ЄСПЛ: Прийняти як давність

Катерина СМИРНОВА,
помічник керівника АО «Смирнов, Тарасевич і Партнери»

Позовна давність є першим інструментом, який має використовувати правник при здійсненні захисту прав особи

Основний зміст права на справедливий суд, визначений Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), будь-який правник знає, напевне, напам’ять: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Здається, що в цій нормі права члени Ради Європи закріпили досить зрозуміле правило: право на справедливий і публічний судовий розгляд його справи впродовж розумного строку. Проте неординарність, а може, навіть цінність Конвенції, а також її відмінність від суто національного законодавства полягає в тому, що її визначення ніколи не бувають буквальними або однозначними, їх справжній глибокий зміст не завжди можна прямо побачити просто в тексті, адже він народжується з духу права і знаходить своє розкриття, насамперед, у судовій практиці, в позиціях Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Так, під розумним строком розгляду справи розуміється не лише розгляд справи по суті та винесення рішення протягом певного розумного часового періоду, як здається на перший погляд, а також і розгляд справи та прийняття рішення по суті з дотриманням строків позовної давності за наявності певних підстав.

Закріплення аспекту розумності строку в статті 6 Конвенції, яка є найбільш застосовною в судовій практиці, обумовлене принципом правової визначеності, дотримання якого, власне, і гарантує позов­на давність. Цей принцип безпосередньо не закріплений як такий у нормативно-правових актах, проте добре сформульований юридичною наукою та широко застосовується судовою практикою.

 

Складова концепції

Теперішній зміст принципу правової визначеності в цілому співпадає з уявленнями про нього правознавців часів імператора Феодосія ІІ (424 рік), який на законодавчому рівні ввів строки позовної давності (погашення позову), чим поклав край «вічним» позовам.

Сьогодні ж правова визначеність розглядається як складова концепції верховенства права та розкривається через, по-перше, непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights), по-друге, незворотність закону і неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity), і, по-третє, через законні очікування (legitimate expectations) — право особи у своїх діях розраховувати на сталість чинного законодавства.

Кожному потенційному позивачу позовна давність надає право на судовий захист протягом певного строку, при цьому кожному потенційному відповідачу вона надає право очікувати відмови у захисті порушеного права зі спливом певного часу.

З огляду на зазначене позовна давність є першим інструментом, який має використовувати правник при здійсненні захисту прав особи, незалежно від того, є вона позивачем чи відповідачем.

 

Встановити початок перебігу

Залежно від виду правових відносин, насамперед визначається строк позовної давності (загальний, спеціальний, збільшений за договором тощо), перевіряється факт його пропуску, наявність обставин, які зупиняють або переривають перебіг строку позовної давності, підстави для його поновлення. Подальші ж дії правника залежать від того, чиї ­інтереси він представляє: позивача або відповідача.

Для позивача важливим є впевненість в об’єктивній наявності права на судовий захист, а також підготовка правової позиції на випадок виникнення сумнівів та заяви відповідача про застосування позовної давності. Перед відповідачем, звісно ж, навпаки, за наявності обґрунтованих підстав постає завдання довести пропуск позовної давності позивачем, у зв’язку з чим важливим є встановлення початку перебігу строку по­зовної давності якомога віддаленими у часі обставинами. Однак найголов­нішим для відповідача є вчасне, до ухвалення рішення, подання заяви про застосування строку позовної давності, на що неодноразово звертав увагу і Верховний Суд України. А саме — як на обов’язкову умову для застосування позовної давності. Так, у справі від 4 лютого 2015 року № 6-239цс14 найвища судова інстанція зробила висновок, що із заявою про застосування позовної давності відповідач не звертався, а тому ­немає правових підстав для застосування позовної давності. Також у справі від 24 червня 2015 року № 6-738цс15 наголошено, що позовна давність — як загальна, так і спеціальна — є диспозитивною, а не імперативною у застосуванні.

Неможливо переоцінити роль уважної та ретельної первісної роботи правника, особливо з боку відповідача, з інститутом позовної давності, адже сама лише вчасна заява про зас­тосування строків позовної давності може призвести до найвигідніших результатів для нього за найгірших по суті перспектив позову.

У розглянутій практиці суду в межах права на справедливий суд необхідно виділити два найяскравіших рішення, які аргументують необхідність позовної давності та можуть бути використані учасниками правовідносин як джерело права з огляду на статтю 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Цікавою в контексті статті 6 Конвенції є справа «Grafescolo S.R.L. проти Молдови». Так, компанія-заявник стверджувала, що судовий розгляд був несправедливим, оскільки національні суди не взяли до уваги положення цивільного кодексу країни стосовно позовної давності, які були чинними на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, а застосували нові положення Цивільного кодексу Молдови.

Уряд стверджував, що строк позовної давності не міг бути застосований, оскільки національні суди визнали абсолютну недійсність договору купівлі-продажу. Суд послався на прецедентне право щодо дотримання вимог стосовно допустимості застосування процесуального закону як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд. Відзначалося, що роль позовної давності має велике значення під час інтерпретації преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство закону, що є обов’язковим для країн, котрі її підписали. Суд відзначив у цьому контексті, що строк позовної давності був важливим аргументом, і якби він був узятий до уваги, то це, можливо, призвело б до відмови в позові. Попри це, Верхов­ний суд Молдови не назвав жодних причин того, чому він не зважив на цей аргумент. У світлі викладеного ЄСПЛ дійшов висновку, що судовий розгляд не був справедливим, а отже, мало місце порушення статті 6 Конвенції.

Варта уваги також справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», у рішенні за яким ЄСПЛ нагадав, що хоча в пункті 1 статті 6 Конвенції втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом, проте не є абсолютним: право доступу до суду може підлягати обмеженням, застосування яких допускається в порядку презумпції, оскільки таке право з огляду на сам його характер потребує державного регулювання. Суд має переконатися, що застосовувані обмеження не перешкоджають залишеним особі можливостям доступу (і не звужують їх) у спосіб чи мірою, що підривають саму суть цього права. Крім того, обмеження права на доступ до суду суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має легітимної мети і якщо не забезпечено належного пропорційного співвідношення між використаними засобами та поставленою метою. Суд також зазначив, що строки позовної давності мають кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу.

Таким чином, позовна давність в аспекті розумних строків є важливою гарантією справедливості, правової визначеності та верховенства права. Застосування позовної давності як реалізація права кожного на справедливий суд свідчить про те, що вона, як і сама Конвенція, є надважливим надбанням сучасного світу.