Судова практика: Торгвисновки

Ніна КУЧЕРУК,

адвокат, керівник судової практики ЮК Jurimex

Незважаючи на те, що стаття 9 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає право сторони звернутись до суду з проханням про вжиття забезпечувальних заходів як до, так і під час арбітражного розгляду, забезпечити реалізацію такого права національними судами не вбачається можливим з огляду на обмеженість процесуального законодавства. Так, стаття 153 Цивільного процесуального кодексу України передбачає розгляд заяви про забезпечення позову судом, у провадженні якого перебуває справа, а стаття 66 Господарського процесуального кодексу України — забезпечення позову на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Тобто наведені норми встановлюють можливість вжиття заходів до забезпечення позову лише у справі, що перебуває у провадженні відповідного національного суду. При цьому спеціальних норм, які встановлювали б механізм реалізації права на звернення до національного суду з проханням вжиття заходів до та під час арбітражного розгляду, процесуальне законодавство не містить.

Необхідно зазначити, що у Верховній Раді України 7 жовтня 2013 року було зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо вжиття заходів забезпечення позову у підтримку міжнародного арбітражу») № 3366, який частково розв’язував зазначену проб­лему шляхом внесення відповідних змін до Цивільного процесуального кодексу України. Проте цей законопроект було відкликано його ініціатором.

Таким чином, до відповідного законодавчого регулювання національні суди не вправі застосовувати заходи забезпечення позову під час арбітражного розгляду, якщо відповідна справа не перебуває в їхньому провадженні.

Крістіна ШАПОВАЛОВА,

юрист АФ «Династія»

На сьогодні застосування в Україні національними судами забезпечувальних запобіжних заходів при вирішенні міжнародних комерційних спорів можливе лише на стадії примусового виконання рішення іноземного суду. Відповідно до статті 394 Цивільного процесуального кодексу України суд за заявою особи, яка подає клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, може вжити передбачених цим кодексом заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду такого клопотання, якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Третейський суд на підставі положень Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» також уповноважений вживати забезпечувальних заходів при вирішенні міжнародних комерційних спорів, якщо сторони не домовилися про інше, на прохання будь-якої сторони третейський суд може розпорядитися про вжиття якоюсь стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними.

Нагальною проблемою, що потребує розв’язання, є відсутність механізму виконання рішень про застосування забезпечувальних заходів арбітражних судів. Прогалина в законодавстві могла би бути заповнена шляхом імплементації Україною змін, внесених 2006 року до Типового закону ЮНСІТРАЛ щодо міжнародного торговельного арбітражу. Цей документ покликаний уніфікувати законодавство європейських країн, у тому числі, щодо застосування забезпечувальних заходів при вирішенні комерційних спорів. Міжнародна практика виходить із взаємодії арбітражного та національного судів при вирішенні цього питання. Рішення про забезпечувальні заходи, прийняті арбітражним судом, визнаються обов’язковими та виконуються шляхом звернення до компетентного національного суду. Ані цивільне, ані господарське чинне українське процесуальне законодавство не передбачає можливості звернення стороною розпочатого арбітражного провадження до національного суду з клопотанням про вжиття забезпечувальних заходів. Згідно з положеннями процесуальних кодексів, таке звернення можливе лише щодо позовів, які перебувають у провадженні чи розглядатимуться відповідним господарським чи загальним судом.

Інна РУДНИК,

старший юрист ЮФ «Лавринович і Партнери»

Забезпечення позову у будь-якому процесі є одним із найважливіших заходів, спрямованих на відновлення порушених майнових прав та інте­ресів заявника.

Стаття 9 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає можливість вжиття забезпечувальних заходів, оскільки визначає, що звернення сторони із подібним проханням та винесення судом ухвали про вжиття заходів не є несумісними з арбітражною угодою. Аналогічні гарантії містяться й у статті 17 цього Закону та Регламенті МКАС при ТПП України. Проте ця норма, як і багато інших у національному законодавстві, є більше декларативною, аніж практичною. І пов’язано це з тим, що жодним із перелічених документів не визначається процедура вжиття забезпечувальних заходів, зокрема, не встановлено суд, уповноважений розглядати заяви, порядок виконання ухвал.

Сам МКАС при ТПП України фактично позбавлений можливості виносити ухвали про вжиття забезпечувальних заходів, які були б обов’язковими для виконання. У свою чергу, місцеві та господарські суди так само обмеженні у питанні розгляду заяви про забезпечення позову, оскільки уповноважені розглядати подібні заяви в межах тих справ, що перебувають саме в їхньому провадженні. У той же час вжиття забезпечувальних заходів стає можливим на стадії виконання рішення іноземного суду за прямою вказівкою статті 394 Цивільного процесуального кодексу України. Свого часу пропонувалось внести відповідні зміни до процесуального законодавства, якими встановити можливість звернення із заявою про забезпечення позову (саме позову, а не забезпечення виконання рішення) до місцевого суду в рамках вирішення справи МКАС. Однак ці ініціативи залишилися лише проектами та не набули статусу нормативно-правових актів.

На цю проблему практики звертають увагу вже давно, однак до цього часу це не мало належного позитивного ефекту.

Зазначимо, що у міжнародній практиці таких проблем немає, отже Україні немає необхідності прописувати процедуру з нуля, а треба лише запозичити існуючу та ефективно працюючу модель.

Ігор СЕМЕНОВ,

FCIArb, старший юрист МЮГ AstapovLawyers

Проблема вжиття забезпечувальних заходів національними судами особливо актуальна в Україні у сфері міжнародного комерційного арбітражу.

Так, у статті 9 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (Закон) передбачено право сторони арбітражного провадження на звернення до суду до або під час арбітражного розгляду з проханням про вжиття забезпечувальних заходів та винесення судом ухвали про вжиття таких заходів. Водночас процесуальне законодавство не встановлює порядок такого звернення і спосіб реалізації вищезазначеного права. Таким чином, в Україні винесення національним судом забезпечувальних заходів у підтримку арбітражного провадження фактично неможливе, а вищезазначені норми — декларативні.

Вищезазначена ситуація погіршується ще й тим, що забезпечувальні заходи Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України (МКАС) фактично не можуть бути примусово виконані в Україні. Так, статтею 17 Закону та статтею 4 Регламенту МКАС передбачено, що голова МКАС, а після формування складу арбітражного суду — склад арбітражного суду на прохання будь-якої сторони може встановити розмір та форму забезпечення позову. При цьому попри те, що Регламент МКАС декларує, що постанова МКАС про встановлення розміру та форми забезпечення позову є обов’язковою для сторін, механізмів примусового виконання такої постанови немає і вона втрачає свою ефективність.

Таким чином, на цей момент сторона арбітражного провадження фактично позбавлена реальної можливості вжиття забезпечувальних заходів у підтримку позову, поданого до МКАС, — національні суди не застосують забезпечувальні заходи у зв’язку із відсутністю процесуального врегулювання, тоді як винесена МКАС постанова про встановлення розміру та форми забезпечення позову не може бути виконана примусово.

З огляду на вищезазначене, хотілося б, аби законодавець прислухався до пропозицій експертної спільноти і врегулював вищезазначені прогалини належним чином. Позитивним прикладом таких змін є внесення зміни до Цивільного процесуального кодексу України у 2011 році, що зробили можливим вжиття заходів забезпечення позову при поданні клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду.

Антоніна ЯГОЛЬНИК,

партнер, CLACIS, МЮГ AstapovLawyers

Наразі практика оскарження рішень АМКУ є вкрай незначною. Причинами цього є суб’єктивність рішень судової системи, складність процесу розгляду спорів з економічної конкуренції, необхідність проведення експертиз тощо. Проте головною причиною того, що підприємці не бажають звертатися до суду за оскарженням рішень АМКУ, є те, що чинне законодавство України передбачає можливість оскарження рішення АМКУ лише в частині суті порушення, проте не допускає перегляду встановленого розміру санкцій за порушення антимонопольного законодавства. Законопроект № 2431 щодо визначення органами АМКУ розміру штрафів за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та вдосконалення порядку оскарження рішень органів АМКУ, який 26 січня був відправлений Верховною Радою України на повторне друге читання, передбачає створення Методики визначення розміру антимонопольних штрафів та навіть можливість оскаржити розмір штрафу до суду. Проте цей законопроект так і не передбачає можливості зміни розміру штрафу в судовому порядку, а лише уповноважує суди або залишити рішення АМКУ без змін, або визнати його недійсним та зобов’язати АМКУ прийняти нове рішення. Тобто по суті нічого не змінюється. АМКУ і надалі залишає за собою право визначати розміри штрафів, тож, відповідно, процедура оскарження таких рішень у судах не є ефективною.

Інна РУДНИК,

старший юрист ЮФ «Лавринович і Партнери»

Найважливішим в оскарженні рішень АМКУ тривалий час було питання юрисдикції. Так, стаття 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» відносила спори про оскарження рішень органів АМКУ до юрисдикції господарських судів. Водночас стаття 4 Кодексу адміністративного судочинства України поширює юрисдикцію адміністративних судів на всі публічно-правові спори, крім тих, для яких законом встановлений інший порядок їх вирішення. Однак цю частину статті «про інший порядок вирішення» адміністративні суди не сприймали як можливе віднесення певної категорії спорів до компетенції інших, у даному випадку господарських, судів.

Пленум Вищого господарського суду України, в свою чергу, наполягав на праві господарських судів вирішувати подібні спори, про що зазначив у постанові «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» від 26 грудня 2011 року № 15.

Станом на 2015 рік в Єдиному державному реєстрі судових рішень України можна було знайти рішення з аналогічних спорів, прийняті як Вищим адміністративним судом України, так і Вищим господарським судом України. Законодавець не поспішав вносити уточнення до нормативно-правових актів з метою усунення непорозумінь та поділу «суддівської влади» у цих питаннях.

Крапку поставив Верховний Суд України, переглядаючи одне з рішень з підстав неоднакового застосування адміністративними та господарськими судами норм матеріального і процесуального права. Так, у постанові від 23 червня 2015 року у справі № 21-688а15 Верховний Суд України, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року щодо визначення «суду, встановленого законом», дійшов висновку, що згадане у статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України словосполучення «крім тих, для яких законом встановлений інший порядок їх вирішення» разом зі статтею 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» свідчать про підвідомчість спорів за участю АМКУ саме господарським судам. Оскільки правова позиція Верховного Суду України є обов’язковою для застосування всіма судами, це питання можна вважати остаточно вирішеним.

Андрій НІКІТІН,

партнер ЮК FCLEX

Передусім варто наголосити на тому, що на практиці виникає дискусія з питання підвідомчості спорів щодо оскарження рішень органів АМКУ, а саме: розглядати такі справи потрібно у порядку адміністративної або господарської юрисдикції. Беручи до уваги аналіз правових позицій та роз’яснень Верховного Суду України, Вищого господарського суду України та Вищого адміністративного суду України, можна дійти висновку, що спори, пов’язані з оскарженням рішень органів АМКУ у зв’язку з порушенням конкурентного законодавства, підлягають вирішенню господарським судом.

Крім того, не менш важливим питанням у зазначеній сфері є дотримання відповідним скаржником строку, в межах якого може здійснюватися оскарження рішень АМКУ.

Зокрема, відповідно до статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМКУ повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.

У свою чергу, характерною особливістю зазначеного строку судового оскарження є те, що такий строк не може бути відновлено. До того ж правова позиція вищих спеціалізованих судів одностайно зводиться до того, що зазначені двомісячні строки судового оскарження рішень АМКУ є присічними, і встановлена Цивільним кодексом України позовна давність до зазначених правовідносин не застосовується.

Зазначене необхідно обов’язково враховувати під час проходження процедури адміністративного оскарження рішень АМКУ, яка передбачає перевірку (перегляд) органами вищого рівня відповідних рішень органів нижнього рівня, а саме: наведений вище строк судового оскарження не є спільним для адміністративних інстанцій, тобто починає свій відлік не після одержання кінцевого рішення адміністративного оскарження, а застосовується до кожного рішення органу відповідного рівня окремо.

Таким чином, з метою належного захисту порушених прав та інтересів у сфері конкурентного законодавства особі необхідно враховувати передбачену чинним законодавством специфіку спливу строку судового оскарження рішень органів АМКУ.