Інтелектуальна власність: Гра без правил

Олег ЗАЯРНИЙ,
к.ю.н., асистент кафедри адміністративного права юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, науковий консультант ЮК «Юскутум»

Відсутність чітких механізмів контролю у спортивній сфері суттєво обмежує правовідносини сторін у цій галузі

На сьогодні законодавство України про фізичну культуру і спорт фактично не містить визначення контролю у спорті, що ускладнює організаційно-юридичну оцінку конкретних заходів, які здійснюються щодо спортивних організацій та спортсменів. Законодавство України містить лише загальне визначення нагляду (контролю) в господарській діяльності, яке за аналогією закону повинно застосовуватися і до спортивних організацій, які здійснюють підприємницьку діяльність.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про основні засади здійснення державного нагляду (конт­ролю) у сфері господарській діяльності», державний нагляд (контроль) являє собою діяльність центральних органів виконавчої влади, їхніх територіальних органів, органів місцевого самоврядування в межах повноважень, встановлених законом щодо виявлення та запобігання порушень вимог закону суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема, належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня забезпечення екологічної безпеки.

Локальне регулювання

Системне тлумачення легального визначення нагляду (контролю) в контексті спортивних правовідносин дозволяє нам розглядати суть конт­ролю як встановлення і перевірку відповідності діяльності спортивних організацій та наданих ними послуг вимогам, передбаченим законом, міжнародними договорами чи правилами проведення спортивних змагань, а також прийняття рішень про застосування до вказаних суб’єктів санкцій за виявлені правопорушення. Під таким кутом зору контроль у спорті залежно від мети і завдань його проведення можна поділити на загальний, що проводиться упов­новаженими державними органами, до повноважень яких віднесено проведення перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання, та спеціальний, покликаний забезпечити відповідність спортивної діяльності особливим правилам, стандартам та вимогам.

На жаль, останній вид конт­ролю в Україні на законодавчому рівні майже не регламентується, що, безумовно, додає невизначеності у підставах, порядку та суб’єктах відповідних перевірок. Зазначені прогалини в законодавстві, як правило, заповнюються локальними актами, які розробляються і затверджуються спортивними організаціями, їхніми об’єднаннями, міжнародними федераціями, але таке регулювання розраховане переважно на ­внутрішній контроль і зазвичай захищає інтереси контролюючих суб’єктів у галузі спорту. Між тим, як свідчить практика міжнародних спортивних арбітражних судів, права та законні інтереси суспільства, конкретних спортсменів при проведенні внутрішнього контролю часто не лише ігноруються, але й зазнають суттєвих обмежень.

Разом із цим, оскарження результатів проведення перевірок, регламентованих локальними актами, має проводитися до спеціально створених органів (спортивних арбітражів), які в своїй діяльності повинні виходити із загальних принципів спортивного законодавства.

Широкий і специфічний предмет правового регулювання спортивного права обумовлює необхідність виокремлення за предметним критерієм кількох видів контролю, зокрема у сфері господарювання, трудових відносин, управління у спорті тощо.

Системні налаштування

Подібно до міжнародного регулювання спортивних правовідносин одним із дієвих інструментів контролю у спорті може стати міжнародний спортивний арбітраж.

До компетенції вказаного органу потрібно віднести розгляд і вирішення спорів, пов’язаних з перевіркою відповідності спортивних команд і спортсменів вимогам проведення спортивних змагань; про скасування результатів спортивних змагань будь-якого виду через порушення вимог допінгового контролю, підробку результатів змагань; про розір­вання угод про трансферт спортсменів; щодо зміни (уточнення) розміру винагороди суб’єктів спортивного права; вирішення питань щодо відповідності арбітрів (суддів) займаній посаді, інші справи, не підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Запровадження у спорті інституційного арбітражного контролю створює гнучкий альтернативний механізм нагляду і контролю за дотриманням вимог до спортивних організацій, правил проведення змагань. Разом із тим, законодавство держав, де функціонують відповідні органи, як і законодавство України, фактично не встановлює порядку оскарження рішень спортивних арбітражних судів, що в юридичному аспекті має наслідком зниження ефективності механізму контролю.

Одним із видів спеціального контролю, що здійснюється у спортивних правовідносинах як спортивними організаціями, міжнародними об’єднаннями, так і спортивними арбітражними судами, є антидопінговий контроль.

Суть такого контролю виявляється у встановленні наявності або відсутності в організмі спортсменів заборонених законом, міжнародними договорами, правилами проведення змагань біологічних домішок, субстанцій, речовин.

Системний аналіз положень законодавства України про фізичну культуру і спорт та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, дає змогу виокремити такі складові антидопінгового контролю:

1)?здійснення аналізу і лабораторного дослідження біоматеріалів з метою виявлення заборонених речовин;

2)?проведення збирання біологічного матеріалу в спортсменів та його перевезення до спеціалізованих акредитованих лабораторій, які ­мають право давати висновки щодо вживання спортсменами заборонених речовин, препаратів, стимуляторів тощо;

3)?проведення комплексу заходів, спрямованих на попередження застосування заборонених законом, правилами проведення спортивних змагань речовин та препаратів.

Усі ці заходи за своїм функціональним призначенням спрямовані на виявлення правопорушень у спорті, попередження їх у майбутньому.

Для забезпечення цільової спрямованості механізму контролю акти міжнародного права у сфері спорту закріплюють склади правопорушень, на протидію яким спрямовано антидопінговий контроль. Зокрема, Міжнародна конвенція від 19 листопада 2005 року «Про антидопінговий контроль у спорті» у статті 3 закріплює дії та бездіяльність, які визнаються правопорушеннями у спорті, які одночасно є підставами для застосування до спортсменів передбачених законодавством санкцій.

Таким чином, контроль у спорті можна розглядати як систему, передбачених законом, міжнародним договором чи правилами проведення спортивних змагань, організаційно-юридичних, медичних, економічних заходів, реалізація яких спрямована на дотримання суб’єктами спортивного права правил і вимог проведення спортивних змагань, оцінки їхніх результатів, а також застосування передбачених законом санкцій за порушення у спорті, попередження їх у майбутньому.

На наш погляд, з метою удосконалення чинного законодавства недопущення протиправного втручання в діяльність спортивних організацій чи професійну діяльність спортсменів з боку органів нагляду та контролю, статтю 1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» у редакції Закону України від 17 листопада 2009 року потрібно доповнити визначенням контролю у спорті, запропонованим у цій статті.

Проведене дослідження механізму здійснення контролю у сфері спорту дає підстави констатувати, що в Україні досі ще не сформована єдина система ефективних заходів, здатних своїм впливом попередити правопорушення у спорті, захистити та відновити права й охоронювані законом інтереси українських спортсменів. Вирішенню зазначених питань могло б сприяти створення в Україні міжнародного спортивного арбітражу, який за змістом встановленої компетенції міг би вирішувати спори між спортивними клубами та між спортивними організаціями і українськими спортсменами, в тому числі при здійсненні антидопінгового контролю.

-->