Цінні папери: Прийом відправлень

Олександр ТКАЧУК,
старший юрист ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Своєчасне повідомлення судом іноземних суб’єктів у господарському процесі про час і місце розгляду справи може здійснюватися будь-яким поштовим відправленням

Враховуючи постійне збільшення кількості судових процесів за участю іноземних елементів, досить часто виникають практичні процесуальні питання, пов’язані з реалізацією іноземними суб’єктами права на участь у процесі, в тому числі з питань про належний спосіб їх повідомлення про місце і час розгляду справи для забезпечення права на участь у суді.

Закон України «Про міжнародне приватне право» (стаття 73) декларує, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас положення Господарського процесуального кодексу (ГПК) України встановлюють, що іноземні суб’єкти господарювання мають такі самі процесуальні права та обов’язки, що й суб’єкти господарювання України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верхов­ною Радою України. Це загальне правило надає іноземним суб’єктам господарювання ті самі процесуальні права, що й вітчизняним.

Вищий господарський суд України ще в 2002 році надав роз’яснення «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» від 31 травня 2002 року № 04-5/608 у редакції від 9 листопада 2009 року і зробив узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів, в яких розкрив основ­ні проблемні питання застосування норм матеріального та процесуального права для розгляду таких категорій справ.

Так, одним із основних моментів, який постає перед судом під час розгляду таких справ, є питання своє­часності повідомлення судом у належній формі про час і місце розгляду справи для забезпечення реалізації їх процесуальних прав. У даному випадку йдеться про суб’єктів господарювання, які не мають на території України офіційних філій, представництв або відособлених підрозділів з урахуваннях їхнього юридичного статусу на можливість представництва юридичної особи в суді.

Водночас право іноземних суб’єктів на участь у процесі та своє­часне повідомлення про місце і час розгляду справи повинно бути реалізоване добросовісно та в одночасному поєднанні з правами інших учасників процесу, в тому числі на розгляді справи в розумні строки.

 

Можливості застосування Конвенції

При вирішенні цього питання суди насамперед повинні уважно підходити до залучення іноземного елемента та дійсної необхідності участі даної особи в розгляді справи та впливу прийнятого судом рішення на права та/або обов’язки такого іноземного суб’єкта, оскільки залучення такої особи до участі у справі суттєво впливає на строки її розгляду та створює певні перешкоди в реалізації сторонами їхніх процесуальних прав. Для прикладу можна привести одну зі справ, що розглядається Господарським судом м. Києва, в якій суд дійшов висновку про необхідність залучення до участі у справі третьою особою, керуючись винятково тим, що іноземний суб’єкт є учасником однієї зі сторін та у подальшому застосував положення Гаазької конвенції 1965 року (Конвенція) для її повідомлення про розгляд справи, навіть не встановивши, яким саме чином рішення суду вплине на права та обов’язки даної особи.

Пунктом 6 Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 року № 2052-III встановлено, що якщо всі умови, зазначені у частині 2 статті 15 Конвенції виконано, суддя незалежно від положень частини 1 статті 15 Конвенції може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного ­підтвердження про вручення або безпосередню дос­тавку документів.

Відповідно до частини 2 статті 15 зазначеної Конвенції кожна Договірна Держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини 1 цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, в разі коли виконані всі нижчеперелічені умови:

a) документ передано одним із способів, передбачених Конвенцією;

b) з дати направлення документа сплинув строк, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців;

c) не отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Таким чином, однією з вимог, при виконанні якої суддя може пос­тановити рішення у справі, навіть якщо не надійшло жодного підтверд­ження про вручення або безпосередню доставку, є закінчення строку з дати направлення документа, який суддя визначив як достатній для даної справи і який повинен становити щонайменше шість місяців.

Досить часто іноземні елементи у спори залучаються сторонами господарського та інших процесів з метою усілякого затягування процесу розгляду справи до «кращих часів», що значно ускладнює розгляд таких справ.

У свою чергу, господарські суди України зазвичай застосовують положення Конвенції (положення пункту «b» статті 15 Конвенції) та повідомляють іноземних суб’єктів у спосіб та в порядку, встановленому Конвенцією, зупиняючи при цьому провадження у справі до надход­ження зворотного повідомлення або спливу шестимісячного строку з дати направлення повідомлення.

На переконання автора статті, суди досить поверхово підходять до вирішення цього питання та обмежу­ються винятково обставиною наявності у складі учасників іноземного елемента, не з’ясовуючи при цьому наявності двосторонніх угод між Україною та країною доміцилію іноземного суб’єкта, які встановлювали б інший порядок повідомлення та по-різному застосовують положення Конвенції.

Проте не останню роль у вирішенні цього питання полягає встановлення змісту положень самої Гаазької конвенції 1965 року та заяв-повідомлень її учасниць про приєднання (ратифікацію) даної угоди, які досить часто нехтуються господарськими судами. У даному випадку вирішальне значення має, зокрема, те, чи висловлювала та чи інша країна місця знаходження іноземного елемента заперечення із застосування положень пункту «а» статті 10 Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, яка встановлює можливість надсилання судових документів безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном.

Тут також потрібно враховувати, що у разі передачі документів по основному каналу (через спеціально уповноважений Центральний орган) питання вручення документів регулюються законодавством запитуваної держави, а не Конвенцією; у разі ж передачі документів по одному з альтернативних каналів (відмінному від поштового каналу і прямого дипломатичного та консульського каналів), питання вручення документів регулюються законодавством держави призначення документів.

Відповідно до статті 10 Конвенції встановлено, що якщо запитувана держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує, в тому числі, можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном. Для прик­ладу, уряд Республіки Кіпр своєю нотою від 5 січня 1984 року в рамках Конвенції вказав, що жодних заперечень із застосування положень статті 10 не має. Водночас уряд Великої Британії у своїй декларації від 17 листопада 1967 року щодо застосування статті 10 Конвенції вказав, що документи по офіційних каналах будуть прийняті тільки центральними органами і тільки від судових, консульських або дипломатичних посадових осіб інших Договірних Держав, та в подальшому, уточнивши зміст цієї заяви, зауважив, що це не виключає можливості будь-якої особи, хто зацікавлений у судовому процесі (в тому числі адвокати) від повідомлення «безпосередньо» компетентних осіб.

Україна у своїй заяві виключила можливість застосування статті 10 Конвенції. Проте при застосуванні умов зазначеної статті для вручення документів на території іноземних держав — учасниць Конвенції треба враховувати висновки і рекомендації Спеціальної комісії Гаазької конференції з міжнародного приватного права щодо практичного застосування Конвенції, а саме — що держави-учасниці не повинні встановлювати взаємність проти інших держав-учасниць, які зробили заяви відповідно до статті 10.

 

Засіб зв’язку

В Україні практика застосування положень Конвенції з цього питання є досить різноманітною. Так, в одних випадках суди посилаються на те, що направлення судом сповіщень стороні у порядку, визначеному інструкцією з діловодства в господарських судах України, не може бути належним повідомленням, а тому суди доходять висновку про необхідність направлення судового доручення за місцезнаходженням відповідача у порядку, визначеному Конвенцією. При цьому деякі судді просто відкладають розгляд справи на значний строк, навіть не застосовуючи положення статті 79 ГПК України про необхідність зупинення провадження у справі, що, в свою чергу, виключає можливість оскарження таких ухвал суду.

В інших випадках суди вказують на необхідність вручення судових документів за кордоном відповідно до вимог Конвенції щодо порядку і термінів вручення та достатності для здійснення стороні захисту, не встановлюючи при цьому змісту положень Конвенції, які регулюють це питання, а посилаються винятково на положення Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року №  1092/5/54. Проте у випадках повідомлення сторін (іноземного суб’єкта) позивачем шляхом направлення копії позовної заяви засобами DHL, Fedex, доказом чому є транспортні накладні, господарські суди у більшості випадків доходять висновку про те, що такий спосіб є належним способом повідом­лення відповідачів.

Закон України «Про поштовий зв’язок» не містить заборони стосовно доставки поштових відправлень будь-якими суб’єктами господарювання і не визначає виключного права національного оператора поштового зв’язку на цю діяльність.

У такому випадку доцільним та виправданим є встановлення судом при розгляді справ з іноземними суб’єктами, заяв країн їх місця розташування по застосуванню положень статті 10 Конвенції, та у разі відсутності зауважень, зобов’язання учасників здійснювати повідомлення таких суб’єктів засобами ­поштового зв’язку, в тому числі і службами кур’єрської доставки, що, в свою чергу, дозволить значно зменшити строки розгляду справи судом.

Для прикладу, у Сполучених Штатах Америки при застосуванні положень Конвенції суди сформували позицію, що вручення документів за допомогою служби доставки DHL є врученням документів по поштових каналах за змістом п. а) ст. 10 Конвенції: «Визнаючи, що вихідний мотив, що лежить в основі вимоги про вручення процесуальних документів, полягає в «створенні відповідних умов, які забезпечують своєчасне вручення адресату судових і позасудових документів, що підлягають врученню за кордоном» (справа EOI Corp. v. Medical Marketing Ltd., 172 F.R.D. 133, 142, No 19 (D.N.J. 1997); див. також: справа R. Griggs Group Ltd. v. Filanto SpA, 920 F.Supp. 1100 (D. Nev. 1996).

На переконання автора, такий спосіб повідомлення (поштовий) учасників справи про її розгляд є вип­равданим для застосування судами при розгляді справ з урахуванням викладених вище моментів та повною мірою забезпечує дотримання балансу інтересів іноземного елемента та інших учасників процесу.