№02 Лютий 2016 року → Спочатку

Господарське право: Штрафний кидок

Анатолій РИБАК-СІКОРСЬКИЙ,
юрист KPMG в Україні

Прогалини у законодавстві не дозволяють передбачити результат використання штрафних санкцій та процентів за користування чужими грошима

Штрафи, проценти та облікова ставка НБУ — що між ними спільного? Облікова ставка НБУ — ціна рефінансування комерційних банків. Здавалося б, що може бути спільного між суто банківським інструментом і типовими господарськими правовідносинами — застосуванням штрафних санкцій та нарахуванням процентів за користування чужими грошима? У цій статті ми спробуємо висвітити, що пов’язує ці поняття, а також які правозастосовчі проблеми з цього випливають.

 

Господарські штрафні санкції

 

До штрафних санкцій, згідно з положеннями Господарського кодексу (ГК) України, належить, у тому числі, пеня, яка може бути нарахована відповідно до розмірів, визначених законом, або договором (стаття 231 ГК України). При цьому якщо у випадку порушення договірних зобов’язань розмір пені може бути встановлений у самому договорі, то яким чином застосовувати штрафні санкції, якщо договором розмір пені не визначено або порушено взагалі позадоговірні грошові зобов’язання? У таких випадках необхідно застосувати розмір пені, встановлений чинним законодавством України, якщо, звісно, конкретний тип правовідносин врегульовано на законодавчому рівні. До прикладу, окремі законодавчі акти, в яких передбачено розмір пені, перелічені у пункті 2.1 пос­танови пленуму Вищого господарського суду України (ВГСУ) № 14 від 17 грудня 2013 року. Окрім того, розмір штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань встановлено частиною 6 статті 231 ГК України.

Зазначена стаття ГК України встановлює, що за порушення грошових зобов’язань штрафні санкції сплачуються у процентах, розмір яких, якщо інше не передбачено договором або законом, дорівнює обліковій ставці НБУ. Таким чином, це положення ГК України могло би бути ефективним способом захисту порушених прав у грошових зобов’язаннях, якби не кілька «але».

У випадках, коли порушено недоговірне грошове зобов’язання (наприклад, зобов’язання з виплати розподілених дивідендів), може існувати протилежна точка зору, згідно з якою для застосування штрафних санкцій у формі пені до таких грошових зобов’язань необхідна пряма спеціальна вказівка у спеціальному законодавчому акті, яким ГК України не є, як не містить він і спеціальних положень щодо окремих категорій позадоговірних грошових правовідносин.

Наприклад, у разі прострочення виплати емітентом дивідендів на користь держави-акціонера держава має право нарахувати пеню за прострочення такого зобов’язання, оскільки розмір такої пені передбачено спеціальним законом (Закон України «Про управління об’єктами державної власності»). Водночас можливість звичайного акціонера нараховувати пеню за аналогічних умов законодавством прямо не передбачена.

Окрім того, не треба забувати, що положення про пеню (неустойку) також містяться у статтях 549—552 Цивільного кодексу (ЦК) України, який, на відміну від ГК України, не передбачає нарахування пені у ­розмірі облікової ставки НБУ, натомість містить положення (стаття 551), що розмір неустойки визначається договором або актом цивільного законодавства, яким ГК України явно не є. Таким чином, перед нами постає давня дилема: норми якого з двох кодексів — цивільного чи господарського — застосовуються до спірних правовідносин.

Отже, облікова ставка НБУ може використовуватися для визначення розміру штрафних санкцій за ГК України, але для окремих категорій зобов’язань (певних видів позадоговірних) застосування цих правових норм може бути оскаржено через колізійність та прогалини у правовому регулюванні. Відсутність судової практики з відповідних питань так само не дає можливості адекватно оцінити успішність застосування облікової ставки НБУ як розміру штрафних санкцій (пені) за порушення позадоговірних грошових зобов’язань.

 

Проценти за користування

 

За користування чужими грошовими коштами особа зобов’язана сплачувати проценти, розмір яких визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 ЦК України). У випадку, якщо грошове зобов’язання порушується, плата за користування чужими коштами трансформується у плату за користування безпідставно збереженими грошовими коштами. Таким чином, плата за користування безпідставно збереженими грошовими коштами могла би бути додатковим інструментом для захисту майнових інтересів кредитора у випадку порушення зобов’язань боржником. Однак тут, як і у випадку із застосуванням облікової ставки НБУ до пені, є окремі питання щодо розміру таких процентів за користування безпідставно збереженими грошовими коштами. Так, положеннями ЦК України прямо не передбачено розміру процентів, що нараховуються за таке користування.

Для договірних правовідносин суди застосовують аналогію закону із положеннями частини 2 статті 1048 ЦК України про проценти за користування позикою у розмірі облікової ставки НБУ. Утім, судова практика визнає здебільшого подібними до правовідносин позики лише кредитні відносини. Зокрема, ВГСУ у постанові від 12 березня 2015 року у справі № 910/14247/14 підтримав застосування до кредитних правовідносин (подібних за правовою природою до правовідносин позики) положення частини 2 статті 1048 ЦК України та нарахування процентів за користування безпідставно збереженими грошовими коштами у розмірі облікової ставки НБУ.

Зовсім інакше складається ситуація для договірних правовідносин, менш подібних до договору позики, та для позадоговірних правовідносин.

Так, аналогія закону з положеннями частини 2 статті 1048 ЦК України не застосовується до правовідносин, що не є подібними до правовідносин позики. Правові позиції ВГСУ демонструють відсутність подібності, наприклад, між позикою та договором про надання послуг, договором підряду чи акредитиву. Тобто якщо боржник у таких правовідносинах неправомірно не сплачує грошові зобов’язання, йому не можна нарахувати плату за неправомірне користування чужими коштами, а якщо нарахувати — то не можна стягнути.

Для наочності уявімо, наприклад, що договір купівлі-продажу нерухомості, за яким сплачено грошові кошти, визнано недійсним і, відповідно, на сторони чекає двостороння реституція. Та от халепа: колишній контрагент, тепер уже боржник, ніяк не бажає повертати отримані за нерухомість грошові кошти. Навіть у такому випадку, коли коштами покупця неправомірно користується боржник, стягнути з нього плату за таке неправомірне користування не можна.

Подібного висновку дійшов ВГСУ у постанові від 14 квітня 2015 року у справі № 910/18381/14.

Таким чином, у договірних відносинах, неподібних за своєю правовою природою до договору позики (наприклад, договір поставки), а також позадоговірних відносинах не можуть стягуватися проценти за користування чужими грошима за аналогією з частиною 2 статті 1048 ЦК України. Такі обмеження порушують принцип справедливості, оскільки фактично в усіх грошових правовідносинах, у яких боржник не сплачує кредитору певну грошову суму, ­відбувається безпідставне збереження грошових коштів кредитора.

Отже, мають місце прогалини у законодавстві, які не дозволяють передбачити результат використання штрафних санкцій та процентів за користування чужими грошима: суди часто відмовляють у задоволенні позовів про стягнення пені чи про стягнення плати за користування грошима в розмірі облікової ставки НБУ. З іншого боку, така невизначеність дозволяє нарахувати по повній та стягнути з боржника і пеню, і плату за користування чужими грошима одночасно. За таких умов виграє той, хто залишатиметься на гребні хвилі судової практики та оперативно реагуватиме на її зміни.