Рішення: Судові змагання

Андрій СЕЛІВОНЧИК,
юрист судового департаменту АО «АФ «АКТІО»

Окрема ухвала суду сьогодні часто є чи не єдиним засобом захисту від нігілізму учасників судового процесу, але сам механізм регулювання порядку винесення окремих ухвал значно знижує дієвість цього способу

Механізм судового захисту прав та інтересів, що нині діє в Україні, пройшов немалий шлях становлення та розвитку. Разом із тим, досі залишаються належним чином неврегульованими чимало ситуацій, що виникають у процесі розгляду справ, а це, в свою чергу, зумовлює необ’єктивний розгляд справ і як наслідок, винесення незаконних рішень. Цивільне судочинство, що побудоване на принципах змагальності, надає широке коло повноважень сторонам процесу, проте поступово витісняє значення судді як «керівника» процесу.

Відтак, сьогодні роль судді в цивільному процесі зводиться винятково до ролі арбітра, який вирішує справу на підставі доказів та доводів, наданих сторонами. Відповідна ситуація «арбітра» зумовлена процесуальною позицією судді — суддя є неупередженим та не має надавати переваг жодній стороні. На перший погляд такий механізм є дієвим, однак виникають ситуації, за яких втручання судді у процес розгляду справ є просто необхідним. Це, зок­рема, необхідно у випадку, коли одна із сторін умисно ухиляється від належного розгляду справи. Адже можливі ситуації, за яких одна із сторін, що не зацікавлена у правовому вирішенні справи, умисно порушує процесуальне законодавство, що перешкоджає винесенню законного рішення. Необізнана сторона, опинившись у подібній ситуації, часто на знає, яким чином діяти та чого вимагати від суду.

Відповідь на це питання міститься в статті 211 Цивільного процесуального кодексу України, за якої суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали має бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.

Тобто, єдиною зброєю проти нігілізму учасників судового процесу виступає окрема ухвала суду, що покликана бути дієвим механізмом захисту прав сторін у процесі розгляду справи та спрямована на притягнення правопорушника до відповідальності і відновлення належного розгляду справи.

Варто зазначити, що інститут окремої ухвали можна розглядати з двох сторін: як механізм захисту від свавілля учасників процесу та як захід реагування судді на правопорушення — окрема ухвала фактично може виступати заявою про вчинення злочину чи правопорушення. Окрему ухвалу суд може постановити не тільки стосовно учасників процесу, а також стосовно третіх осіб, які не беруть участі у справі, але про протиправну поведінку яких стало відомо в процесі розгляду справи.

Виток історії

Інститут окремої ухвали був закріплений ще в законодавстві Радянського Союзу. Так, Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року в статті 235 передбачав, що суд, виявивши при розгляді цивільної справи порушення законності окремими службовими особами чи громадянами або порушення встановленого порядку розгляду скарг, заяв, звернень державними, громадськими органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, установами, організаціями, підприємствами і їхніми об’єднаннями, іншими юридичними особами чи інші істотні недоліки в їхній діяльності, постановляє окрему ухвалу і надсилає її цим чи відповідним службовим особам, органам, установам, організаціям вищого рівня по відношенню до тих, що допустили порушення законності, або трудовим колективам. Службова особа, державний або громадський орган, орган місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємство, установа, організація, інша юридична особа, трудовий колектив зобов’язані вжити заходів щодо виконання окремої ухвали і повідомити про це суд у місячний строк. Якщо при розгляді цивільної справи суд виявить у діях сторони або іншої особи ознаки злочину, він повідомляє про це прокурора або порушує кримінальну справу. Залишення відповідною службовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених у ній порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу спричиняють адміністративну відповідальність.

Порівнюючи норми чинного Цивільного процесуального кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, прямо вбачається, що механізм регулювання порядку винесення окремих ухвал зазнав певних змін та, на жаль, не на краще, що виражається, зокрема, в такому.

По-перше, на сьогодні винесення окремої ухвали не є обов’язком суду — норма є диспозитивною, і суддя на власний розсуд вирішує питання щодо винесення окремої ухвали. Тобто, навіть при встановленні наявності правопорушення однією із сторін або учасником процесу судді можуть просто «закрити» на це очі. Більше того, на практиці у ­задоволенні клопотання про винесення окремої ухвали судді здебільшого відмовляють. В особистій практиці був випадок, коли відповідач у судове засідання умисно не з’являвся, а необхідні документи, що були у нього, на виконання ухвали суду не надавав. Відповідно, з метою впливу на явне беззаконня відповідача було подано клопотання про винесення окремої ухвали за невиконання рішення суду (стаття 382 Кримінального кодексу України). У задоволенні клопотання суд відмовив, посилаючись на те, що окрема ухвала має направлятися для виконання до вищестоящого органу, а у даному випадку (відповідачем у справі була юридична особа) такого органу немає. Однак стаття 211 Цивільного процесуального кодексу України передбачає направлення окремої ухвали «відповідним особам чи органам», тобто законодавчо не визначено, до якого саме органу має направлятися ухвала — чи до вищестоящого, чи її можливо направляти до органів внутрішніх справ для вжиття необхідних заходів реагування, що створює колізію у правозастосовчій практиці.

По-друге, зовсім незрозумілим є питання щодо відповідальності осіб, яким направляється окрема ухвала до виконання. Тобто, законодавством не визначено, що робити у випадку відсутності реагування або реагування неналежним чином осіб, яким направляється окрема ухвала до виконання — чи буде таке порушення розглядатися як невиконання рішення суду? З одного боку, окрема ухвала є судовим рішенням, адже відповідно до статті 208 Цивільного процесуального кодексу України судові рішення викладаються, зокрема, у формі ухвал. Разом із тим, формулювання окремої ухвали зводиться, здебільшого, лише до слів «довести зміст окремої ухвали до відома для вжиття заходів щодо усунення виявленого порушення», тобто не створює жодних обов’язків та не вимагає від осіб, яким вона направляється, вчинення певних конкретних дій.

По-третє, винесення окремої ухвали може бути спрямоване на запобігання повторного правопорушення особою в майбутньому та (або) на усунення причин правопорушення з метою відновлення належного правового стану, тобто на певний правовий результат — усунення причин та умов правопорушення. Разом із тим, відсутність чітко прописаного механізму правового регулювання інституту окремої ухвали породжує логічне запитання: що робити у випадку, коли за наслідками реагування на окрему ухвалу не було досягнуто жодного результату?

Наявність значної неврегульованості спричиняє недієвість інституту окремої ухвали та хибну позицію як суддів, так і учасників процесу щодо місця окремої ухвали в судовому процесі.