ЄСПЛ: Незалежним чином

Андрій КУБКО,
партнер ЮФ «Салком», міжнародна асоціація «Сквайр Паттон Богз — Салком», к.ю.н.

Незалежний суд як стандарт захисту прав людини в Україні: нещодавня практика Європейського суду з прав людини

У вересні 2016 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) виніс рішення за заявами громадян України — родичів жертв авіаційної катастрофи, відомої як «Скнилівська трагедія» — аварія військового повіт­ряного судна у Львівській області під час авіашоу влітку 2002 року.

ЄСПЛ було прийнято рішення у справах «Міхно проти України» (Mikhno v. Ukraine) та «Світлана Атаманюк та інші проти України» (Svitlana Atamanyuk and others v. Ukraine). Обидва рішення прийняті 1 вересня 2016 року.

Новина про прийняття ЄСПЛ рішень за заявами жертв скнилівських подій набула розголосу у вітчизняних ЗМІ, викликала політичний та соціальний резонанс.

Проте прецедентна практика ЄСПЛ з цих питань являє собою інтерес насамперед з правової точки зору. Тут дістали розвиток підходи юриспруденції ЄСПЛ до тлумачення ключових стандартів захисту прав людини, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). І, щонайголовніше, цікавим є застосування цих стандартів ЄСПЛ у контексті правової системи України.

Одним із них є стандарт незалежності суду. Розгляньмо, як його зас­тосував ЄСПЛ на прикладі справи «Міхно проти України».

 

Передісторія справи

Заявниками у справі виступили двоє громадянок України — Міхно Н.В. та Міхно А.С.

Передісторія справи розпочалась у 2002 році. Тоді було відкрите кримінальне провадження щодо пілотів військового повітряного судна, що зазнало аварії у Скнилові, та «наземного» персоналу, залученого до проведення демонстраційного польоту. Заявники брали участь у кримінальній справі як потерпілі та цивільні позивачі. За результатами розгляду кримінальної справи військовий апеляційний суд у 2005 році призначив обом заявникам компенсацію моральної шкоди у розмірі п’ятдесяти тисяч гривень кожному. Заявники оскаржили вирок у цій частині до Військової колегії Верховного Суду України, вимагаючи призначення компенсації у більшому розмірі. У 2006 році Військова колегія Верховного Суду України залишила присуджений розмір компенсації без змін.

Після цього у серпні 2006 року заявники звернулись із скаргою до ЄСПЛ.

Суть скарги громадянок Міхно до ЄСПЛ у частині (яка є актуальною з точки зору стандарту «незалежності») полягала у тому, що Держава Україна відповідальна за загибель їхніх близьких родичів під час Скнилівської трагедії, а органи влади не забезпечили належного розслідування цієї події. Суди, що розглядали цивільний позов заявників як потерпілих у межах кримінального провадження, не були незалежними та неупередженими.

 

Дотримання зобов’язань

У скарзі заявники стверджували про порушення Україною їхніх прав, гарантованих статтею 2 Конвенції (право на життя) та статтею 6 Конвенції (право на справедливий суд).

У зв’язку із цими двома нормами Конвенції — статтею 2 та статтею 6 — ЄСПЛ використав концепцію «незалежності» (independence). Йдеться як про незалежність суду, так і про незалежність органів досудового слідства і державного обвинувачення.

Розглядаючи скаргу заявників за статтею 2 Конвенції (право на життя), ЄСПЛ послався на доктрину «позитивних зобов’язань» держави (positive obligations). Ця доктрина знайшла поширення в юриспруденції ЄСПЛ при тлумаченні практично всіх положень Конвенції. «Позитивні зобов’язання» означають, що держава повинна не лише утримуватися від вчинення активних дій, якими порушуються права людини (так звані негативні зобов’язання), але й вживати заходів для забезпечення захисту цих прав, заходів, необхідних для безперешкодної реалізації їх (прав) особою.

У контексті статті 2 Конвенції «позитивні зобов’язання» полягають у тому, що держава повинна не лише утримуватись від неправомірного позбавлення життя, а й здійснити необхідні дії для того, щоб захистити життя кожної особи, що перебуває під юрисдикцією цієї держави. ЄСПЛ відзначив, що коли йдеться про діяльність, яка становить ризик для життя, держава зобов’язана здійснити розумні заходи для запобігання або мінімізації такого ризику. Це зобов’язання включає необхідність створення на законодавчому або відомчому рівнях належного правового регулювання діяльності, небезпечної для життя, запровадження адекватних процедур проведення небезпечної діяльності та мінімізації її небезпеки для життя людини.

Факт того, що родичі заявників були позбавлені життя внаслідок дій держави (в особі її збройних сил), був підтверджений матеріалами справи і не заперечувався. Відтак, недотримання державою її «негативних зобов’язань» мало очевидний характер.

Більш складним стало питання — чи виконала Україна «позитивні зобов’язання»: запровадити достатню нормативну базу, правове регулювання щодо організації і проведення такого роду авіаційних заходів, здійснювати необхідні дії з планування і підготовки демонст­раційних польотів, спрямовані на зменшення небезпеки під час їх виконання. На недотримання Україною цих «позитивних зобов’язань» вказували заявники у своїй скарзі до ЄСПЛ за статтею 2 Конвенції.

При вирішенні цього питання ЄСПЛ взяв до уваги висновки державних установ і громадських організацій України, що проводили розслідування скнилівських подій. Серед них — висновок Спеціальної урядової комісії, висновок внутрішнього розслідування Міністерства оборони України (Міноборони), вис­новок тимчасової комісії львівської міської ради, висновок неурядової організації «Скнилівська трагедія». ЄСПЛ також урахував обставини, встановлені обвинувальним вироком суду у кримінальній справі.

Він констатував, що людські жертви, в тому числі загибель родичів заявників, були зумовлені, з одного боку, недбалістю і бездіяльністю екіпажу повітряного судна та допоміжного персоналу, з іншого — невжиттям з боку уповноважених органів і посадових осіб необхідних заходів, порушенням правил, спрямованих на забезпечення безпеки людей під час проведення демонстраційних польотів, підготовки екіпажів до виконання таких завдань, недосконалістю нормативної регламентації в цій галузі.

Отже, мало місце недотримання Україною як «негативних», так і «позитивних зобов’язань» за статтею 2 Конвенції.

 

Застосування прецедентної практики

І все ж ЄСПЛ у рішенні від 1 вересня 2016 року постановив, що Ук­раїна не допустила порушення стат­ті 2 Конвенції. Цю позицію ЄСПЛ було зумовлено такими чинниками.

Наведені підходи стосуються матеріально-правового аспекту (substantive limb) статті 2 Конвенції. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, гарантії права на життя у розумінні статті 2 Конвенції містять, крім цього, процесуальний аспект (procedural limb).

Процесуальний аспект статті 2 Конвенції полягає в наступному. Коли мало місце настання смерті особи або створення загрози її життю, держава повинна забезпечити ефективне розслідування цих обставин і притягнення до відповідальності осіб, що допустили їх настання. Як відзначив ЄСПЛ, ключовим елементом тут виступає розслідування в межах кримінального провадження. Якщо держава допустила настання смерті особи або створення реальної загрози її життю, але в подальшому здійснила належне розслідування цих подій — порушення статті 2 Конвенції не матиме місця.

Щоб виключити міжнародно-правову відповідальність держави за статтею 2 Конвенції, розслідування смертельних випадків має відповідати певним критеріям. Ці критерії вироблені у прецедентній практиці ЄСПЛ. У справі «Міхно» ЄСПЛ зас­тосував їх у контексті специфічних обставин ситуації із заявниками.

Йдеться про такі критерії. По-перше, розслідування має бути адекватним. Це означає здатність встановити обставини події та осіб, відповідальних за позбавлення життя, та забезпечити притягнення їх до відповідальності. По-друге, розслідування має бути оперативним у часі — тобто здійснюватись без невиправданих затримок і протягом розумного строку. По-третє, потерпілим має бути забезпечена можливість брати участь у розслідуванні. Нарешті, розслідування має бути незалежним.

З огляду на обставини досудового провадження і судового розгляду у справі заявників ЄСПЛ дійшов вис­новку, що зазначені критерії були дотримані. ЄСПЛ визнав, що розслідування відповідало принципу адекватності та розумності строку.

Щодо незалежності розслідування, ЄСПЛ зазначив, що стаття 2 Конвенції не вимагає, щоб органи або посадові особи, які проводять розслідування, були наділені абсолютною незалежністю. Важливим є їхня незалежність від осіб або установ, які, ймовірно, несуть відповідальність за заподіяння шкоди життю у конкретному випадку, який підлягає розслідуванню.

ЄСПЛ зазначив: та обставина, що слідчі, працівники військової прокуратури, військові судді у справі Скнилівської трагедії були військовослужбовцями Збройних Сил України, а також той факт, що у «справі організаторів» вищі офіцери були виправдані судом у 2008 році, не свідчать, що розслідування не відповідало критерію незалежності. ЄСПЛ відзначив, що не було встановлено фактів того, що між слідчими, прокурорами або суддями, з одного боку, та обвинуваченими — з іншого, існували відносини підпорядкування або особисті відносини.

Органи розслідування діяли у спосіб, який навіть за зовнішніми ознаками не викликав обґрунтованих сумнівів у їхній незалежності. У цьому відношенні ЄСПЛ врахував наступні обставини.

У процесі розслідування органи слідства дійшли висновків, принципово аналогічних тим, що були зроблені іншими установами — як державними, так і неурядовими. У цій ситуації ЄСПЛ відзначив, що не існувало підтверджень того, що з боку слідчих або прокурорів мали місце спроби приховати ті чи інші факти щодо Скнилівської трагедії. Так само не було фактів невжиття слідчими або прокурорами заходів, необхідних для встановлення обставин катастрофи.

Крім того, військова прокуратура послідовно наполягала на винуватості обвинувачених під час розгляду справи у судах усіх інстанцій, а коли обвинувачені у «справі організаторів» були виправдані — оскаржила виправдувальний вирок.

ЄСПЛ окремо дослідив питання щодо комісії експертів, на вис­новках якої ґрунтувались вироки судів. Він не знайшов підтверджень того, що експерти діяли упереджено або залежали від вищих офіцерів-обвинувачуваних у справі. ЄСПЛ врахував, що комісія складалась з військовослужбовців у відставці та цивільних осіб. Жодна із них не була підлеглим вищих офіцерів Збройних Сил України — обвинувачуваних у справі. ЄСПЛ відзначив і той факт, що на стадії слідства прокуратура відмовила у клопотанні одного з обвинувачуваних включити до складу експертної комісії трьох осіб. Підставою для відмови стала вірогідна наявність конфлікту інтересів. Адже запропоновані члени комісії перебували у професійних зв’язках із штабом Військово-повітряних сил України. ЄСПЛ не оминув увагою і те, що навіть ті офіцери, щодо яких суд постановив виправдувальний вирок, були піддані дисциплінарним стягненням з боку Міноборони України. Цей факт додатково підтверджує, що Міноборони не здійснювало тиску на суддів або органи слідства для того, щоб домогтися непритягнення обвинувачуваних до відповідальності.

Інший аспект концепції «незалежності» стосувався скарги заявників за статтею 6 Конвенції — скарги на порушення права на справедливий суд.

Заявники стверджували, що при розгляді справи військові суди не були незалежними і діяли в інте­ресах Міноборони та вищого військового командування. На це вказує, як стверджували заявники, зокрема, той факт, що судді військових судів перебували у статусі військовослужбовців Збройних Сил України. І тому знаходились у залежності від командування української армії.

ЄСПЛ застосував усталені у своїй прецедентній практиці підходи щодо незалежності суду. Як зазначив ЄСПЛ, вирішення питання про незалежність суду (тобто чи був суд незалежним) має здійснюватись на основі кількох критеріїв. Серед них: порядок призначення суддів на посади та період їх повноважень, наявність гарантій від зовнішнього тиску, а також те, чи має судова процедура незалежний вигляд (appearance of independence).

 

Стандарт незалежності

Спираючись на ці критерії, ЄСПЛ у ситуації із заявниками мав встановити, чи існувала залежність військових судів від Міноборони. Для цього ЄСПЛ проаналізував особ­ливості правового статусу і діяльності військових судів в Україні на той час. Ці питання ­регулювались Законом України «Про судоустрій України». Він був прийнятий у лютому 2002 року і діяв до 2010-го, тобто застосовувався під час кримінального провадження за участю заявників.

ЄСПЛ відзначив, що хоча судді військових судів мали статус військовослужбовців Збройних Сил України, за цим законом Міноборони вже не було наділене широкими повноваженнями із забезпечення діяльності військових судів. Ці повноваження були передані Державній судовій адміністрації — органу, незалежному від Міноборони або інших військових установ.

Відповідно до Закону України «Про статус суддів», що діяв до 2010 року, та Закону України «Про судоустрій України», Міноборони зберігало певні функції із забезпечення житлом суддів військових судів та щодо взаємодії із Державною судовою адміністрацією у питаннях матеріально-технічної підтримки військових судів. Проте ЄСПЛ не розцінив саму по собі наявність у Міноборони таких функцій, як свідчення залежності військових судів від військового керівництва.

ЄСПЛ взяв до уваги й гарантії незалежності суддів військових судів, встановлені законодавством, чинним на той період. Військовим суддям заборонялось здійснювати іншу, крім судової, діяльність у військовій сфері. Порядок призначення їх на посади, вимоги для зай­няття посад, підстави звільнення і накладення стягнень були аналогічними тим, що встановлювались для членів інших (не військових) судів. ЄСПЛ відзначив, що такий порядок не передбачав участі Міноборони або офіцерського складу Збройних Сил України у процесі призначення та звільнення суддів військових судів. Відтак, військове командування не мало вирішального впливу на заміщення посад суддями військових судів або на зняття їх з посад.

Важливу роль для оцінки з боку ЄСПЛ відповідності військових судів стандарту незалежності у справі заявників зіграло й те, що провадження у військових судах здійснювалось у процесуальному порядку, який застосовувався і в інших «звичайних», не військових, судових органах. Як висловився ЄСПЛ, військові суди були інтегровані у систему судів загальної юрисдикції. І це є підтвердженням того, що військові суди виступали швидше судами у звичайному, традиційному розумінні, які користувались гарантіями незалежності, встановленими законодавством. Військові суди не виступали як установи, підпорядковані Міноборони або командуванню Збройних Сил України.

На підставі цих фактів у сукупності ЄСПЛ дійшов висновку, що не було підстав стверджувати, що у справі заявників військові суди та судді військових судів були залежними від Міноборони, військового керівництва або діяли в його інте­ресах. ЄСПЛ вирішив, що стандарту незалежності суду, який є одним із складових права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції, було дотримано.