Законодавство: Виконавці бажань

Марія ГОРДІЄНКО,
начальник відділу претензійно-позовної роботи ЮК Legal Eagles

Мін’юст презентував нову інструкцію про організацію примусового виконання рішень державними виконавцями

Виконавче провадження, яке є завершальним етапом більшості судових справ, досить часто виявляється також найбільш проблемною стадією, на якій законне судове рішення перетворюється на звичайний папірець через неможливість звернення цього рішення до виконання. Такі проблеми походять як від винахідливості боржників, які вдаються до різноманітних схем з метою приховування «від очей» державних виконавців свого майна, так і від недосконалості законодавчої бази, яка недостатньо чітко врегульовує окремі процедурні питання примусового виконання рішень.

Наприкінці 2010 року законодавець зробив перший серйозний крок у напрямку модернізації законодавства, яке регулює виконання рішень — Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI було викладено у новій редакції Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (Закон). Нова редакція Закону діє з 9 березня 2011-го. Проте в процесі практичної реалізації норм «оновленої версії» Закону стала очевидною необхідність вдосконалення підзаконних нормативних актів, які регулюють діяльність органів Державної виконавчої служби України (ДВС).

Міністерство юстиції України своїм наказом від 2 квітня 2012 року № 512/5 затвердило Інструкцію з організації примусового виконання рішень (Інструкція), при розробленні якої враховано та розв’язано низку практичних проблем, що виникають у процесі примусового виконання рішень судів та інших уповноважених органів.

Інструкція діє з 17 квітня 2012 року. Одночасно з набуттям нею чинності втратили чинність Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Мін’юсту від 15 грудня 1999 року № 74/5 (Інструкція про проведення виконавчих дій), та декілька менш значних нормативних актів, що стосуються примусового виконання рішень.

У силі залишилися пункт 5.11 глави 5 та підпункт 5.12.5 пункту 5.12 глави 5 Інструкції про проведення виконавчих дій, які стосуються визначення спеціалізованих організацій для реалізації арештованого майна, — ці положення залишаться чинними доки не буде затверджено Порядок реалізації арештованого державними виконавцями майна.

Революційних змін нова Інструкція не принесла, проте багато спірних питань було конкретизовано й уточнено, отже, юристам, які практикують у цій сфері, потрібно звернути увагу на деякі процедурні зміни, проаналізовані нижче.

Добровільне виконання

Багатьом юристам, які захищали інтереси боржника у виконавчому провадженні, відомі ситуації, коли боржник готовий добровільно виконати рішення та має для цього матеріальну можливість, проте не в змозі це зробити, оскільки ще до закінчення строку для добровільного виконання на банківський рахунок боржника накладено арешт. Як наслідок, строк для добровільного виконання, встановлений у постанові органу ДВС, спливає, і у боржника виникають нові витрати — виконавчий збір у розмірі 10 % від стягуваної суми та витрати виконавчого провадження (статті 28, 41 Закону).

Відтепер, відповідно до пункту 3.6 Інструкції, у разі якщо державним виконавцем при відкритті виконавчого провадження накладено арешт на майно, в тому числі на кошти боржника, до закінчення строку для самостійного виконання, боржник може запропонувати державному виконавцю списати кошти, необхідні для виконання рішення, з його рахунка та зарахувати їх на відповідний рахунок органу ДВС з подальшим перерахуванням стягувачу.

У разі надходження відповідного звернення боржника державний виконавець невідкладно готує платіжні вимоги про примусове списання коштів з рахунка боржника та надсилає до банку.

Невиконання державним виконавцем цього обов’язку, відповідно, може розглядатися як правомірна підстава для оскарження постанови органу ДВС про стягнення суми виконавчого збору та витрат виконавчого провадження. Головне, щоб боржник мав письмове підтвердження повідомлення ДВС про свій намір здійснити добровільне виконання.

Підписка про невиїзд

Відповідно до пункту 18 частини 3 статті 11 Закону, державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи за межі України — до виконання зобов’язань за рішенням.

Проте у старій Інструкції про проведення виконавчих дій процедуру реалізації державними виконавцями цього права не було деталізовано, що викликало теоретичні та практичні спори щодо обставин, за яких обмеження у праві виїзду за межі України може бути застосоване.

У статті XI нової Інструкції встановлено, що для накладення заборони державний виконавець має звернутися до суду із поданням, яке має містити, поміж іншого, «підтвердження факту ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань». Що саме може слугувати таким підтвердженням, Мін’юст не уточнив, залишивши це питання на розсуд судів.

Підпунктом 11.1.2 пункту 11.1 Інструкції також визначено два види обмеження у праві виїзду за межі України — з вилученням паспортного документа або без такого. Один із цих видів обирає державний виконавець, про що зазначає у своєму поданні. Критерії вибору Інструкцією не визначені. Імовірно, вилучення паспортного документа застосовуватиметься лише за наявності значного ризику втечі боржника, що визначатиметься з урахуванням розміру стягуваної суми, особи боржника та інших обставин, які мають значення для справи.

Процедурні дрібниці

На практиці боржники досить часто намагаються оскаржувати будь-які документи, винесені органами ДВС, з формальних підстав, зокрема через неправильне оформлення виконавчих документів.

Так, наприклад, досі не вироблено єдиного підходу стосовно питання, чи обов’язково має бути зазначений у виконавчому документі (в разі якщо боржником є фізична особа) реєстраційний номер облікової картки платника податків. Аналогічна ситуація із необхідністю зазначення ідентифікаційного номера юридичної особи, якщо боржником є вона.

Адже згідно з пунктом 3 частини 1 статті 18 Закону встановлено, що відповідні відомості зазначається у виконавчому документі «за наявності». У той же час відсутність відповідних відомостей створює труднощі при ідентифікації боржника.

Процедурні проблеми виникають також у разі, якщо боржником є іноземець або іноземна юридична особа, оскільки в зарубіжних країнах може бути встановлено інший, ніж в Україні, порядок обліку фізичних та юридичних осіб (наприклад, ідентифікаційні номери можуть не присвоюватися зовсім або ж різними органами присвоюється декілька кодів).

Підпунктами в) та г) пункту 3.3 Інструкції встановлено, що при перевірці відповідності виконавчого документа вимогам пункту 3 частини 1 статті 18 Закону державний виконавець має враховувати таке:

—?відсутність ідентифікаційного коду суб’єкта господарювання — стягувача або боржника (для юридичних осіб) допускається, якщо законодавством країни, на території якої зареєстровано юридичну особу, не передбачено присвоєння юридичній особі ідентифікаційного коду;

—?для фізичних осіб реєстраційний номер облікової картки платника податків не зазначається у виконавчому документі, якщо особа є іноземцем та законодавством країни, на території якої проживає фізична особа, встановлено інші форми обліку або якщо особа відмовилась його мати через свої релігійні переконання, про що є відповідна відмітка в її паспорті.