Мова правосуддя: Словниковий диктат

Андрій ТРЕМБІЧ,
адвокат АФ «Грамацький і Партнери»

Як повага до Слова починається із самоповаги, так і верховенство права як режим об’єктивної правової дисципліни починається з дисципліни інтелектуальної, внутрішньої

Адресатами судової практики є не тільки професійне юридичне співтовариство, але й широкий загал. Тож головна вимога до правосуддя та судових постанов — ясність і доступність (у найширшому сенсі). Текст судового рішення — це дискурсний континуум аргументативного типу, специфіку якого визначає звернення до джерельної бази у процесі обґрунтування, наявність юридичної сили, евіденційність, інтертекстуальність, високий ступінь інституційності, ритуальності, структурованості.

Рішення суду має чітко демонст­рувати юридичне судження: встановлені судом фактичні засновки, виведення норми права, правовий висновок, що ґрунтується на зас­тосуванні норми до встановлених фактичних обставин. Мотивувальна частина повинна чітко й послідовно пояснювати, чому: а) суд сприйняв одні факти та відхилив інші (диктум чи фактологічна основа висловлювання); б) суд застосував одну норму і не застосував іншу; в) суд визнав певні аргументи та доводи сторін і залишив без уваги інші (модус як спосіб «прив’язки» об’єктивного змісту до ситуації); а головне в сукупності названих елементів — яка синтаксична структура і логічна ієрар­хія проміжних умовиводів суду, зроблених з окремих питань, і як з них випливає остаточна резолюція суду, тобто якою є дистрибуція аргументативних фреймів і загалом аргументативна стратегія суду.

Українська судова практика більшою своєю частиною не виконує зазначених вище мовних функцій. Лінгвістично рішення вищих судів відірвані від мовленнєвої соціальної практики. Можна навести багато аргументів, але головний із них — прагматичний. Ось ці всі заголов­ки у діловій пресі: «ВСУ узаконив шахрайські схеми на первинному ринку житла», «ВСУ дозволив не повертати кредити» — це, звичайно, непорозуміння, але велика частина провини за них лежить на самому суді, який викладає свої думки таким чином і в такій формі, що часто навіть фахівцям залишається незрозумілим, ані хто винен, ані що робити.

 

Сума цивілізації та виховання

Правосуддя є результатом, сумою всієї цивілізації країни і виховання народу. Справжнє правосуддя властиве лише вищому типу людини, тобто істоти, здатної, відвернувшись від власних пристрастей, майстерним словом вершити справедливість.

Стилістика та грамотність переважного масиву нашої судової практики гнітюча, але чи до оригінальності взагалі українському правосуддю зараз? Усі зусилля кинуті (часто безуспішно) на підвищення рівня формальної законності рішень — на шкоду не те що естетичним вишукуванням, а навіть банальній обґрунтованості. Коли ми пройдемо базовий рівень — навчимося застосовувати суперечливе та заплутане законодавство, — ось тоді (маючи забагато вільного часу, та й то не факт) займемося обґрунтованістю (посиленням мотивувальної частини), а зрештою, вже в останню чергу — оригінальністю.

Коли правосуддя багато — це те саме, коли правосуддя немає (із законами така ж біда). Український суддя, підписуючи в день до 30 рішень, не тільки не здатен давати належного обґрунтування, часто мотивувальна частина редукована до письмового повторення законоподібних процесуальних формул, в яких суд «пов­но, всебічно, об’єктивно» збирає папери під уже прийняте «законне та обґрунтоване рішення», без зайвих пояснень ходу своїх думок. Тут не до ­креативу. ­Копіпаст — наш головний юридичний жанр на всіх рівнях, бо чим більше суддя вказує підстав прий­нятого ним рішення, тим більше він дає вищим інстанціям приводів і зачіпок це рішення скасувати. У наших реаліях що сіріше, бідніше, простіше, ординарніше судове рішення, то воно надійніше. Деколи пояснення прийнятого судом рішення зводиться до фрази «суд критично поставився до доводів касатора». Це той випадок, коли форма починає визначати зміст: процитуй кілька непов’язаних норм — і переходь до резолютивної частини; не розтікайся мислію по древу та не пиши зайвого; будь-який умовивід складніший за найпростіший силогізм — пропускай; узагалі уникай оціночних і логічних суджень у тексті: неможливо спростувати те, чого немає.

Відбувається негативний природний відбір, погана монета завжди тіснить якісну. Аби щось змінилося, творчий імпульс повинен піти згори; питання про належне обґрунтування постане тоді, коли позбавлені його рішення будуть скасовуватися прос­то за фактом відсутності такого. А як почнуть писати хоч щось — з’явиться (вимушено) й оригінальність.

 

Як школа навчає писати

У прецедентній системі величезну роль має текстове відокремлення ratio decidendi, тому англійські й американські суди ретельно структурують мотивувальну частину своїх рішень. На мій погляд, хай не за формою, але за духом структурно-логічний підхід у побудові судового рішення варто сприйняти і вітчизняному правосуддю. Послідовність вик­ладу мотивувальної частини може бути різною (індуктивною, дедуктивною, хронологічною, за аналогією, від противного), але починатися мотивувальна частина рішення має завжди з переліку обставин, що належать до предмета доказування у справі, поділу їх на ті, щодо яких сторони дійшли згоди, і ті, з яких у сторін виникли розбіжності. ­Зазвичай суди просто нехтують цим самим етапом судового дослідження як банальним і самим собою зрозумілим — і з цього починаються всі помилки судового дискурсу: економія часу і тексту приховує все правове судження як таке; незрозуміло, з чого суд виходив, куди йшов і як прийшов туди, де опинився.

Суддя не може зобов’язати сторони чітко аргументувати свою позицію щодо кожного питання предмета доказування, але він може стимулювати судовий спір у цьому напрямі, в самій ухвалі про відкриття провадження (і за необхідності в подальших процесуальних актах) пропонуючи сторонам надати свої міркування та докази з істотних для розгляду справи питань. Це не порушить, а тільки зміцнить змагальність та диспозитивність процесу. На жаль, в українській судово-правовій культурі суддями прийнято хибно розуміти цю саму змагальність — і самоусуватися від активного ведення спору. Як наслідок, результат такого процесуального стилю (рішення суду) часто виявляється сухим, формальним і неживим.

Європейський суд з прав людини неспроста відособлює розділи свого рішення: «Основні факти» та «Питання права». Судове рішення буде повним лише тоді, коли воно міститиме виклад фактичної і ­правової ­позиції кожної із сторін, їхнє ставлення до кожного питання, що входить до предмета доказування у справі, суть заперечень проти доводів опонента, міркування суду щодо кожного з названих питань з проміжними висновками за ними, виділення і відокремлене опрацювання вузлових правових питань, що виникли у справі, побудова логічної моделі (юридичної структури) доказування та обґрунтування на її основі результуючого умовиводу з головного питання справи. При цьому «Питання права» повинні мати внутрішню логічну структуру, послідовність, що дозволяє зосередитися на судженнях суду щодо кожного окремого юридичного питання, наприклад: «Щодо порушення пункту 2.3 Договору», «Щодо дотримання іпотекодержателем процедури статті 35 Закону «Про іпотеку», «Щодо застосування частини 2 статті 625 ЦК» тощо.

Що стосується мовної стилістики, то англо-американський судовий стиль не цілком підходить для української мовної традиції правозастосування й офіційно-ділової лінгвістичної норми. Англійське судове рішення може видаватися надто вільною, не позбавленою художніх достойностей розповіддю. Так, в одному рішенні ми можемо прочитати, що «старий Пітер Безвік був торговцем вугіллям. Усе, що в нього було, — це вантажівка, вимірювальні пристрої та ваги». Звучить як початок захопливої історії. У перекладі на українську судову мову це звучало б так: «ОСОБА_3 (уродженець міста Лондон, раніше не судимий, місце проживання не встановлене, тимчасово не працює), перебуваючи у скрутному матеріальному становищі, розуміючи протиправний характер своїх дій та усвідомлюючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, з метою одержання неправомірної вигоди...». Канцелярські штампи та друкарські кліше, що стали категоріями судової думки, відображають техніку інквізиційного по суті та паперового за формою провадження. З іншого боку, європейські судді теж не пишуть художніх романів і поем, хоча стиль судових рішень у кожній країні відрізняється і має свої особ­ливості. Видається, що структурно нам ближче континентальна судово-правова школа як така.

 

Судова мовотворчість

Вплив вищих судових інстанцій не обмежується формуванням обов’язкових правових позицій. Право є Слово, логос, текст. Тому судова правотворчість — це насамперед мовотворчість, словотворчість, творення особливої метамови. Суд завжди формує у країні домінуючу мовну офіційно-ділову норму, на яку орієнтуються всі інші правозастосовувачі й обивателі. Мова права — інструмент складніший за скрипку. Принаймні, посередність на тому й іншому інструменті нестерпно ріже слух. І поточний стан українського судового тексту — відображення загального стану мовленнєвої практики у країні, як ми її чуємо по радіо і ТБ, читаємо у пресі, соцмережах, Інтернеті.

Треба визнати, що ми стартували з дуже низьких позицій, і це багато пояснює. Протягом століть українська не була мовою діловодства, і стало узвичаєним, що вона взагалі не пристосована для цієї функції. Це глибоко помилковий забобон, творчо спростовувати який щодня — зав­дання українських юристів. Очевидно, що українська офіційно-ділова юридична мова гостро потребує подальшого розвитку. І такий розвиток неможливий без інтелектуальних надзусиль.

Цікаві казуси трапляються у всіх судах, але найбільший стилістичний еклектизм притаманний рішенням місцевих судів загальної юрисдикції. Я бачив рішення районного суду, що були побудовані у форматі рішень Європейського суду з прав людини; там навіть внутрішня нумерація була римськими цифрами, а багато понять у тексті дублювалися в дужках латиною (мабуть, щоб було зрозуміліше сторонам: як-не-як це їхня рідна мова). Інші рішення читаєш — і дивишся: почався якийсь реферат (особ­ливо це стосується довільного цитування рішень Євросуду, аж ніяк не пов’язаних зі справою, або застосування новомодних квазісудових доктрин). Також мені незрозуміло, навіщо, наприклад, у кожній ухвалі господарського суду на кілька сторінок повторюється весь процесуальний літопис у справі від створення світу і до цього дня (особливо яскраво це буває, коли справа про банкрутство розглядається кілька років).

У текстах судових актів допускаються численні стилістичні помилки, пов’язані з неправильним вживанням слів, словосполучень і речень, з порушенням правил порядку слів і побудови фраз. Рясніють лексико-стилістичні помилки (неправильне слововживання, лексична недостатність, лексична надмірність тощо), син­таксико-стилістичні помилки (по­рушення порядку слів у реченні, інверсія, нанизування відмінків, громіздкі звороти тощо) і логіко-стилістичні помилки (тавтологія, невиправдані повтори тощо). Коли вищі суди пишуть «згідно до», «згідно статті» або «відповідно з», то що можна вимагати від районного суду?

Викликає подив повсюдний штамп «фінансово-господарські взаємовідносини» (креатив ДФС, реципійований судами), «виключення» замість «винятку», змішування прик­метників «громадський, громадянський, цивільний», «діючий» і «чинний» (оце все «діюче законодавство»), зловживання «правовим полем» (де це неоране поле знаходиться?), вжиття як загального слова «наступне» замість «таке» (наступною може бути лише зупинка або ж рік). На рахунок гроші «перераховуються», хоча повин­ні «переказуватися» (гроші можуть перераховуватися, але у сенсі перелічити суму), в узагальненнях судової практики пишуть: «зустрічаються помилки…» (помилки можуть тільки «траплятися», зустрічаються люди), інформація чомусь «розповсюджується» (а не «поширюється»; «розповсюджуватися» можуть лише речі), щось кудись «відноситься» (напевно, вітром), хоча має «належати» до чогось, участь класично «приймається», а не «береться», нерідко можна зустріти: «даний договір» (Богом даний чи як?) замість «цей договір» тощо…

Часто також помилково пишуть «відмінити» замість «скасувати», «зумовлювати» замість «обумовлювати», «завідуючий», «виконуючий обов’язки» — замість відповідно: «завідувач», «виконувач»; це стосується і всіх зросійщених дієприслівникових форм на кшталт «бажаючий», «учиняємий»). Дістали загального (й невиправданого) визнання русизми-монстри «вищевикладене», «вищезазначене», «вищевказане» (в українській мові взагалі немає таких слів; є «викладене вище»), так само рішення «виноситься по справі» (­правильно: «приймається у справі»), кажуть «по всім питанням» (замість «з усіх питань»), «допомога по безробіттю» (правильно: «з безробіття»), «вирішальний голос» («ухвальний»), «самовільне» («самочинне») тощо.

Усі ці та інші штампи табунами кочують з одного рішення до іншого, стаючи поступово судовими неологізмами, узвичаєною нормою збіднілої мови, освячуючись і легітимуючись на вищому рівні судової правотворчості. Здавалося б, усе це банальна фразеологія, що не має відношення до суті правосуддя. Але подібно до того, як повага до Слова починається із самоповаги, так і верховенство права як режим об’єктивної правової дисципліни починається з дисципліни інтелектуальної, внут­рішньої. Сказано було: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіша від сльози вона хай буде…». Оце плекання мови (юридичної, судової) є виявом поваги до права, яка і є сенсом правосуддя.

-->