Банкрутство: Різниця з нагоди

Інна РУДНИК,
старший юрист ЮФ «Лавринович і Партнери»

Визнання недійсними правочинів за правилами Цивільного кодексу України та Закону про банкрутство є різними не тільки за своєю процедурою, але й за наслідками

За даними рейтингу Всесвітнього Банку Doing Business, у 2016 році Україна посіла 141 місце в категорії «вирішення неплатоспроможності», так само як і у попередньому році. Результати невтішні, адже урядом планувалось підвищити показники в цій категорії на декілька десятків пунктів.

Однак індекс управління майном боржника, який включає аналіз положень законодавства, що стосуються умов продовження або анулювання контрактів боржника після порушення провадження у справі про неспроможність та дозволяють уникнути преференційних контрактів або трансакцій із заниженою вартістю, у 2016 році становив 4 з 6. Для прикладу, середній індекс в країнах Європи та Азії складає 3,9. Отже, показник України в цьому напрямі є досить задовільним.

Одним із інструментів, який дозволяє Україні отримувати такий рівень індексу управління майном, є право визнавати недійсними правочини або спростовувати майнові дії боржника, вчинені ним у так званий підозрілий період, що передбачено статтею 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон про банкрутство).

 

Додатковий механізм

З аналізу даних Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що вказаний механізм використовується у справах про банкрутство досить активно і з часом лише набирає обертів.

Так, зазначена стаття визначає, що правочини або майнові дії боржника, вчинені ним після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи, можуть бути, відповідно, визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за  заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора.

Цей механізм є додатковим до загальних умов та підстав визнання договору недійсним згідно з положеннями статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Стаття 10 Закону про банкрутство до компетенції суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, відносить вирішення всіх майнових спорів з вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником.

Якщо стаття 10 надає право будь-якій особі оскаржити правочин, укладений за участю боржника в межах загального трирічного строку позовної давності, то визнання недійсним договору або спростування майнової дії за статтею 20 Закону є виключним правом конкурсного кредитора або арбітражного керуючого, обмеженим у часі одним роком до дня порушення провадження у справі про банкрутство.

Крім того, стаття 20 визначає і перелік підстав для визнання правочину недійсним, відмінних від загальних, передбачених Цивільним кодексом України.

Такими спеціальними підставами є, в тому числі, безоплатна передача боржником майна, взяття на себе зобов’язань без відповідних майнових дій іншої сторони, виконання майнового зобов’язання раніше встановленого строку, взяття на себе зобов’язання, виконання якого призвело до неплатоспроможності, придбання або відчуження майна за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових.

Закон не пов’язує право на оскарження майнової дії боржника з наявністю чи відсутністю у нього умислу викликати наслідки у вигляді неплатоспроможності. Так само не матиме значення для справи, чи було відомо контрагенту по оскаржуваному правочину (дії, що спростовуються) про скрутне фінансове становище боржника.

Метою визнання недійсним правочину (договору) за спеціальними підставами, визначеними статтею 20 Закону про банкрутство, є встановлення самого факту відчуження майна та наявності обов’язкових обставин, що були перелічені вище. З цього приводу Вищий господарський суд України в ухвалі від 1 березня 2016 року у справі № 923/1503/14 вказав, що стаття 20 Закону про банкрутство визначає підстави для недійсності правочинів боржника з метою забезпечення зберігання майна в інтересах кредиторів або повернення майна боржника у разі його вибуття (чи його вартості в грошовому виразі) до ліквідаційної маси. Тобто стаття 20 спрямована на унеможливлення виведення активів боржника з метою уникнення відповідальності за зобов’язаннями перед кредиторами.

 

Визнання договору недійсним

В інформаційному листі «Про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 28 березня 2013 року № 1-06/606/2013 Вищий господарський суд України звернув увагу серед іншого на той факт, що справи про визнання правочинів недійсними на загальних підставах належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (саме суду, не безпосередньо судді), тоді як заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника (стаття 20 Закону) розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство.

Господарський суд Рівненської області в ухвалі від 4 серпня 2015 року у справі № 918/1932/14 зазначив, що спори про визнання недійсним правочину (договору), укладеного боржником, у порядку частини 4 статті 10 Закону про банкрутство розглядаються з приводу відповідності договору (правочину) вимогам цивільного законодавства (Цивільного кодексу України) та в окремому позовному провадженні, а спори про визнання правочину (договору) недійсним у порядку статті 20 Закону про банкрутство розглядаються у межах провадження відповідної справи і тільки з підстав, прямо передбачених Законом про банкрутство, тоді як сам правочин (договір) може цілком відповідати іншим нормам цивільного законодавства (Цивільного, Господарського кодексів України).

Тобто спростування майнової дії чи оскарження договору з підстав, визначених статтею 20 Закону про банкрутство, не перешкоджає визнанню такого правочину недійсним в позовному провадженні на підставі загальних норм цивільного законодавства, якщо при його укладенні не було дотримано вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Відрізняється не тільки підстава для оскарження договору, а й форма захисту права кредитора або іншої особи. Так, при визнанні недійсним договору в силу положень статті 20 Закону про банкрутство подається заява (не позов), тоді як при оскарженні договору в порядку статі 10 — окрема позовна заява, в якій відповідачами зазначають сторони спірного правочину.

Вищий господарський суд України в постанові від 5 березня 2015 року у справі № 911/1829/14 зазначив, що вимоги заяви, поданої в межах статті 20 Закону про банкрутство, стосуються саме особи боржника та можуть бути задоволені у разі встановлення наявності передбачених цією статтею підстав. Водночас звернення до господарського суду з позовною заявою передбачає її розгляд у позовному провадженні (а не в межах справи про банкрутство), і в такому разі положення статті 20 Закону застосуванню не підлягають. Вимоги позову мають ґрунтуватися на допущених при укладенні оспорюваного Договору загальних вимогах Цивільного кодексу України, а позивач може визначити відповідачем не тільки боржника, а й іншу особу.

Підстави потрібно розмежовувати, оскільки їх об’єднання в одній заяві (чи то про спростування майнової дії, чи позовній заяві в рамках позовного провадження) неможливе в силу різних причин та наслідків використання обраного механізму захисту. Вищий господарський суд України постановою від 11 лютого 2016 року у справі № 911/1829/14 скасував ухвалу суду першої інстанції про визнання недійсним договорів, укладених боржником, оскільки при її винесенні не було досліджено, в якому саме порядку позивач звернувся до місцевого господарського суду із вказаною заявою, а вимоги заявника обґрунтовано як загальними нормами Цивільного кодексу України щодо недійсності правочинів, так і статтею 20 Закону про банк­рутство.

 

Спростування майнової дії

Якщо з визнанням договору недійсним усе зрозуміло, то поняття спростування майнової дії викликає інколи питання. Що є майновою дією, які умови її вчинення та правові наслідки факту їх спростування? Згідно з інформаційним листом від 28 березня 2013 року № 1-06/606/2013, під майновими діями необхідно розуміти виконання боржником зобов’язань за вже укладеним до початку відповідного року правочином (договором) на шкоду власним інтересам або інтересам інших кредиторів.

Вищий господарський суд України в постанові від 1 березня 2016 року у справі № 915/2328/13 визначає майнові дії боржника як вид юридичних дій, як-то вчинки, що здійснені боржником або від імені боржника і мають матеріальний вираз у формі документа будь-якого правочину (угоди, договору), розпорядчого документа, акта, пов’язаного з волевиявленням боржника як суб’єкта правовідносин на відчуження майнових активів боржника або відмову від них.

Хоча з вищевказаного визначення виходить, що майнова дія може вчинятись як боржником, так і іншою особою від його імені, з судової практики вбачається, що не будь-яка майнова дія може бути спростована в межах справи про банкрутство. Наприклад, можна отримати відмову у спростуванні дій, здійснених за результатами прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна боржника (передача майна за актом), оскільки вони укладаються поза волею боржника в межах виконавчого провадження і не є самостійною майновою дією у розумінні частини 1 статті 20 Закону про банкрутство, а отже, і не можуть бути предметом розгляду господарського суду у справі про банкрутство (ухвала Господарського суду Харківської області від 4 березня 2015 року у справі № 922/3380/13). У  такому випадку арбітражний керуючий, конкурсний кредитор або будь-яка інша зацікавлена особа можуть оскаржити цей правочин у загальному порядку, якщо, на їхню думку, він суперечить актам цивільного законодавства.

Після того як правочин чи майнова дія будуть визнані недійсними або, відповідно, спростовані, кредитор за таким правочином (дією) отримує право вибору: погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов’язання боржником у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство.

Правові наслідки спростування майнових дій та визнання недійсними правочинів (договорів) за статтею 20 Закону про банкрутство є однаковими і стосуються включення чи повернення майна боржника до ліквідаційної маси. У зв’язку з цим ­визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника у відповідних випадках не тягне за собою припинення правовідносин, що склалися. Саме тому кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією і отримує право вибору — погасити борг у першу чергу чи вимагати виконання зобов’язання боржником у натурі.

Як відомо, за загальним правилом, визначеним у статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов’язані з його недійсністю. Водночас правочин, визнаний недійсним ухвалою суду у справі про банкрутство в порядку статті 20 Закону, обумовлює існування обов’язку боржника з виконання зобов’язання у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство.

Отже, визнання недійсними правочинів за правилами Цивільного кодексу України та Закону про банкрутство є різними не тільки за ­своєю процедурою, але й за наслідками, до яких воно може призвести.

Як зазначає Вищий господарський суд України в постанові від 8 квітня 2015 року у справі № 903/713/13, право на преференції, надані частиною 3 статті 20 Закону про банкрутство, не є безумовним. Сторона правочину отримує лише після виконання обов’язку щодо фактичного повернення відчуженого майна в ліквідаційну масу боржника.

З одного боку, визначений статтею 20 Закону про банкрутство механізм застосовується задля збільшення ліквідаційної маси та використання повернутого майна з метою більш повного задоволення вимог кредиторів. Однак надання кредитору за недійсним договором права погашення боргу в першу чергу в процедурі банкрутства практично нівелює саму ідею поповнення ліквідаційної маси, оскільки ці ж кошти йдуть на погашення боргу перед цим новим кредитором, що сприймається іншими незабезпеченими кредиторами як порушення їхніх прав.

Вимоги незабезпечених кредиторів у силу положень статті 45 Закону про банкрутство задовольняються у четверту чергу. У той час як у першій черзі йдуть вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати та інші соціальні виплати, а також витрати, пов’язані із судовою процедурою банкрутства (судовий збір, публікації оголошень, витрати арбіт­ражного керуючого).

Тож преференція у вигляді права на задоволення вимог у першу чергу в деяких випадках справді може використовуватись задля отримання компенсації в обхід черговості погашення вимог кредиторів. Для прикладу: боржник, аналізуючи свій фінансовий стан та розуміючи невідворотність подальшого банкрутства, у підозрілий період, укладає договори про відчуження майна підконт­рольній особі. Якщо після порушення провадження у справі про банкрутство такого боржника арбітражний керуючий або конкурсні кредитори не оскаржать вказану угоду, майно залишається «вдало виведеним». У разі виявлення цього факту його оскарження та отримання позитивної ухвали про визнання правочину недійсним і повернення майна в ліквідаційну масу така підконтрольна особа в будь-якому випадку отримає право на відшкодування вартості майна у першу чергу, а інші конкурсні кредитори можуть залишитися ні з чим.

Зрозуміло, що виключення норми про наслідки визнання недійсним правочину в порядку статті 20 Закону про банкрутство не розв’яжуть окресленої проблеми, адже існуватиме ризик того, що добросовісний набувач за договором із боржником втратить придбане майно після порушення провадження у справі про банкрутство попереднього власника і, потрапивши у четверту чергу, не отримає жодного відшкодування взагалі.