Судова практика: Примара реформи

Протягом останніх двох років українське судочинство зазнало багатьох законодавчих змін, а от чи пройде воно випробування реаліями сьогодення — питання залишається відкритим

Володимир СЕМЧУК,
керівний партнер мережі судової практики VSLitigation

Питання судової реформи є постійно актуальним з моменту прийняття низки законодавчих актів 2010 року.

Чому? По-перше, значні поправки у законодавстві, прийняті за цей період, змусили практикуючих юристів дещо змінити роботу в площині процесуального законодавства. І треба відзначити, що зміни справді поліпшили процес відправлення правосуддя в Україні.

Але чи змінило це погляд учасників судового розгляду до самого правосуддя. І питання навіть не в суддях. Я завжди вважав, що суддя — це не тільки вершина професії правника. Головне — це статус особи, яка наділена суспільством можливостями впливати на дане суспільство від імені держави цього суспільства. Тобто за згодою суспільства бути під таким впливом та приймати безумовно наслідки впливу. Але чи наділений сьогодні суддя можливостями впливати, виключно самостійно, як і передбачало суспільство, коли давало згоду бути під впливом? А чи наділило суспільство суддю всіма важелями для уникнення ситуацій відправлення правосуддя не самостійно. Чи має таке суспільство реальні засоби впливати на процес, який воно, начебто, погодило, — процес незалежного правосуддя.

Особисто в мене запитання, запитання, запитання.

Ми живемо в ситуації, коли не маємо жодної дієвої інституції, яка реально відновлює порушені права, окрім інституції «поза правом».

І питання не в тому, як рухається процес, у нашому випадку — судова реформа. Питання в тому — навіщо? Яка мета цього процесу? Чи є розуміння, який у результаті повинен бути незалежний суд і від кого та від чого він повинен бути незалежним?

Якщо немає розуміння мети, шлях до цієї мети, напевно, буде хибним.

Іван МІЩЕНКО,
голова судової практики ЮФ ENGARDE

Як загалом оцінюєте реалізацію судової реформи в Україні? Про які перші результати можна говорити?

До перших результатів судової реформи можна віднести реалізацію автоматизованої системи документообігу в системі судів та пошуки балансу між вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України, який отримав частину повноважень, втрачених у результаті реалізації судової реформи. У будь-якому випадку нормативне закріплення в процесуальних кодексах обов’язку враховувати правову позицію Верховного Суду України особисто я вважаю однією з найбільш вдалих новел розробників реформи.

Негативні зміни, на мій погляд, торкнулися Закону України «Про доступ до судових рішень» у частині введення обмеження на судові рішення, які перебуватимуть у відкритому доступі на відповідному інтернет-порталі. Складно оцінювати такий крок з позицій принципів відкритості та доступності, задекларованих судовою системою України.

Які положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є найбільш суперечливими та неоднозначними?

На мою думку, такими положеннями є положення про допуск справ до перегляду Верховним Судом України та повноваження Верховного Суду України взагалі. На жаль, судова реформа знаходиться не лише в юридичній, а й певною мірою і в політичній площині, яка зовсім по-іншому використовує критерій доцільності.

Олег ГРОМОВИЙ,
адвокат, старший юрист, керівник судової практики МЮГ AstapovLawyers в Україні

Як загалом оцінюєте реалізацію судової реформи в Україні? Про які перші результати можна говорити?

Судова реформа в Україні триває. Упевнений, що для реалізації ефективної корисної реформи необхідно не менш ніж п’ять років, оскільки реформа втілюється не тільки на законодавчому рівні, але й на рівні сприйняття та усвідомлення суспільством реформованих норм та правил.

Минуло менше двох років з дня прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів». За такий незначний строк до Закону вносилися зміни близько десяти разів. З одного боку, це свідчить про те, що Закон вдосконалюється, але з іншого — підтверджує те, що Закон містить чимало неточностей, а політика держави у сфері судової реформи непослідовна.

Базові правила у цивільному, господарському, адміністративному процесі в Україні повинні бути максимально схожими та зрозумілими для людей. Це стосується законодавчих норм щодо вимог до позовної заяви, проведення попереднього судового засідання, повідомлення учасників процесу про розгляд справи, процедури та підстав для оскарження судових рішень, процесуальних строків тощо. Проте процесуальний закон залишається суперечливим та змінюється вибірково, а не системно.

Автоматизована система документообігу не забезпечує в пов­ному обсязі розподілу судових справ між суддями. На практиці трапляються випадки, коли при колегіальному розгляді справи в разі хвороби одного із суддів або у разі його відрядження такий суддя заміщується іншим за розпорядженням голови суду, а не за допомогою автоматизованої системи. На мій погляд, це є порушенням права сторони на розгляд справи повноважним неупередженим судом, що гарантується частиною 2 статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Чи поділяєте ви думку, що відповідальність суддів за незаконно винесені рішення варто закріпити на законодавчому рівні?

Відповідальність суддів при здійсненні правосуддя передбачена статтею 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також статтею 375 Кримінального кодексу України — постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Позитивним є те, що в Законі перелічено підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Це дає змогу судді зважити, які порушення вважаються істотними, аби їх не допускати у роботі. Йдеться, зокрема, про процесуальні порушення, пов’язані з відмовою у доступі особи до правосуддя, порушення вимог щодо розподілу та реєстрації справ у суді, правил підсудності чи підвідомчості, необґрунтоване вжиття заходів забезпечення позову. Якщо оцінювати загальну тенденцію господарських суддів, здається, що випадків протиправного вжиття заходів забезпечення позову стало менше. Хоча іноді трапляється нехтування окремими суддями вимогами Закону щодо вживання заходів із забезпечення позову, зокрема, застосування заходів, які взагалі не передбачені процесуальним законом. Нещодавній приклад — зупинення рішення загальних зборів учасників товариства у відомій справі кінця 2011 року за позовом до універмагу в м. Києві.

Разом із тим, питання відповідальності суддів делікатно перетинається з питанням забезпечення суддівської незалежності, гарантованої статтею 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Упевнений, держава, здійснюючи судову реформу, повинна забезпечити реальну незалежність судді з виключенням протиправного тиску на суддю при здійсненні правосуддя. Історія сучасної України доводить, що незалежний суд потрібен не тільки суспільству, але й самій владі.

Олексій ХРИСТОФОРОВ,
адвокат, керівник харківського офісу ЮФ «Ілляшев і Партнери»

Як загалом оцінюєте реалізацію судової реформи в Україні? Про які перші результати можна говорити?

Наразі, на жаль, немає підстав говорити про кардинальне поліпшення ситуації у сфері судочинства. Судова реформа не розв’язала багатьох проб­лем, проте не можна не погодитися з тим, що процесуальне законодавство стає більш досконалим, а стратегічний напрямок реформування законодавчого поля, в якому функціонує судова система, обрано правильно.

Проблеми, як це нерідко трапляється в Україні, лежать у площині повсякденної практики застосування законодавства.

Як практикуючий адвокат мушу визнати, що останнім часом і мені, і моїм колегам все рідше доводиться зіштовхуватися з фактами винесення суддями явно протизаконних рішень.

Одним із ключових негативних факторів, що впливають на якість судочинства, є надмірна завантаженість судів. Це — нагальна системна проблема, яка потребує розв’язання.

На окрему увагу заслуговує скорочення термінів на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, яке на практиці зіштовхнулося з повною неспроможністю судів (перш за все, місцевих загальних судів) забезпечити своєчасне виготовлення та видачу текстів судових рішень.

Так, ситуацію, що склалася останнім часом з видачею копій рішень у цивільних справах у тому ж Харкові, сміливо можна назвати катастрофічною.

З огляду на приписи «реформованого» цивільного процесуального законодавства зволікання суду з видачею учаснику процесу часто призводить до реального та суттєвого порушення права особи на оскарження судового рішення. При цьому жодної відповідальності за вказані дії закон не передбачає. Ситуація, коли апеляційну скаргу доводиться готувати та подавати до суду без ознайомлення зі змістом оскаржуваного судового рішення, яка останнім часом стала повсякденністю для багатьох адвокатів, є абсурдною.

До позитивних новел з певними застереженнями можна віднести автоматизацію розподілу справ між суддями, скорочення строків попереднього розгляду поданих до суду документів, заборону змінювати предмет та підставу позову після початку розгляду справи по суті, суттєве обмеження інструментарію для недобросовісного затягування розгляду справ при оскарженні зацікавленою стороною ухвал суду щодо процесуальних питань, розширення повноважень апеляційних судів під час розгляду ними справ по суті, звуження прав прокурора у цивільному та господарському процесах, адже не секрет, що залучення прокуратури до участі у справі на стороні державного підприємства чи установи використовувалося, здебільшого, як фактор тиску на громадян та бізнес.

Андрій ТРЕМБІЧ,
адвокат АФ «Грамацький і Партнери»

Як загалом оцінюєте реалізацію судової реформи в Україні? Про які перші результати можна говорити?

Головним постулатом «теорії справедливості» Джона Роулза є теза про те, що справедливість є набором правил і норм, вироблених людьми, що не знають, яку позицію вони займатимуть у суспільстві за новими правилами. Його філософія геніально проста: нормотворення та реформи не повинні доручатися особам, інституційно зацікавленим в їх результатах.

Із супроводжуваною барабанним боєм судовою реформою сталося все навпаки. Як наслідок, вона цілком відбиває всі істотні риси своїх натхненників і творців: тяжіння до ручного керування судовою системою, вибудова замкненої юрисдикційної ієрархії з Адміністрацією Президента на чолі, тотальне спрощенство в управлінні складними соціальними процесами. Судова реформа, як і земельна, — одвічний камінь спотикання вітчизняних правителів. Тільки на відміну від земельного питання, що згубило не одного шанувальника утопічних прожектів, судове питання схильне у народній байдужості до нього терпіти будь-які сумнівні експерименти. Судочинство — неоране поле для декларацій про поліпшення; тут осяяні владою лабораторні теоретики звикли рухатись кавалерійськими наскоками, без жодного генерального плану: висмикуючи з єдиного контексту окремі інстанції, інститути й процедури, вони намагаються навперемінно залатати судоустрій, не змінюючи судочинство, поліпшити судочинство, не чіпаючи адвокатуру, або ж тепер реформувати й адвокатуру — консервуючи радянську по суті прокуратуру. Через це судової реформи як такої, власне, і не було.

Показово, що реформаторський рух починався як хрестовий похід проти Верховного Суду України. За його перші місяці пішло у відставку до чотирьохсот суддів, у тому числі — третина складу найвищого судового органу. Заповнити поріділі лави досвідчених суддів покликані були масові призови нового судового покоління, окремі представники якого виявилися настільки талановитими, що в межах першого п’ятирічного призначення сягнули кар’єрних висот касаційної інстанції. Зрештою, інстанція ця — триєдина, увінчана бездієвим ВСУ, наочно демонструє всю марноту сподівань на єдність судової практики: ВГСУ, ВАСУ та ВССЦКС перебувають у стані первісної «війни всіх проти всіх», продукуючи прямо протилежні правові висновки з однотипних справ, а ВСУ безсило споглядає за цією боротьбою юрисдикцій, що ласкаво допускають тепер до перегляду ВСУ менш ніж 5 % відповідних заяв.

Реформатори свою справу зробили: ледве тепер знайдеться суддя, що потай скоса не поглядав би на Вищу раду юстиції. Покінчено навіть з ілюзією незалежності; на сторожі суддівської присяги поставлені ті самі «вовки-вівчарі».