Преамбула: Професійні заробітчани

Олександр МАРТИНЕНКО,
старший партнер МЮФ CMS Cameron McKenna

Було колись, за совіцької давнини, працював я в одній академічній установі. Профільній та престижній серед фахівців. До речі, свободу професійної діяльності забезпечувала. Звісно, у межах, доз­волених партією.

Єдине, що було кепсько у тій установі, — матеріальні питання. «Зряплата», як її тоді лихі язики охрестили, була смішною. Премій, фіндопомог і «тринадцятих зарплат» не було. А от родина була. Та ще й із власним житлом ніяк не складалося.

Коли став до роботи, пішов питатися, а чи мають вони якусь чергу на житло? Мені повідомили, що мають. Я запитав: «А чи можна стати на облік, оскільки не маю помешкання?». Мені відповіли: «Звісно, можеш, будеш 202-м у черзі». Я зрадів і поцікавився: «А скільки квартир розподіляють щороку?». Мені відповіли: «Одну на два роки. Якщо пощастить». Тобто, квартиру я мав би отримати вже за панування комунізму, ближче до року так 2400-го нашої ери. Якщо пощастило б, звісно.

Почухав я собі потилицю і зрозумів, що без того, аби заробляти собі копійку на ринку, майбуття не буде. Отак і почав я тоді вести подвійне життя — гарював у науці на академію, а поза тим почав власну правничу практику. Нас таких було там з половину особового складу тієї установи. Тривало щастя років п’ять. Аж раптом на початку 90-х викликає мене до себе керівник і каже таке. Науковець, мовляв, із тебе пристойний, але ти бігаєш десь отам, час витрачаєш на заробляння грошей. То ти вже визначся, чи тобі більше кортить займатися престижним ремеслом і залишатися в установі, чи займатися заробітчанством. Бо я так собі поміркував і вирішив, що установі заробітчан не потрібно.

Гадаю, що не потрібно пояснювати, який вибір мені тоді довелося зробити.

То до чого оце я згадав ту минувшину? До того, що поважний керівник поважної установи не спромігся тоді осягнути одну просту й водночас складну істину. А полягає вона у тому, що правники-практики, яких він тоді зневажливо охрестив «заробітчанами», виконують надзвичайно важливу функцію: на них покладено обов’язок підтримання правопорядку в суспільстві недержавними засобами впливу.

Гляньмо щиро собі в очі: все, що ми робимо, — чи то пишемо договори, чи то розв’язуємо спори, чи то рятуємо людей від тюрми та суми, чи то навіть захищаємо саму державу, — всі наші зусилля спрямовано саме на підтримання правопорядку в державі недержавними методами. Якби не було нас, держава самотужки з питанням підтримання правопорядку в суспільстві бігме б не впоралася. Так, за надання правової допомоги ми справляємо плату — хто яку може, відповідно до власних знань та вмінь. У цьому сенсі ми є «заробітчани». Але ми є ними остільки, оскільки ними ж є працівники правоохоронних органів та інших держустанов. Єдина різниця між нами та ними полягає в тому, що нам платить суспільство, а їм держава. При цьому функції наші не співмірні.

І не кажіть мені, що більший тягар у цій царині лежить не на наших раменах…

Отож шануймося, «заробітчани», бо ми того варті!