Практика: Доказовий лист

Усе частіше довести ту чи іншу обставину в суді можна, лише переконавши суд врахувати електронне листування, що не є простим завданням

За даними Світового банку, у світі щодня пересилається понад 183 мільярди повідомлень елект­ронною поштою, і цей показник лише збільшується з кожним днем. Наразі просто неможливо уявити свій бізнес без обміну електронними листами та документами.

Більш ніж типовою є ситуація, коли бізнес-партнери узгоджують між собою умови співпраці, змінюють їх, домовляються припинити подальшу роботу або ж заявляють про свої претензії шляхом надсилання електронних листів. І якщо раніше всі подібні обставини контрагенти регулярно викладали в письмовому листуванні, то сьогодні переважна більшість подібного листування ­здійснюється за допомогою електронних скриньок, а останнім часом узагалі через комунікатори та соціальні мережі. Viber, Telegram, Facebook стали надзручними інструментами для бізнесу. За таких умов юристи досить часто стикаються із ситуаціями, коли довести ту чи іншу обставину в суді, можна лише переконавши суд врахувати електронне листування. Зазвичай це непросто.

 

Аргументи та їхня відсутність

 

Причину цього передусім необхідно шукати у застарілих нормах Господарського процесуального кодексу (ГПК) України. Так, стаття 32 ГПК України пропонує нам вичерпний перелік видів доказів: 1) письмові, 2) речові, 3) висновки судових експертів та 4) пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Поняття такого виду доказів, як електронні, немає. Перепоною для розширеного тлумачення видів доказів є їхне обов’язкові властивості, визначені у статті 34 ГПК України, а саме: належність та допустимість доказів. Допустимість доказів означає насамперед те, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

І ось тут суди чітко окреслили для себе межі, опираючись на статтю 19 Конституції України, згідно з якою вони повинні діяти лише в спосіб, передбачений законом. Зважаючи на те, що такого виду доказів, як електронні, не передбачено, вони не можуть вважатися допустимими засобами доказування і не можуть підтверджувати жодних фактичних даних.

На даний момент не є аргументом для судів і норма статті 8 Закону України «Про електронні документи та електрон­ний документообіг», де закріплена норма, згідно з якою допустимість електронного документа як доказу не може бути спростована лише на підставі того, що він має електронну форму. Причиною знову ж таки є те, що процесуальне законодавство не регулює механізм їх оформлення та подачі до суду, дослідження і критерії їх оцінки судом, перевірки належності та допустимості.

На практиці представники сторін виробили певні методи подання до суду електронних доказів. Зрозуміло, що жоден із таких методів не дасть вам повної впевненості у належній оцінці таких доказів судом. Усе ж підписаний кількома підписами та скріплений парою відбитків печаток документ є поки більш звичним для наших судів та й, уреш­ті, для самих учасників спору.

Розгляньмо кілька відомих нам способів формалізувати електронні документи, які виробила правозастосовча практика.

 

Письмові роздруківки

 

Перший спосіб — подати до суду звичайні паперові роздруківки елект­ронного листування з додатками чи без або ж фотокопії сторінок сайту у мережі Інтернет. У такий спосіб, фактично, сторона, яка подає такий доказ, ототожнює його з письмовим доказом. Проте водночас виникають інші проблемні моменти. Зокрема, оцінюючи такі роздруковані матеріали як письмові докази, суд оцінює і наявність їхніх обов’язкових ознак та реквізитів, таких як підписи сторін, дата, номер, окремі визначені умови тощо. Зрозуміло, що ані лист електронної пошти, ані фото зі сторінки сайту більшості таких реквізитів не містить.

Не секрет, що й інша сторона, яка не бажає, щоб такий доказ було прийнято судом, підніматиме питання щодо його достовірності. Проблемою електронних доказів є те, що інформацію в них можна легко видозмінити. Відтак, опоненти вірогідно наполягатимуть на можливому підробленні та викривленні інформації в паперових роздруківках. Більше того, у випадку з електронними листами, учасник спору може взагалі заявити, що ніколи не отримував подіб­них електронних повідомлень, або те, що вони були відсортовані пош­товим клієнтом у спам, а відтак не можуть слугувати належним повідом­ленням. У суду виникатимуть обґрунтовані сумніви у допустимості та врахуванні таких доказів при винесенні рішення.

Виходом з такої ситуації є призначення експертизи. Експерт зможе підтвердити факт надсилання визначеного листа з певної електрон­ної адреси, підтвердити зміст записів у такому листі та чи вносилися до нього будь-які зміни. Допустимим є також звернення до компаній, що забезпечують хостинг сайтів, щодо підтвердження певної інформації.

На цей момент поширеною є судова практика, за якою суди без будь-яких обґрунтувань чи додаткових пояснень приймають роздруківки з листування електронною поштою та оцінюють інформацію, що в них міститься, в ході судового засідання. Однак, якщо це ключові докази, що створюють фундамент позиції однієї зі сторін, то вони можуть спрацювати, як «міна уповільненої дії», яка може «вибухнути» в будь-який момент, коли суд вирішить раптово не враховувати такий доказ або ж суд вищої інстанції скасує рішення місцевого суду з тим, що той ­опирався на докази, достовірність яких викликає обґрунтовані сумніви.

Відтак, без чіткого законодавчого закріплення механізму подання та оцінки судом таких документів однозначного успіху юристів-практиків у цьому не варто очікувати.

 

Нотаріальне засвідчення

 

Інколи учасники спору йдуть далі та нотаріально засвідчують відповідні роздруківки чи фотокопії сторінок сайту у мережі Інтернет. Такий спосіб однозначно можна було б назвати найбільш ефективним, якби вітчизняне законодавство давало нотаріусам таку можливість. Сьогодні нотаріус має право лише засвідчити справжність електронного підпису на документах. Протягом тривалого часу юристи ведуть обговорення необхідності впровадження процедури забезпечення ­електрон­них доказів нотаріусами, як це вже багато років ефективно працює у Російській Федерації. Варто зазначити, що 23 жовтня 2015 року у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 3353 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет», яким пропонується допов­нити перелік нотаріальних дій, що вчиняють нотаріуси, забезпеченням доказів в Інтернеті. Очікуємо, що з прийняттям цього проекту зацікавлені особи отримають можливість вільно подавати до суду засвідчені фотокопії сторінок з Інтернету.

 

Електронний цифровий підпис

 

Найефективнішим способом подання до суду електронних доказів могло б також бути проставлення на них електронного цифрового підпису. Відповідно до статті 3 Закону України «Про електронний цифровий підпис», електронний цифровий підпис за своїм правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки). Відтак, такі докази не викликали б у суду питань щодо їхньої допустимості.

Однак електронний цифровий підпис на сьогодні не поширений в Україні і навряд чи треба очікувати його стрімкої популяризації у майбутньому. Зокрема, враховуючи те, що з моменту прийняття закону минуло 12 років, на сьогодні в Україні видано лише близько одного мільйона електронних цифрових підписів. При цьому велика частина їх перебуває в державних органах чи в окремих державних службовців.

Відтак, усі вищеназвані форми (окрім електронного цифрового підпису) є нічим іншим, як намаганням надати певної допустимої правової форми електронному доказу, щоб той співвідносився з нормами господарського процесуального законодавства.

 

Цифрове майбутнє

 

Важливим моментом на шляху розв’язання проблеми може стати недавно прийнятий Закон України «Про електронну комерцію». У статті 8 Закону зазначено, що елект­рон­ні документи (повідомлення), пов’язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи.

Окрім цього, визначено, що докази, подані в електронній формі та/або у формі паперових копій електронних повідомлень, вважаються письмовими доказами згідно зі статтею 64 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 36 ГПК України та статтею 79 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відкритим залишається питання про те, як суди відреагують на подібні законодавчі нововведення, а також чи набуде практичного поширення використання електронних доказів у суді у справах, не пов’язаних із електронною комерцією. Зважаючи на це, зміни щодо механізму подання, правового статусу та оцінки електронних доказів судом необхідно обов’язково вносити саме у процесуальні кодекси. Сфера елект­ронної комерції, інтернет-банкінгу, електронних платежів та обговорення умов договорів у чаті соціальних мереж уже є невід’ємною частиною нашого сьогодення. Відтак, суди просто не можуть стояти осторонь таких соціальних перетворень.

До цього ж сама організація роботи судів неспішними кроками вже давно переходить у цифрову площину. Зокрема, згадаймо введену у 2010 році автоматизовану систему розподілу справ. У 2013 році розпочала роботу система «Електронний суд», що дозволяє обмін процесуальними документами між судом та учасниками процесу. Окрім цього, давно вже ефективно функціонує відомий усім реєстр судових рішень.

Зважаючи на зазначене, окрім створення більш комфортних умов для учасників процесу щодо роботи суду, необхідно в першу чергу надати нам усім можливість ефективно забезпечити захист прав наших клієнтів у процесі всіма можливими доказами, доступними в сучасних умовах.