Post Scriptum: Вказівок не надходило

Немало сказано й написано про перипетії українського судочинства та, особливо, податкової судової практики. Одним із таких «цікавих» аспектів стала епопея боротьби податкових органів з минулорічними збитками. Аргументи формально дуже прості — «не передбачено», неформально — виконуємо план з надходження!

У процесі адміністративного оскарження стало зрозуміло, що йдеться не про поодинокі випадки, а про певну політику податкової адміністрації в цьому питанні. Практично жодного позитивного рішення в процесі адміністративного оскарження не було. Таким чином, можна сказати, що практика адміністративного оскарження формально передбачена, а реально не працює. Якщо реально не працює — хороший момент, щоби провести скорочення. Чим не боротьба за бюджет, точніше — за його економію?! Що ж робить армія податківців? Тиражує відмови! Чому не розглядає скарги по суті? Як виявилося, жоден чиновник не наважується прийняти рішення проти волі керівництва. Мабуть, для нас це вже стає реальністю, однак уявіть собі, що все змінилося: всі раптом зрозуміли, що чинили не зовсім правильно і шукають винних. Будьте впевнені — винних не знайдуть! І це є одним із принципових моментів — фактично відсутня відповідальність породжує таку практику.

Ви думаєте, податківці не розуміють, що вони роблять? Практично всі визнають, що рішення буде оскаржене в суді. А що ж суди? Як ми знаємо, такі категорії справ розглядаються адміністративними судами. Особливість адміністративного процесу полягає саме в тому, що орган владних повноважень має захищати своє рішення та доводити в суді свою правоту. Саме податковий орган, який прий­няв оскаржуване рішення, а не платник! Принцип змагальності сторін, як відомо, в адміністративному процесі не має застосовуватися, бо ж завідомо нерівні умови! Якщо виходити з вищевказаного правила, то фактично адміністративні суди мають бути захисниками громадян та юридичних осіб. Тобто суд має захищати платників податків, а податкові органи мають доводити правомірність своїх дій, і у всіх випадках, коли цього зробити не змогли, та у випадках, коли закон допускає неоднозначне (множинне) трактування, суд має виносити рішення на користь платників податків. Тобто статистика податкових спорів щодо збитків має бути практично однозначною! Що ж відбувається в дійсності? Чи часто представники платників податків відчувають, що вони під захистом закону та суду? Чи часто бачать, як податківці намагаються виправдатися перед судом, довести суду свою правову позицію, належними та допустимими доказами обґрунтувати правильність і законність оскаржуваних рішень? Гірко, однак платники податків не завжди відчувають, що закон та суд їх захищають, а представники податківців щиросердно вважають, що адміністративний суд має захищати саме їхні інтереси. В одному із судових засідань суд запитав представника податкової інспекції: «То яка, на вашу думку, має бути доля тих збитків? Вони ж не можуть зникнути? Що з ними робити?». Відповідь податківця була вражаюча: «Не знаю, вказівок з цього приводу ще не поступало».

Ось так і живемо. У таких умовах працюємо. Тільки не кажіть про подвійні стандарти в королівстві кривих дзеркал. Ми все це знаємо, щодня з цим стикаємося, і те, що в масштабах України таке масово відбувається, означає, що громада (громадяни) дозволяє владі таким чином діяти. От ми й підій­шли до найцікавішого! А хто такі громадяни і які у них права? А як реалізувати та захистити свої права? Чи справді ми будуємо демократичне суспільство (смислове слово — «демос»)! А яка природа влади і хто «делегував» цій владі права та дав право саме таким чином користатися тією владою? А яка в цьому має бути роль адвоката та адвокатури? Але це вже тема окремої розмови...