Професія: Дари волхвів

Андрій ТРЕМБІЧ,
адвокат АФ «Грамацький і Партнери»

Екзистенційна криза ідентичності порушує перед юридичною професією у XXI столітті нові виклики. Але чи не є вони добре забутими старими?

...Приблизно на півдорозі від Колізею до Пьяцца Венеція вулиця Імператорських форумів розщеплюється. Лівий її рукав продовжує йти прямо, а правий — відходить під ­гострим кутом, беручи назву спочатку віа Алессандріна, а потім просто Форо Траяно. Посеред форуму Траяна стоїть його ж імені колона — дуже дивна споруда. Дивина в тому, що її грандіозне оповідання, закручене спіраллю до неба, неможливо прочитати від початку й до кінця. Обійшовши колону навкіл, ви можете досить ретельно розглянути кілька нижніх її ярусів, але чим ближче до верхівки, тим гірше видно рельєфи, а кінцеві її фрагменти так і зовсім залишаються нікому не доступними. У цьому парадоксальному скульптурному рішенні проявилася та неперекладна римська якість, яку самі римляни називали pietas. Воно передбачало шанування богів, повагу до старших, вірність державі, змикаючись із перфекційним почуттям обов’язку та сакрально-магічним відчуттям права в цілому: чини за законом не заради себе чи заради інших — дотримуйся закону зі страху перед богами, що оберігають закон. Неважливо, чи помітять інші твої чесноти — важливо, щоб вони в тебе були (через багато століть схожу мотивацію виявив великий каталонець Антоніо Гауді: на критику щодо нерозрізнимих із землі деталей собору Sagrada Familia він одповідав: «Їх роздивлятимуться янголи!»).

Загалом перші юристи були жерцями, а правосуддя і право в цілому — не ремеслом, а таїнством причастя до божественного. Як ідеться у другому титулі Дигестів, «зазвичай буває, що тлумачення потребує авторитету мудреців... Тож із законів були складені позови, за якими люди сперечалися на суді; щоб народ не встановлював цих позовів як він захоче, але щоб вони були твердими й урочистими». Так з’явився легісакційний процес з його legis actiones — жорсткими ритуально-обрядовими формулами позовів, які були відомі лише закритій касті жерців — колегії понтифіків, до якої плебс повинен був звертатися за «первинною правовою допомогою». Понтифіки (що до того за іронією відали інженерними питаннями будівництва мостів; нинішній титул Папи Римського (pontifex), власне, буквально й означає «мостобудівник») ретельно оберігали від народу сакральне правознавство, призначаючи щороку, хто з їхнього осередку вирішуватиме приватні спори.

Так тривало доти, доки понтифік Апій Клавдій не виклав усі позовні формули у вигляді підручника (фатальна помилка). Тоді-то природній монополії наших прадавніх колег і прийшов кінець, а точніше — писець Гней Флавій, син вільновідпущеника, який викрав і передав людям книгу з позовами, — «і цей дар був до того приємний народові, що Флавій був зроблений трибуном, сенатором і курульним еділом». Ще б пак, адже тепер сокровенне знання стало загальним надбанням, і всякий доморощений фахівець у галузі права міг вільно виступати перед претором; повсюдно стали відкриватися крамниці на кшталт «Квінт і Партнери», «Гай і Марк» (про це в Дигестах ані слова, але я саме так уявляю давньоримський ринок юридичних послуг; імовірно, на їхніх гербах Феміда з терезами мала б набагато більш автентичний вигляд, ніж на логотипах сучасних юридичних фірм). У будь-якому разі це дало серйозний поштовх для розвитку практичної юриспруденції, яка в подальшому не втрачала і більше того — постійно відтворювала у своєму колективному підсвідомому пам’ять про священні обряди найдавнішої епохи.

Юристи досі прагнуть оточити себе таємничою завісою непізнаваного права, створюючи незрозумілі непосвяченому (клієнту) ритуали й сакральні атрибути, зводячи навколо себе стіни у вигляді нових адвокатських монополій, ускладнюючи юридичну мову і взагалі доступ до професії (можна звернутися до порівняльних досліджень з bar exam за останні 20 років). Із цієї ж царини — чорні мантії (ряси) та нагрудні знаки суддів («світських двійників священика і таємничих вартових людського закону»), відправлення правосуддя і проголошення вироків не інакше як ім’ям верховного божества (народу, монарха), молоточки, перуки, таємні нарадчі кімнати (вівтар), адвокатська (сповідальна) таємниця, внутрішній станово-представницький устрій, латинські магічні заклинання-терміни тощо.

У сучасній (неовеберівській) соціологічній традиції поняття «професія» зводиться винятково до видів зайнятості, які мають умовну незалежність від держави, корпоративний лад, а також монополію на власну сферу діяльності та на рекрутинг до своїх лав. Уважається, що з часів, коли зародилася фахова вища освіта, таких професій було всього три: священики, юристи й лікарі (що ­відповідали трьом класичним факультетам перших західних університетів і були всі по суті своїй жерцями, які безпосередньо відтворюють у суспільній свідомості якесь таємне (трансцендентне) знання або ж імітують його). Власне, самі університети (професорсько-викладацький склад) також можна вважати четвертою закритою професією. Але тут важливо відзначити інше — з тих пір минуло майже тисячу років, а кількість професійних каст не змінилася: богослов’я, юриспруденція, медицина, вища школа.

Так ось, головне, що відбувається зараз, — це не дегуманізація або роботизація (про що говориться аж надто тепер) всіх існуючих професій, а десакралізація будь-якого таємного знання взагалі, його демонополізація і, відповідно, пос­тупова депрофесіоналізація. В епоху постмодерну цього зазнали всі чотири згаданих інститути; але специфічною рисою саме юристів є те, що вони самі стали знаряддям і джерелом цієї десакралізації відносно себе. Кожен із нас, сучасників і застосовувачів пізньоварварських версій римського права, — гідний спадкоємець Гнея Флавія, що накидає на нещадну машинку Гугла своє знання (або невігластво).

Був час, коли ми ставилися до цієї (поки ще) Конституції і небагатьох (тоді) навколоюридичних текстів як до Катехізису, що викликав у нас священний трепет (той самий pietas) перед цим даним нам у відчуттях писаним розумом (ratio scripta). Але відтоді ми вийшли зі стін свого монастиря і багато чого повидали. Згідно із заяложеним афоризмом, помилково приписуваним Бісмарку, є дві речі, за приготуванням яких спостерігати не варто: ковбаса і закони. Так от, ми бачили, як готується у нас і те, й інше. І зробили висновки. Будь-яка власність в Україні нелегітимна, бо ми бачили, як вона набувається. Усі права — із скасувальною умовою, яка може нас­тати кожної миті. Ось це все — результат нагромадження псевдоправового матеріалу і відсутності pietas як системоутворюючого феномену правової культури. У нашій країні бути нігілістом просто і приємно, бо правовий нігілізм у нас — екзистенційний стан відторгнутої душі, природний блювотний рефлекс на гнилу юридичну ковбасу, якою нас годують усі три гілки влади.

Нам уже ніколи не бувати понтифіками (та й чи варто будувати мости, коли навколо нас вони руйнуються?), але є певний шарм у цьому естетичному консерватизмі: ставитися до права як до священного передання; не змінювати Конституцію кожні 10 років; прагнути, щоб твої позови і рішення були твердими й урочистими; вірити у надприродне, понад позитивним законом, походження Слова; священнодіяти над юридичним текстом; писати довгі колонки, які, напевно, як і ту Траянову колону, ніхто не дочитає до кінця.