Судова практика: Диверсійна група

Юридична спільнота не схильна вбачати конструктивного змісту в феномені українського правосуддя — процесуальних диверсіях. Утім, юристи не покладають великих сподівань і на встановлення санкцій за «диверсійні дії» на законодавчому рівні

Які процесуальні диверсії можна назвати деструктивними, а які конструктивними процесуальними діями?
В яких випадках здійснення процесуальних диверсій може бути виправданим?

Євгенія ПОДА,

юрист ЮК VB PARTNERS

Процесуальна диверсія є унікальним феноменом та «необізнаним» об’єктом для українського законодавства. За своєю природою, вона має деструктивний характер та спрямована на створення перешкод процесуальному опоненту у вирішенні правових конфліктів. Як правило, проявом «деструктивізму» є затягування процесу розгляду спору по суті, необґрунтоване заявлення відводів судді, знешкодження конкурентів через судову тяганину, використання судової системи не для вирішення конфлікту, а для блокування нормальної господарської діяльності противника тощо. Саме тому деструктивна процесуальна диверсія полягає у вчиненні дій, не спрямованих безпосередньо на розв’язання спору.

На відміну від «руйнівної» дії деструктивної диверсії, конструктивні дії зорієнтовані на перемогу у правовому конф­лікті. Прикладами конструктивних дій є подання позову для захисту прав від формальних порушень з метою створення вигідного правового поля в іншому процесі. Кінцевою метою конструктивних дій є забезпечення виграшу основної справи на свою користь.

Утім, вчинення процесуальних диверсій може бути і виправданим. Зокрема, якщо противник уже зробив певні позапроцесуальні дії, спрямовані на заподіяння вам істотної шкоди, шляхом ініціювання ряду перевірок контролюючими органами суб’єкта господарювання, порушення кримінальних справ за «надуманими» фактами тощо. Застосування диверсії є виправданим, якщо сторона достовірно усвідомлює свою поразку у спорі через наявність певних сторонніх та позаправових факторів.

Однак варто зауважити, що загалом шлях до перемоги завдяки вчиненню одних лише процесуальних диверсій є тернистим та можливий, тільки якщо противник сам покине «поле бою», втративши інтерес до виграшу справи.

Чи позитивно вплине на швидкість судового розгляду встановлення санкцій за процесуальні диверсії на законодавчому рівні?

Олександр КРАВЕЦЬ,

адвокат, юрист МЮФ Eterna Law

На сьогодні питання процесуальних диверсій залишається одним із найбільш актуальних у судовій практиці. Це поняття з’явилося в юридичній літературі вже досить давно, проте якогось окремого його визначення українське законодавство не містить. Перш за все під поняттям процесуальної диверсії маються на увазі будь-які зловживання процесуальними правами учасників судового процесу з метою його затягування або досягнення іншої процесуальної мети. Система таких засобів є досить широкою і різноманітною, крім того, вона пос­тійно оновлюється разом із змінами до законодавства. У різний час до процесуальних диверсій відносились такі засоби, як оскарження процедурних ухвал, зупинення провадження у справі на підставі наявності пов’язаного спору в іншому суді, подання в судовому засіданні клопотання про проведення експертизи, оскарження ухвали суду у відмові такого клопотання, залучення третьої особи — нерезидента з метою застосування Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах з метою подальшого зупинення провадження у справі тощо.

Варто зазначити, що питання впливу на швидкість судового розгляду санкцій за процесуальні диверсії на законодавчому рівні є досить дискусійним. З одного боку, такі санкції у випадку їх співрозмірності зі ступенем зловживання процесуальними правами в судовому процесі могли б позитивно вплинути на його швидкість. Проте для цього вони повинні мати такий характер, який дозволив би реально змусити особу утриматись від зловживання своїми процесуальними правами. Проблемних питань, пов’язаних із порядком застосування санкцій за процесуальні диверсії, досить багато. У першу чергу, велике значення матиме доведення і обґрунтування, що конкретна процесуальна дія є саме процесуальною диверсією. Довести, що особа зловживає своїми процесуальними правами, зазвичай досить складно, а подекуди неможливо. По-друге, необхідно буде визначити власне характер санкцій — матиме він майновий характер чи процесуальний. І, по-третє, надання суду повноважень на власний розсуд застосовувати санкції за зловживання процесуальними правами може спричинити порушення права особи на судовий захист та масові зловживання з боку судів.

Таким чином, найбільш перспективним засобом боротьби з процесуальними диверсіями вбачається не введення штрафних санкцій, а внесення відповідних змін у процесуальне законодавство, які дозволили б мінімізувати можливості для процесуальної диверсії.

Чи позитивно вплине на швидкість судового розгляду встановлення санкцій за процесуальні диверсії на законодавчому рівні?
Як боротись з процесуальними диверсіями?
Які інструменти боротьби з процесуальним диверсантом є в опонентів конфлікту?
Чи є такі інструменти у суду?

Андрій ІВАНІВ,

юрист ЮК FCLEX

Перш за все треба зазначити, що встановлення санкцій за вчинення стороною процесуальних диверсії не буде дієвим без їх ефективного використання судом та без його послідовної позиції в боротьбі зі зловживанням стороною її процесуальними правами. При цьому потрібно виділити два види процесуальних диверсій залежно від варіантів їх усунення чи зменшення їх впливу на хід судового процесу.

Так, основний масив процесуальних диверсій становить оскарження рішень суду з метою направлення матеріалів справи до суду вищої інстанції з відповідним зняттям справи з розгляду по суті в суді першої інстанції. Вважаємо, що ця категорія процесуальних диверсій має здебільшого законодавче та/або практичне підґрунтя. У зв’язку з цим на сьогодні є необхідність внесення змін до відповідних процесуальних кодексів та послідовна законодавча робота з новими проектами. Як приклад, на сьогодні у Верховній Раді знаходяться законопроекти щодо усунення зловживання шляхом оскарження в загальному судочинстві ухвали про відкриття провадження. Однак, на жаль, ці проекти залишаються неприйнятими, а у суду та, більше того, у сторін відсутні дієві заходи протидії таким диверсіям. Як наслідок, деякі справи не розглядаються по суті понад рік.

Другий тип відповідно до запропонованого критерію — процесуальні дії сторін щодо заявлення різного роду клопотань (витребування доказів, призначення експертиз тощо) та заяв, які попри очевидну необґрунтованість можуть суттєво впливати на хід та строки розгляду справи. Протидіяти таким заходам повинні суди, оскільки на них покладається відповідальність за дотримання строків розгляду.

Тут варто вкотре згадати практику Європейського суду з прав людини, який постійно зазначає, що обов’язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні судові органи. Саме у справі «Смірнова проти України» ЄСПЛ зазначив, що нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Які процесуальні диверсії можна назвати деструктивними, а які конструктивними процесуальними діями?
В яких випадках здійснення процесуальних диверсій може бути виправданим?

Богдан СЛОБОДЯН,

юрист ЮК FCLEX

Так званні процесуальні диверсії пов’язують з цілеспрямованими діями сторони процесу, спрямованими на затягування чи ускладнення розгляду справи. У зв’язку з цим у процесуальних диверсіях досить складно побачити конструктивний чи виправданий зміст, адже вони є формою зловживання процесуальними правами без формального порушення процесуальних норм.

Очевидно, найбільш деструктивною формою процесуальних диверсій, які досі активно використовуються відповідачами в цивільному процесі, є оскарження ухвали про відкриття провадження у справі. У господарському процесі зберігається практика пред’явлення безпідставного зустрічного позову з подальшим оскарженням ухвали про його повернення в апеляційному та касаційному порядках. Використання таких нехитрих методів дає змогу зацікавленій стороні затягнути розгляд справи мінімум на декілька місяців. Проте такі дії позбавлені реального процесуального змісту — це лише технічні способи затягування розгляду.

У цьому контексті схожим методом є ініціювання паралельних пов’язаних спорів із спробами зупиненням розгляду основного спору. Вчинення таких дій призводить до надмірного ускладнення процесуальних відносин між сторонами та відволікання позивача від основного позову.

Не меншою популярністю користується ще один метод — залучення до розгляду справи компанії-нерезидента. Такі випадки найчастіше зустрічаються в корпоративних та пов’язаних з ними спорах, де наявний іноземний елемент. Повідомлення нерезидентів про справу має здійснюватися судами з дотриманням правил, визначених Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 19 жовтня 2000 року, що на практиці означає зупинення/відкладення провадження на шість місяців. Цього часу більш ніж достатньо відповідачу для продажу майна, корпоративних прав тощо.

Таким чином, процесуальні диверсії можуть бути виправдані лише у випадках реального прагнення сторін врегулювати спір у позасудовому порядку та ведення переговорів щодо мирного вирішення. У такому випадку додатковий час, отриманий у результаті процесуальної диверсії, може допомогти сторонам отримати взаємовигідне вирішення конфлікту.

Які процесуальні диверсії можна назвати деструктивними, а які конструктивними процесуальними діями?

Юлія СИЗОНЕНКО,

молодший юрист судового департаменту АО AVER LEX

Основною метою застосування процесуальної диверсії є навмисне затягування розгляду справи як безпосередньо під час судового розгляду, так і для ускладнення подальшого виконання рішення суду.

На сьогодні процесуальні диверсії, на жаль, мають місце чи не в кожному судовому розгляді, зокрема подання клопотань про перенесення розгляду справи, заяв про забезпечення позову або доказів, зустрічних позовних заяв, клопотань про призначення експертизи тощо. Також можуть бути ситуації, за яких сторона спору подає позов для захисту певного права від формальних порушень для зупинення розгляду основної справи та затягування її вирішення по суті.

Потрібно наголосити, що йдеться про тактичний прийом, а не про повноцінну стратегію, адже процесуальна диверсія лише частково, хоч зазвичай і на тривалий час, блокує переваги опонента, відволікає його від суті проблеми, проте не вирішує спір остаточно (звісно, винятки, які підтверджують правило, ніхто не заперечує).

Тобто процесуальні диверсії є апріорі деструктивними для належного функціонування судової системи та забезпечення права на справедливий суд.

Є також низка випадків, коли затягування справи є взаємовигідним для сторін спору, зокрема бажання сторін укласти мирову угоду, яку в подальшому буде визнано судом, або ж отримання сторонами беззаперечних доказів у справі, створення юридичних фактів для визначення зручної територіальної підсудності тощо.

Отже, на відміну від деструктивних процесуальних диверсій, конструктивні процесуальні дії спрямовані на вирішення правового конфлікту в цілому і призводять до всебічного розгляду судової справи та належного захисту прав і законних інтересів клієнта.

Чи позитивно вплине на швидкість судового розгляду встановлення санкцій за процесуальні диверсії на законодавчому рівні?
Як боротись з процесуальними диверсіями?
Які інструменти боротьби з процесуальним диверсантом є в опонентів конфлікту?
Чи є такі інструменти у суду?

Юрій ЖИЛА,

юрист ЮФ Trusted Advisors

Оскільки сучасне українське законодавство надає потенційному «диверсанту» багатий вибір можливих процесуальних диверсій, введення на законодавчому рівні санкцій за їх застосування може позитивно вплинути на швидкість судового розгляду залежно від серйозності покарання.

З іншого боку, внаслідок введення механізму застосування даних санкцій постане таке проблемне питання: де межа між добросовісним використанням процесуальних прав і процесуальною диверсією? Варто нагадати, що в чинному українському законодавстві немає навіть терміна «зловживання процесуальними правами», не кажучи вже про визначення процесуальної диверсії.

Тобто введення санкцій за процесуальні диверсії обумовлює необхідність їх законодавчого обґрунтування для правильної кваліфікації судом дій «диверсанта». Крім того, розмита межа між добросовісним використанням процесуальних прав і процесуальною диверсією ставить ризик прийняття рішення про санкції у залежність від внутрішнього переконання судді.

Справді, ефективних способів протидії процесуальним диверсіям законодавство не надає, але є ряд заходів, які дозволять дещо мінімізувати шкоду від дій «диверсанта». Учаснику спору потрібно максимально повно викладати свою правову позицію і надати суду всі необхідні для вирішення спору документи, щоб виключити необхідність уточнення своїх вимог і витребування судом додаткових документів за клопотанням «диверсанта». Треба бути готовим до спроб опонента залучити для участі в справі третіх осіб, реалізація процесуальних прав якими також матиме «диверсійний» характер, і активно аргументувати відсутність зв’язку між предметом спору і правами (зобов’язаннями) третіх осіб.

Класикою жанру є пред’явлення третьою особою пов’язаного з основною (первинною) справою позову на формальних підставах, на підставі чого розглядаючий основну справу суд зупиняє провадження до вирішення пов’язаної, яка також щед­ро супроводжується процесуальними диверсіями. Така ситуація є складною, втім, варто принаймні доводити до відома суду справжні підстави пред’явлення пов’язаного позову та заперечувати проти похідних заяв і клопотань «диверсанта».

Що стосується повноважень суду, то відповідно до пункту 8 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15 березня 2010 року № 01-8/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» у будь-яких випадках зловживання процесуальними правами господарським судам належить реагувати на відповідні порушення у спосіб, передбачений статтею 90 Господарського процесуального кодексу України — шляхом винесення окремих ухвал, а за наявності підстав також і надіслання повідомлень органам внутрішніх справ чи прокуратури. Щоправда, дієвість застосування окремих ухвал у контексті процесуальних диверсій вбачається сумнівною.

У світлі поступового запровадження в Україні адвокатської монополії можна припустити зменшення рівня активності застосування процесуальних диверсій, оскільки адвокат може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури.

На жаль, для однієї сторони і на щастя для іншої, ефективних інструментів для протидії процесуальним диверсіям на сьогодні практично немає. Проте готовність, пильність та активні заперечення однієї сторони на обґрунтування процесуальних диверсій іншої можуть посприяти позитивному вирішенню спору на користь першої.