Авторське право : Гостинний твір

Ганна ПРОХОРОВА,
старший юрист ППФ «Пахаренко і Партнери», адвокат

Чинне законодавство у сфері музейної справи містить суперечливі положення стосовно надання дозволу музею на використання творів з музейних колекцій

«Знання є спільним надбанням людства»

Томас Джефферсон

(Knowledge is the common property of mankind)

 

Поняття «суспільне надбання» добре знайоме майже кожному. Загалом до суспільного надбання належить та частина інтелектуальної спадщини людства, вільний доступ до якої мають усі члени суспільства і на яку не поширюються обмеження, передбачені авторським правом. Призначенням суспільного надбання є забезпечення вільного обміну знаннями, коли суспільство має можливість використовувати результати інтелектуальної діяльності, що перебувають у вільному доступі, зокрема й для створення нових об’єктів. Зрештою, суспільне надбання приносить й економічну користь — нові бізнес-моделі можуть бути створені на основі неохоронюваних творів (наприклад, Google Books). Відтак, суспільне надбання відіграє центральну роль в освіті, нау­ці, культурній спадщині і дозволяє країнам активізувати творчу, освітню та інноваційну діяльність шляхом забезпечення доступу до інформації, знань та культури.

 

У відкритому доступі

На законодавчому рівні під суспільним надбанням відповідно до статті 1, частин 1—2 статті 30 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (Закон) розуміють твори науки, літератури чи мистецтва, строк дії авторського права на які закінчився. Твір, що перейшов у суспільне надбання, може вільно використовуватись будь-якою особою без виплати авторської винагороди та без отримання дозволу від осіб, які уповноважені здійснювати охорону права авторства. При цьому необхідною умовою є дотримання немайнових прав автора, зокрема таких як право на ім’я автора і на збереження цілісності твору. Таким чином, перехід твору у суспільне надбання здійснюється автоматично і не вимагає дотримання будь-яких формальностей.

Принагідно треба зазначити, що за законодавством України, як і багатьох інших країн, авторське право на твір (йдеться про майнові права автора) за загальним правилом діє і охороняється протягом усього життя автора і 70 років після його смерті (в цій статті не порушуватиметься питання ретроактивності дії закону в часі).

Водночас широке тлумачення поняття «суспільне надбання» відносить до нього твори, яким правова охорона ніколи не надавалась (до речі, таку норму було закріплено і в попередній редакції Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 року). Цікавим у цьому контексті є дослідження питання суспільного надбання на твори образотворчого мистецтва, насамперед живопису. Так, наприклад, «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі або «Нічна варта» Рембрандта сотні років знаходяться у суспільному надбанні, оскільки на час написання картин поняття авторського права не існувало. Іноді суспільним надбанням також називають твори, які охороняються авторським правом, однак за рішенням правовласника можуть вільно та відкрито використовуватись за принципом вільної ліцензії (таке тлумачення поняття є досить спірним і потребує більш детального аналізу та висвітлення). Так, останнім часом дедалі частіше з’являється інформація про те, що найбільш знані світові музеї відкривають доступ до робіт, що перебувають у їхній власності (передані на зберігання тощо), та викладають у мережу Інтернет якісні фотографії естампів, картин, плакатів, книг зі своїх колекцій. Музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку, Британський музей у Лондоні, Рейксмузей та Музей Ван Гога в Амстердамі, Національна галерея мистецтва у Вашингтоні та багато інших спрямовують значні зусилля на те, щоб сфотографувати та оцифрувати кожен експонат колекції, створивши високоякісне зображення та надавши можливість віртуально прой­тися галереями і зробити їх огляд доступним для всіх зацікавлених за наявності комп’ютера або мобільного пристрою.

Чимало дизайнерів зі світовим ім’ям часто звертаються до відомих шедеврів, і твори мистецтва стають таким собі трендом та використовуються у колекціях всесвітньо ­знаних дизайнерів. Наприклад, Dolce & Gabbana та Alexander McQueen у своїх колекціях звертаються до епохи Відродження, колекції Yves Sent Laurent прикрашають чудові принти за мотивами картин Піта Мондріана, вишукані прикраси останніх колекцій FreyWille створені за мотивами робіт Клода Моне, Густава Клімта та Альфонса Мухи, термін дії авторських прав на роботи яких уже сплив. Зображення творів мистецтва часто прикрашають сувенірну продукцію.

 

Музейне застереження

Проте повернімось до України. Наприклад, якщо стосовно картини Миколи Пимоненка, яка зберігається в Національному художньому музеї України в Києві, термін дії авторського майнового права на твір закінчився, то відповідно до правової природи суспільного надбання ніхто, в тому числі й музей, не ­володіє виключним правом дозволяти або забороняти відтворення та розповсюдження репродукцій цього твору. Музей, насамперед, є власником (зберігачем) матеріального носія твору — власне картини, гравюри, скульптури тощо, котрий відповідає за охорону, зберігання та використання музейних предметів. На цьому повноваження музею мають бути вичерпані, якщо тільки договір між музеєм та автором не передбачає іншого.

У цьому контексті варто згадати положення, закріплене у статті 12 Закону, за яким авторське право і право власності на матеріальний об’єкт, в якому втілено твір, не залежать одне від одного; відчуження матеріального об’єкта, в якому втілено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки. Відповідно до роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» № 5 від 4 червня 2010 року (Постанова) незалежність авторського права і права власності на матеріальний об’єкт (матеріальний носій) проявляється через зміст особистих немайнових прав та майнових прав суб’єкта авторського права, передбачених статтями 438—441 Цивільного кодексу (ЦК) України, главою 75 ЦК України, і права власності на матеріальний об’єкт, який згідно зі статтею 317 ЦК України полягає у володінні, користуванні та розпорядженні ним. Наприклад, особа, придбавши картину, фотографію тощо, стає їхнім власником, проте не набуває авторських прав на такі твори (пункт 20 Постанови). У такому випадку саме автор надаватиме дозвіл на відтворення твору, його копіювання тощо.

З цього вбачається, що будь-хто за власним бажанням може вільно, без необхідності отримання якихось дозволів, використовувати твір, що перейшов у суспільне надбання, оригінал якого зберігається в музеї, будь-то виготовлення нової колекції одягу з принтами відомої картини або виробництво керамічних виробів, іншої сувенірної продукції тощо.

Водночас відповідно до Положення про Музейний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 2000 року № 1147 (Положення про Музейний фонд), виготовлення образотворчої, друкованої, сувенірної продукції з використанням зображень музейних предметів здійснюється відповідно до вимог законодавства у сфері авторського права та з письмового дозволу музеїв, у яких вони зберігаються (пункт 46 Положення про Музейний фонд).

Встановлене на рівні підзаконного нормативного акта «музейне застереження» може здатися перебільшенням, оскільки, безумовно, більшість фахівців, які бачать світ крізь призму Бернської конвенції, чітко усвідомлюють, що після закінчення терміну дії авторського права твір переходить у суспільне надбання. Однак адміністративна за своєю суттю норма дозволяє фактично переглядати правову природу відносин у сфері інтелектуальної власності та авторського права зокрема, оскільки в існуючому формулюванні право музею дозволяти або забороняти використання музейних предметів за своїм змістом збігається зі змістом виключного права на твір.

Принагідно треба зазначити, що, крім цього одного положення, в українському законодавстві немає жодного документа, який регламентував би права та обов’язки, а також порядок і умови надання музеями дозволу на відтворення предметів, що зберігаються в їхніх колекціях, тому, як показав практичний досвід, кожен музей визначає їх самостійно.

На запити, надіслані до музейних установ України наприкінці ­2014-го — на початку 2015 років, останні відповіли ствердно: дозволи видаються в основному на виготовлення образотворчої та друкованої продукції, такої як наукові каталоги, монографії, статті, книги, фотоальбоми, каталоги виставок тощо, при цьому, як випливає з аналізу відповідей, як стосовно творів, термін дії авторських прав на які ще не сплив, так і щодо творів, які знаходяться у суспільному надбанні.

 

Суспільне надбання у вітчизняній судовій практиці

Попри згадане «музейне застереження», пошук відповідних судових актів у Єдиному державному реєстрі судових рішень не виявив жодного спору музейної установи щодо використання твору без відповідного дозволу. Хоча потенційно наявність у законодавстві положення про «музейне застереження» свого часу мог­ла б спричинити появу нової категорії справ у судах.

Разом із тим вітчизняна практика небагата і на спори щодо творів, які перейшли у суспільне надбання. Відома судова справа стосовно зображення Педагогічного музею Цісаревича Олексія (Будинку Української Центральної Ради) на банк­ноті номіналом у 50 гривень (спір за позовом дочки архітектора Альошина П.Ф. до Національного банку України про відшкодування матеріальної і моральної шкоди у зв’язку з порушенням авторського права) завершилась не на користь позивача, оскільки судом було встановлено, що твір архітектора перейшов у суспільне надбання (з посиланнями на законодавство, чинне на час смерті автора), відтак термін охорони майнових прав на твір у спадкоємиці вичерпано (рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 7 липня 2006 року у справі № 13/08).

Цікавою в контексті застосування правової природи суспільного надбання є справа, відома під наз­вою «Справа Казанови», за позовом ПАТ «Концерн Хлібпром» до компанії «Лауффер Бейкеріз Лімітед» (Кіпр) та Державної служби інтелектуальної власності України, зокрема, про визнання недійсним свідоцтва України № 58767 на знак для товарів та послуг CASANOVA. Не вдаючись у подробиці цієї справи, можна зазначити, що при вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій в основу рішень судів було покладено висновок судової експертизи, яким встановлено перехід імені та прізвища реально існуючої історичної особи — Джакомо Джіроламо Казанови — в суспільне надбання, тобто набуття ними широкого поширення серед людей не лише в Україні, а й у світі, а також назви (або частини назв) творів літератури і мистецтва, імена персонажів, фрагменти (частини) творів, що є відображенням реально існуючої згаданої історичної особи, назви творів, ім’я (прізвище) якого стали суспільним надбанням (господарська справа № 910/3455/13). Таким чином, у цьому випадку концепція суспільного надбання була застосована не лише до об’єктів авторського права, а й до особистих немайнових прав фізичної особи, що є досить спірним.

І, навпаки, питання суспільного надбання взагалі не порушувалось у судовій справі за позовом доньки художника Йосипа Бокшая до директора Закарпатського обласного художнього музею ім. Йосипа Бокшая (м. Ужгород) та ТОВ «РА «Шарк» про захист авторського права, стягнення компенсації та моральної шкоди. Позивачу було відмовлено у позові на підставі того, що підготовка та використання ювілейного каталога-альбома народного художника СРСР Йосипа Бокшая з ілюстраціями його картин були здійснені без комерційної мети (рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 4 жовтня 2011 року у справі № 2-1229/11), тоді як наявність авторських прав у спадкоємиці у зв’язку з переходом творів її батька у суспільне надбання та, відповідно, можливість їх судового захисту взагалі не досліджувались.

 

Зарубіжний досвід

Натомість зарубіжна практика у справах стосовно творів образотворчого мистецтва, що перейшли у суспільне надбання, набагато яскравіша.

Свого часу широкий галас спричинило прецедентне рішення у справі Бріджменської бібліотеки мистецтв (Об’єднане Королівство) проти корпорації «Корел» (Канада) (справа The Bridgeman Art Library, Ltd. v. Corel Corp.) (1998, 1999) про порушення авторського права. Суть справи полягала в тому, що канадська компанія — розробник програмного забезпечення в Об’єднаному Королівстві, США та Канаді продала компакт-диск навчального змісту, який містив цифрові зображення картин європейських митців, що на момент спору вже перебували в суспільному надбанні. Усі зображення були створені бібліотекою, яка вважається важливим архівом репродукцій світових творів мистецтва. Відтак, бібліотека звернулась з позовом до суду, зазначаючи, що саме вона є власником авторського права на цифрові зображення, які є єдиним можливим джерелом розповсюдження зображень компанією «Корел», і що копіювання таких зображень є порушенням її авторських прав. Суд дійшов висновку, що фотознімки творів мистецтва не можуть захищатись авторським правом, оскільки не є об’єктами авторського права через відсутність оригінальності й результату творчої праці автора (так звана slavish copy).

Через десятиліття, у 2009 році, американський студент завантажив зображення понад 3 300 об’єктів із веб-сайту Національної портретної галереї (Об’єднане Королівство) та переробив їх у повноцінні зображення художніх творів з високою роздільною здатністю, які потім завантажив до репозиторію Вікісховища (Вікімедіа Коммонз) в Інтернеті (National Portrait Gallery (UK) v. Wikimedia Foundation). Відповідно до законодавства Об’єднаного Королівства, всі ці твори перебували в суспільному надбанні. Водночас галерея стверджувала, що нові фотографічні репродукції робіт у її колекціях були роботами під захистом авторського права і завантаження цих зображень порушило авторські права та права на бази даних галереї. Цей спір так і не був належним чином вирішений, адже, побоюючись «ефекту Стрейзанд» та маючи за плечима згаданий прецедент «Бріджмен проти Корел», Національна портретна галерея так і не звернулась до суду.

Є і протилежна практика. Так, показовою є справа у Російській Федерації за позовом Державного Ермітажу про заборону індивідуальному підприємцеві Йоц І.В. використовувати у своїй підприємницькій діяльності відтворення картини Томаса Гейнсборо «Дама в блакитному» («Портрет герцогині Бофор») та зобов’язання видалити спірний малюнок з сайту, на якому демонструвалась колекція дизайнерки Йоц. Зрештою, судами було встановлено, що оскільки предметом спору є вимога власника (в даному контексті мається на увазі державний музей як власник матеріального об’єкта — картини) про заборону комерційного використання відтворення об’єкта зі складу музейного фонду, треба застосовувати норми музейного законодавства Російської Федерації, адже норми про авторське право не стосуються спірних правовідносин. Посилання відповідача на те, що зоб­раження картини стало суспільним надбанням, а тому може вільно використовуватись будь-якою особою без згоди або дозволу і без виплати авторської винагороди (при цьому зберігається авторство твору, а дизайнер не отримує доходів від його продажу), були судами відхилені як безпідставні. Суд також визначив, що норми музейного законодавства Російської Федерації не суперечать доктрині вільного використання творів, які перейшли у суспільне надбання, а лише обмежують комерційне використання відтворень предметів музейних колекцій і встановлюють спеціальний правовий режим для таких об’єктів. Однак недивно, що рішення російського суду не знайшло широкої міжнародної підтримки та було всіляко засуджене юридичною спільнотою, яка відстоює вільний доступ до творів, що перейшли в суспільне надбання.

 

Фото твору образотворчого мистецтва

Чому фотографія, зроблена особою, яка опинилась у потрібному місці у вигідний час (наприклад, фотографія туриста — відвідувача Версальського палацу), є досить оригінальною, щоб набути захисту авторським правом, на відміну від фотографії двовимірного твору мистецтва (репродукція), яка потребує значно більших вмінь та зусиль? Відповідь перебуває у площині творчого характеру створюваного об’єкта. Так, фотографія, зроблена туристом, може й не бути унікальною з погляду техніки виконання або естетики, але вона завжди буде оригінальною, оскільки передає індивідуальність виконавця, його творчий внесок. Разом із тим очевидно, що якщо фотографічна репродукція твору мистецтва передає індивідуальність виконавця (наприклад, відмінність у кольоровій гамі фотографії картини порівняно з оригіналом), — це погана репродукція. Основною запорукою вдалого знімка художнього твору насамперед є вміння максимально точно зафіксувати та відтворити твір, зображений на полотні, аркуші паперу тощо, однак для цього фотографу потрібні технічки навички, знання та вміння, а не творчі здібності. Тому можна говорити про те, що під охорону авторським правом не повинні підпадати фотографічні репродукції двовимірних творів мистецтва (точні відтворення робіт) через відсутність у них творчої складової. Беручи до уваги останні американські, європейські та британські рішення у таких справах, можна стверджувати, що ті самі принципи застосовуються в цілому повсюдно.

Підсумовуючи, варто підкреслити, що твори, які перебувають у суспільному надбанні, повинні бути доступними для всіх охочих, у тому числі для їх відтворення у будь-якому вигляді й без будь-яких обмежень, що, своєю чергою, відповідає нормам законодавства про авторське право. Разом із тим наявність у Положенні про Музейний фонд зазначеного вище «музейного застереження», швидше за все, можна віднести до недосконалості юридичної техніки, оскільки навряд чи прийняттям цього положення передбачалось установлення спеціальних правил регулювання відносин, пов’язаних з авторськими правами музею на твори мистецтва. Натомість будь-які музейні застереження чи обмеження мають бути спрямовані лише на речові правомочності музею як власника (зберігача) матеріальних об’єктів дозволяти або забороняти третім особам використовувати майно музейних установ, зокрема шляхом справляння плати за доступ, утримання та охорону музейних предметів (внутрішні правила музеїв стосовно поводження відвідувачів у приміщенні музейної установи).

Торік у музейному середовищі України були проанонсовані зміни, спрямовані на відкриття музейних колекцій для суспільства і їх дос­туп онлайн. Було проголошено, що невідкладним завданням для музеїв усіх профілів залишається комп’ютеризація та автоматизація обліку музейних експонатів, оцифрування найцінніших пам’яток культури і мистецтва. Пропонується, зок­рема, впровадження реєстру музейних предметів та музейних колекцій, а також створення онлайн колекції фондів (електронних каталогів) як для внутрішніх потреб музеїв, так і з метою надання користувачам доступу до своїх унікальних експонатів, що зберігаються у сховищах. Очевидно, що така робота є добрим продовженням останніх традицій світової музейної практики і сприятиме інтеграції та обміну між світовими й національними електронними музейними ресурсами. У контексті цієї роботи важливо, щоб при створенні державного реєстру музейних предметів та колекцій визначався статус творів, що охороняються або не охороняються авторським правом і перейшли в суспільне надбання. Бе­зумовно, це сприятиме розширенню обізнаності громадськості стосовно національного суспільного надбання та однаковому розумінню його правового статусу серед українського суспільства.