International: Знайти та знешкодити

Алеся КОСМИНА

Як боротися із фейковими новинами та стирати інформацію з минулого: теорія, практика та перспектива

З появою Інтернету зіпсувати репутацію і собі, і людям стало знач­но простіше. Необмежені можливості зберігання фактів з «темного» і не дуже минулого та швидкість поширення інформації дозволяють за дуже короткий термін звести нанівець будь-які намагання розпочати нове життя або нові проекти. Що робити з фейковими новинами та «незручною» інформацію, досліджував ABA Journal.

 

Фейк — брехня, та в ньому натяк


Мабуть, найбільше неправдивих новин з’являється під час виборчих перегонів. Коли не виходить відшукати «жахливу правду», у хід ідуть частково або повністю вигадані історії — чим потворніша брехня, тим швидше у неї повірять. Утім, далеко не завжди постраждалі прагнуть добиватися спростування та компенсації за поширення неправдивої інформації.

Яскравим прикладом відмови від боротьби за правду та навіть отримання вигоди від відверто фейкової новини є торішній «Піцагейт», який стався під час президентських перегонів у США. Відомий прихильник теорій змов Алекс Джонс у своїй радіопередачі та на веб-сайті під назвою Infowars повідомив громадськості, що Хілларі Клінтон та колишній голова її передвиборчого штабу Джон Подеста очолюють міжнародну педофільну мережу, а голов­ний офіс «банди» знаходиться у підвалі вашингтонської піцерії Comet Ping Pong (в якій насправді навіть немає підвалу).

Цікаво, що спочатку власник піцерії не намагався спростувати цю інформацію, оскільки кількість відвідувачів через скандал значно збільшилася. Але з часом ситуація погіршилася: піцерія почала отримувати погрози, а одного дня на порозі з’явився чоловік з автоматом, який приїхав рятувати дітей. Не знайшовши ані дітей, ані підвалу, він здався поліції, та справу було зроблено — відвідувачі почали побоюватися ходити до закладу.

Здавалося б, непогана можливість подати позов та стягнути з Джонса компенсацію за моральні та матеріальні збитки. Тим більше, що судитися любителю фейкових новин не звикати — нещодавно позов проти нього подала компанія Chobani (Джонс опублікував низку відео та постів у соціальних мережах про те, що «виробник йогуртів з Айда­хо був пійманий та ввозі мігрантів-насильників»). Проте ані власник Comet Ping Pong, ані Клінтон з Подестою позов не подали. Щоправда, Джонс вибачився у травні 2017 року, але лише перед піцерією...

Юристи та деякі журналісти, які віддають перевагу перевіреним фактам, вважають, що відсутність позовів у подібних випадках завдає шкоди не лише жертвам брехні, а й усьому суспільству. Адже вони, по-перше, призводять до неправильної оцінки ситуації простими людьми, які перестають відрізняти правду від брехні. По-друге, знижують рівень довіри до ЗМІ. І, по-третє, грають на людських емоціях та посилюють їх, навіть якщо люди розуміють, що новина є фейковою.

Як пояснюють експерти на прик­ладі «Піцагейт», ті, хто не люблять Клінтон, можуть і не вірити у новину про педофілію, але все одно зайвий раз упевняться в тому, що ця дама їм не подобається. Так само прихильники Клінтон, розуміючи, що новина фейкова, ще гарячіше стають на її захист. У результаті створюється порочне коло: подібні новини викликають у людей емоції, які, у свою чергу, змушують вірити лише тим новинам, що підтримують їхні погляди.

 

Шкідливі новини


На перший погляд, найлогічніший спосіб боротьби із фейками — позови та стягнення великих сум як компенсацію за дифамацію. Страх перед позовами міг би змусити генераторів подібних новин замислитися над своєю поведінкою та оприлюднювати інформацію, що є ближчою до істини.

Але на практиці все не так райдужно. Відповідачі можуть бути доб­ре захищені законом про захист свободи слова або взагалі бути недосяжними, перебуваючи в іншій країні. Позивачі не завжди прагнуть подавати позов через побоювання публічного судового процесу, під час якого можуть випливти інші цікавинки. І, зрештою, для боротьби з фейковими новинами потрібна політична воля та якісне законодавство, але чи реально розробити об’єктивні закони з такого суб’єктивного питання?

Нинішній президент США та його адміністрація вже затвердили широке визначення «фейкових новин». Вони пропонують називати фейковим будь-яке повідомлення у медіа, яке, на їхню думку, є упередженим та неточним (тобто, будь-яка стаття, яка не має «залізобетонних» аргументів та водночас критикує дії президентської адміністрації).

Зрозуміло, що ані юристи, ані журналісти з таким трактування не погоджуються, стверджуючи, що фейкові новини все ж таки відрізняються від необ’єктивних. Фейкові новини є повністю вигаданими, а необ’єктивні — це переважно вирвані з контексту цитати та факти, що мають на меті підтримати позицію автора матеріалу.

За великим рахунком, фейкові новини не є новим явищем, вони такі ж давні, як і журналістика. Але сьогоднішні відверто неправдиві новини відрізняються тим, що вони приходять не з офіційних та знаних ЗМІ. Будь-яку новину можна швидко і, що найголовніше, дешево донести до мільйонів людей за допомогою соціальних мереж.

Приміром, не так давно група підлітків з Македонії створили декілька тисяч фейкових матеріалів ультраправого характеру, більшість з яких миттєво розійшлися світом. Насправді ж молоді люди просто заробляли на онлайн-рекламі — користувачі соціальних мереж активно клікали на новини та переходили на потрібні веб-сайти.

Поширення фейкових новин стало дуже прибутковим напрямом діяльності. Згідно з аналізом сервісу BuzzFeed, за останні три місяці виборчих перегонів у США 20 найуспішніших фейкових новин згенерували набагато більше репостів, лайків та коментарів, аніж найпопулярніші 20 реальних новин.

З огляду на те, що міленіали віддають перевагу отриманню новин саме із соціальних мереж, тенденція на найближчі роки не дуже втішна. Крім того, інтерес до соцмереж збільшується і серед представників інших поколінь. За статистикою, не менше 20 % користувачів соціальних мереж змінюють свою позицію щодо певних соціальних чи політичних питань завдяки інформації, що поширюється через соціальні мережі. Враховуючи великий відсоток фейковості цієї інформації, треба починати шукати способи боротьби. А ось тут ми і натикаємося на проблеми.

 

А відповідачі хто?


Упродовж багатьох десятиліть та навіть століть позови у справах про наклеп подавалися проти тих, хто умисно поширював неправдиву інформацію про інших. Сьогодні ж визначити, кого треба звинувачувати, значно складніше. Теоретично можна подати позов як проти автора фейку, так і проти того, хто його ретранслює.

Але на практиці багато відповідачів знаходяться за межами країни, що «страждає» від брехні, тож практично неможливо не лише подати позов, але й змусити виконувати рішення суду. Крім того, у багатьох відповідачів, приміром, таких як македонські підлітки, просто немає достатніх коштів, щоб позивач зміг отримати достойну компенсацію.

Звичайно, можна спробувати «навішати усіх собак» на мережі та сайти, завдяки яким і поширюються фейки — Facebook, Twitter, YouTube, — але у США, приміром, вони захищені Розділом 230 Закону про дотримання меж пристойності у ЗМІ (Communications Decency Act) 1996 року. Згідно із цим законом, провайдери інтерактивних сервісів не несуть відповідальності за контент, розміщений їхніми користувачами.

Тож коло потенційних відповідачів звужується. Навіть такий фінансово успішний веб-сайт, як організатор «Піцагейту» Infowars, може стати відповідачем лише у разі наявності дуже потужної доказової бази та сильних юристів. Адже через Першу поправку до Конституції США, в якій ідеться про свободу слова, треба докласти чимало зусиль, щоб довести умисність наклепу, тобто наявність злочинного наміру, а не прос­ту халатність при перевірці фактів. Особливо якщо постраждалий — пуб­лічна особа.

 

За чий рахунок процес?


Якщо автора фейкових новин усе ж таки було визнано винним у наклепі, то фінансові наслідки для нього у США можуть бути дуже серйозними.

По-перше, це відшкодування матеріальної шкоди. У випадку з Comet Ping Pong може йти мова про збитки від зменшення потоку клієнтів, про додаткові витрати на охорону закладу та наймання нових співробітників на заміну тим, які не витримали цькування та звільнилися.

По-друге, це відшкодування шкоди, заподіяної репутації позивача, а це можуть бути дуже великі суми.

Ну, і, по-третє, це так звані штрафні збитки, тобто додаткова компенсація у разі, якщо злочин був обтяжений такими факторами, як умисність, злочинна халатність тощо. Штрафні збитки — це те, що може принести найбільші суми, але водночас і те, що дуже важко довести. А у деяких штатах, таких як Массачусетс, закон узагалі забороняє штрафні збитки у справах про дифамацію.

Але будь-яка компенсація може стати не в радість, якщо разом із нею процес завдасть репутації невиправної шкоди. Подання позову про дифамацію може привернути набагато більшу увагу громадськості, аніж сама фейкова новина.

Як показує практика, позивач може виграти справу і навіть отримати компенсацію, але про виграш усі забудуть за місяць, а про суть справи пам’ятатимуть ще декілька років. І це може бути головною причиною невеликої кількості справ про наклеп на тлі величезної кількості фейкових новин, у тому числі й скандальних. Водночас фактична відсутність покарання призводить до збільшення фейкового потоку. Коло замкнулося.

 

Як мені це «розпублікувати»?


Не менш спірним з точки зору законодавства, логіки та захисту репутації є і питання зберігання в Інтернеті даних про давно минулі дні. Якщо раніше відшукати інформацію про людину чи подію можна було, лише провівши спеціальне розслідування або переглянувши половину газетного фонду бібліотеки, то сьогодні достатньо ввести ім’я у пошуковик. І часто потенційні роботодавці чи інші зацікавлені особи без надзусиль можуть знайти неприємні деталі з минулого. А хто в молодості не робив дурниць?

У вересні 2016 року спеціально створений комітет з декількох редакторів газети Tampa Bay Times провів перше з чотирьох засідань, що мали на меті розробку політики для реагування на запити видалити або змінити статті, що знаходяться в онлайновому архіві видання. Для справжньої журналістики це є справжнім етичним викликом.

Власне, приводом для першого засідання став один конкретний запит — жінка просила видалити репортаж, що був опублікований декілька років тому та в якому вона розповідала про свою співбесіду з агентством, яке пропонує послуги голих покоївок. Тоді заявниці було 19 років і вона не думала про те, що колись почне працювати у бізнес-середовищі і такий сюрприз із минулого може їй зашкодити.

Редактори газети вирішили видалити історію, але зробити це як виняток, і після цього зайнятися розробкою правил щодо того, яку інформацію треба та яку ні видаляти з онлайн-архівів.

Запити на видалення інформації, які призвели до появи нового терміна — «розпублікування», — почали з’являтися у США після того, як Суд Європейського Союзу створив у 2014 році так зване право бути забутим. Сьогодні це право діє на території всіх 28 країн Євросоюзу.

Тоді у рішенні у справі «Google проти Іспанії» Суд ЄС постановив, що громадяни ЄС мають право вимагати, щоб комерційні пошукові сервіси, такі як Google, видаляли посилання на приватну інформацію, якщо ця інформація більше не є актуальною. Водночас суд зазначив, що газети прибирати зі своїх сайтів подібну інформацію не зобов’язані.

Під час процесу Google доводив, що подібні втручання є порушенням об’єктивності пошуку. А після винесення цього рішення розробив механізм, який дозволяв видаляти інформацію лише в результатах на домені тієї країни, в якій і був виданий запит, приміром google.fr чи google.de. Але у березні 2016 року французька Національна комісія з питань інформаційних технологій і прав людини (Commission Nationale de L’Informatique et des Libertes) оштрафувала Google за те, що він не прибирав посилання, про які йшлося у запитах французьких користувачів, на google.com, тобто у всьому світі.

Такі дії французької комісії обурили США. Репортерський комітет за свободу преси, а також 29 інших американських організацій та ЗМІ надіслали їй офіційного листа, в якому йшлося про недопустимість втручання у те, що читати людям в інших країнах. Особливо у США, де подібні дії порушують Першу поправку.

Власне, дискусія, що важливіше — свобода слова чи право бути забутим, — стає дедалі гучнішою і у США. Але Перша поправка поки що перемагає. Так, Окружний апеляційний суд Нью-Йорка у справі 2015 року «Мартін проти Hearst Corp.» постановив, що газета не повинна видаляти репортаж про арешт позивачки, навіть попри те, що обвинувачення з неї згодом були зняті. Суд відзначив, що не можна скасувати історичні факти або перетворити колись правдиві факти на неправдиві.

Багато видань принципово не вносять жодних змін до архівних матеріалів, хіба що у випадках, якщо самі журналісти припустилися помилки. І не лише у США. Приміром, найбільша канадська газета Toronto Star у разі втрати інформацією актуальності може запропонувати лише уточнення на початку матеріалу жирним шрифтом.

 

Усі засоби доречні


Утім, не можна сказати, що в американському законодавстві немає норми про право бути забутим. Вона є, але лише для окремих випадків. Йдеться, зокрема, про семирічний ліміт на публікацію інформації про банкрутство, десятирічний ліміт на публікацію даних про цивільні справи, які враховуються при створенні кредитних рейтингів, та заборону на згадування про судимість підлітків. У 2015 році у штаті Каліфорнія також набув чинності закон, за яким онлайн-сервіси мають за запитом видаляти контент, опублікований особами, яким на момент публікації ще не виповнилося 18 років.

Зрозуміло, що для захисту особистої інформації цього недостатньо. Тож на арену вийшли нові гравці — компанії з управління репутацією та оптимізації пошукових результатів. Зазвичай їхні послуги із наповнення мережі позитивними результатами, які просувають негативні у кінець списку результатів пошуку, коштують не одну тисячу доларів.

Але така стратегія може принес­ти і неприємний результат. Так, у 2016 році стало відомо, що Університет Каліфорнії заплатив близько 175 000 доларів двом таким компаніям за «очистку» мережі від згадок про інцидент 2011 року, коли поліція кампусу застосувала перцеві балончики проти мирних протестувальників. Історія із «зачисткою» набула такого розголосу, що ректору пропонували піти у відставку.

Компанії з управління репута­цією були помічені і в інших, не менш сумнівних, схемах. Зокрема, вони використовують фейкових позивачів, щоб подати позов до фейкових відповідачів за наклеп. У результаті дві сторони в суді домовляються про те, що відповідач погоджується видалити негативні коментарі чи інші публікації у мережі Інтернет. І якщо суд виносить таке рішення, Google змушений видаляти цю сторінку з результатів пошуку.

Юристи вважають подібні справи серйозною загрозою не лише для права на забуття, а й для законодавства про дифамацію.

Трапляються і простіші випадки зловживання, та суд зазвичай їх не підтримує. Так, у серпні минулого року позивач скаржився на те, що ніяк не міг знайти роботу, оскільки в Інтернеті повно даних про те, як він судився зі своїми попередніми роботодавцями. Тож він вимагав від декількох пошукових сервісів видалити цю інформацію. Але суд дійшов висновку, що оскільки його сутяжництво є доведеним фактом, то пошукові сервіси не повинні прибирати повідомлення про нього зі списку результатів.

Експерти очікують появи нових схем з відбілювання інтернет-репутації найближчим часом і пропонують усе ж таки внести зміни до законодавства, а не провокувати винахідників на реалізацію сумнівних схем. Не меншої уваги потребує і сфера захисту від фейкових новин. Адже Інтернет стає все більш суттєвою частиною життя людини, і без належного регулювання багатьох процесів, які відбуваються у ньому та навколо нього, наслідки можуть бути катастрофічними.

Своїми силами

Соціальні мережі, пошукові та інші онлайн-сервіси, будучи основними переносниками такої зарази, як фейкові новини, теж намагаються якось виправити ситуацію.

Так, Google потроху відмовляється від рекламних прибутків, які приносять сайти фекових новин, та переглядає своє програмне забезпечення, щоб сумнівні статті опинялися не на перших сторінках у результатах пошуку. Якщо фейкова новина опиниться у лідерах пошуку, то користувачі іноді матимуть змогу позначити її як фейкову. Google також запевняє, що у разі пошуку користувачем інформації про якесь спірне питання або факт першими виводяться результати від сайтів, які точно займаються перевіркою фактів.

Facebook заявляє, що забороняє сайтам фейкових новин давати рекламу на своїх сторінках. Також він запроваджує систему, яка шукає потенційно фейкові новини та пропонує користувачам позначити, якщо вони теж їх такими вважають. Якщо правдивість історії поставлена під сумнів, то вона буде проаналізована незалежними сторонніми організаціями.

У США такий аналіз здійснюється членами Poynter Institute, такими як Snopes, PolitiFact або Associated Press. У Європі перевірка на наявність фактологічних помилок проводиться великою кількістю організацій, включаючи BBC (для повідомлень у Великій Британії), газетою  (для повідомлень у Франції) та групою німецьких журналістів, які займаються розслідуваннями (для повідомлень у Німеччині).

Якщо пост підпаде під підозру як фейковий, то він буде помічений як «спірний», і користувачі, які намагатимуться ним поділитися, будуть попереджені, що точність фактів у цій публікації було оскаржено відповідними організаціями.

Намагаються боротися із фейком і агентства новин. Вони працюють разом, щоб ідентифікувати неправдиві новини та поділитися цією інформацією з усіма бажаючими.

Уряди європейських країн теж не пасуть задніх. Велика Британія розпочала парламентське розслідування, щоб з’ясувати, як фейкові новини створюються та поширюються, як вони впливають на демократію та як з ними боротися. Німецький уряд, у свою чергу, ініціював законопроект, який пропонує штрафувати соціальні мережі, якщо ті не будуть швидко виявляти та блокувати фейкові новини. Штрафи сягатимуться у розмірі 50 млн євро для компанії та 5 млн євро для посадових осіб.

США наразі навряд чи слідуватимуть прикладу Європи, оскільки дії уряду суттєво обмежує сумнозвісна Перша поправка.