Судочинство: Філософія пуття

Олексій СЛУЧ,
партнер МЮФ Integrites

Максим ЗАМІХОВСЬКИЙ,
старший юрист МЮФ Integrites

Філософія судового розгляду: про переваги та недоліки двох моделей судочинства — змагального та слідчого процесів

Філософія судочинства визначає його загальну спрямованість та цілі, яких має бути досягнуто за результатами судового розгляду, а отже, напряму впливає на практичні аспекти організації судового процесу. Залежно від цілей, поставлених суспільством перед судовою системою, визначається і модель процесу.

 

Філософія на марші


Теорія права виділяє дві ідеальні моделі судочинства: змагальний та слідчий процес. Для змагального процесу, який історично притаманний англосаксонській системі права, характерно невтручання суду в процес доказування, який є лише арбіт­ром. Для цієї моделі притаманне поняття «ймовірна істина», тобто така, що встановлена на базі існуючого доказового матеріалу. У свою чергу, суд при оцінці дій сторін та поданих доказів керуєтеся Rule of reason («верховенство розумності») та доб­росовісністю поведінки сторін.

Для слідчого або ж інквізиційного процесу характерна презумпція, що і сторони, і суд зацікавлені у встановленні об’єктивної істини, з’ясуванні справжньої волі сторін та змісту правовідносин. Суд не замінює сторони в доказуванні, проте скеровує її, впливає на процес доказування та сам є його учасником. Таким чином, саме він відповідальний за повноту з’ясування обставин справи, що з точки зору цієї моделі є запорукою справедливого розгляду.

Якщо відштовхуватись від Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то в ній немає вказівок на оптимальну побудову процесу, головне, щоб він забезпечував право на справедливий розгляд справи впродовж розумного строку безстороннім судом. Яким чином кожна держава досягатиме цих цілей, ні Конвенція, ні Європейський суд з прав людини рекомендацій не дають. У сучасних правових системах відбувається взаємна дифузія правових підходів, що особливо помітно на прикладі вітчизняної правової системи, яка повільно дрейфує від позитивістського розуміння права до природного, від кодифікації до застосування прецеденту, критеріїв справедливості та добросовісності дій сторін при вирішенні спорів. У той же час вплив слідчого процесу з його обвинувальним ухилом, превалюванням публічних інтересів та обмеженістю горизонтальних відносин чітко простежується в процесуальних кодексах.

 

Що на практиці: pro & contra


Кожна з моделей має свої очевидні недоліки та є об’єктом зловживань зі сторони недобросовісних учасників процесу. Так, до слабких місць змагального процесу належить відсутність важелів впливу на сторони — суду може бути умисно надана неповна або недостовірна інформація. Прикладом цього є формування штучної заборгованості перед дружніми компаніями напередодні ініціювання справи про банкрутство боржника, в результаті чого змінюється баланс у комітеті кредиторів. Ця ж схема використовується для накладення «дружнього» арешту на майно, яке боржник хоче убезпечити від стягнення за результатами іншого процесу.

За таких обставин суд стає фактично заручником добросовісності поведінки сторін. Позитивними тенденціями на цьому тлі є рішення Верховного Суду України (ВСУ), побудовані на застосуванні принципів добросовісності поведінки сторін та справедливості як ключових обставин для вирішення спору. Саме ці принципи покладені в основу постанови ВСУ від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки в разі ліквідації боржника в основному зобов’язанні та постанови ВСУ від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 щодо відсутності підстав для недійсності договору кредиту у випадку недобросовісних дій одного з подружжя.

До недоліків слідчого процесу належить відсутність гнучкості та надмірне захоплення судів пошуком об’єктивної істини, що призводить до невиправданої бюрократизації процесу. Ризик скасування судового рішення з підстав неповноти встановлення фактичних обставин має наслідком надмірну обережність суду у своїх висновках. Яскравим прикладом цього є втрата критичності суду при залученні доказового матеріалу від сторін. Суд воліє залучати все, що подається учасниками процесу, без дослідження взаємозв’язку з предметом спору з метою уникнення звинувачень у поверховому дослідженні справи.

Іншим прикладом є призначення судово-економічних експертиз для визначення правильності розрахунку відсотків та санкцій при розгляді кредитних справ, що за своєю суттю не є спеціальними знаннями, проте знімає відповідальність за перевірку коректності розрахунку з суду. Той факт, що призначення та проведення експертизи затягне розгляд справи мінімум на три місяці, залишається поза увагою.

 

Поєднання непоєднуваного


Проблема дифузії в тому, що суд наділяється «обмеженою» активністю та часто затиснутий між необхідністю досягнути одночасно двох несуміжних цілей: встановити об’єктивну істину та не втручатись у процес доказування.

Стаття 129 Конституції України та стаття 43 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України зазначають, що господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності, у той же час стаття 43 ГПК України передбачає обов’язок суду оцінювати докази на підставі всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи. ­Недотримання вимог статті 43 має своїм наслідком скасування рішення суду з підстави порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Пункт 2.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 26 грудня 2011 року № 18 нібито вирішує цю дилему, роз’яснюючи судам, що у випадку неподання учасником в обґрунтування своїх вимог або заперечень належних і допустимих доказів, розгляд справи може здійснюватися винятково за наявними доказами. За таких обставин у суду вищої інстанції немає підстав для скасування судового рішення з мотивів неповного з’ясування місцевим господарським судом обставин справи. Додатково пункт 5 частини 1 статті 81 ГПК України надає суду можливість залишити позов без розгляду.

Проте наведені роз’яснення ігноруються як самим ВГСУ, так і іншими касаційними судами. Так, постановою ВГСУ від 11 жовтня 2016 року було направлено справу № 904/10659/15 на новий розгляд до суду першої інстанції з мотивів неповноти встановлення обставин справи, хоча саме позивач без поважних причин не надав суду затребувані докази, що унеможливило задоволення позову.

Корінь цих проблем — у намаганні одночасно досягнути протилежних цілей, що створює такі проблеми: нечітка роль та ініціатива суду в збиранні доказів; декларативність строків судового розгляду спорів та очевидна неефективність забезпечення розумного розгляду спору; небажання касаційних судів вирішувати спір по суті та зловживання непов­нотою обставин справи як підстави для скасування рішення суду.

Окреслені проблеми неможливо розв’язати повністю за умови діючої системи процесуальних балансів та без чіткої визначеності з вектором подальшої еволюції віт­чизняної моделі процесу. Діюча модель господарського судочинства страждає від невиправданого затягування судового розгляду та не забезпечує сторонам упевненості в оперативному відновленні своїх порушених прав.

Розроблений проект нового ГПК України займає протилежні позиції та покликаний забезпечити реальну змагальність сторін, усунувши суд від не властивих йому функцій. Засадничий принцип розробленого проекту — протилежність позицій сторін та свобода в доведенні їхньої переконливості має забезпечити, за задумом авторів, найкращий результат для пізнання істини. Проект містить пряму заборону суду на збір доказів з власної ініціативи. Одночасно з новими стандартами подання доказів та вимогами щодо дотримання стадійності процесу, новації проекту справді видаються революційними. Наскільки швидко суд та інші учасники процесу зможуть призвичаїтись до нових стандартів доказування, застосування концепції «ймовірної істини» та філософії змагального судочинства, дасть відповідь уже найближче майбутнє.