PR: Чесна грамота

У шаленому світі технологій, стрімкого розвитку й метушні ще більшої ваги набувають людяність і чесність

Сьогодні важко уявити велику або навіть середню юридичну фірму без фахівців із зв’язків з громадськістю, директора з маркетингу та директора з розвитку бізнесу. Так, у багатьох, навіть достатньо великих компаніях ці функції виконує одна особа, але головне те, що правильне позиціонування себе на ринку визнається одним із стратегічних аспектів роботи сучасного юриста.

Швидкоплинність часу

Більшості фахівців із вказаних нап­рямів важко уявити, але лише трохи більше десяти років тому юридичні фірми у ліпшому випадку мали адвоката, який за сумісництвом відповідав за повідомлення новин фірми для ЗМІ. Значно частіше керуючі партнери самі телефонували або надсилали факсом до редакції новини про успішний супровід угоди чи виграш у судовій справі. Або ж ми, журналісти, телефонували і запитували про новини у тих-таки керуючих партнерів чи виконавчих директорів компаній. Окремий помічник, прес-секретар, а тим більше з профільною освітою у галузі маркетингу чи PR, для юрринку був не те щоб розкішшю, швидше примхою.

За якесь десятиліття ситуація кардинально змінилася: маркетолог, піарник та спеціаліст з розвитку бізнесу, в ідеалі — троє окремих фахівців з кількома помічниками в команді — маст-хев. Світ став надшвидким. Малоймовірно, щоб сьогодні партнер великої юрфірми встигав і з клієнтами зустрітися, і в справу вникнути, і документи підготувати, і ще й зі ЗМІ про це потеревенити. Тому якщо перші завдання не завжди можна перекласти на когось іншого з команди, то останнє сміливо віддане PR-спеціалістам.

Це — закономірність розвитку, проте важливо у такому динамічному світі не втратити душевності. Спілкування через PR-менеджера необхідне, але треба визнати, що саме ця особа, а не керівник компанії стає обличчям фірми для значної частини ринку.

Звісно, для мене, як для людини, котра цінує власний час, зрозумілою є потреба керівника відомої фірми мати прес-секретаря. І сьогодні я не буду, як десять років тому, телефонувати керуючому партнеру фірми, аби запитати про новини. Це вже недоречно — у нього навряд є вдосталь часу, аби детально розповісти про справу, навіть якщо він її вів самостійно, попри те, що ще з давніх часів у нас склалися доволі приятельські стосунки. Мені нескладно, якщо йдеться не про особисті питання, а про мою роботу журналістом, зв’язатися з менеджером зі зв’язків із громадськістю відповідної юрфірми і запитати про справу чи попросити коментар через нього. Для цього, власне, піарників і наймають, чи не так?

Проте для мене залишається незрозумілим підхід, коли протягом тривалого часу PR-спеціаліст не може повідомити, чи буде коментар. Мені нескладно вказувати у копії електрон­ні адреси партнерів, але я з повагою ставлюся до їхнього часу і не вважаю за потрібне відволікати їх від тих робочих питань, для вирішення яких є окремо найнятий ними фахівець. Або я завжди маю змогу взяти старий записник і зателефонувати партнерові фірми напряму, і впевнена, що отримала б відповідь негайно. Але це нечесно по відношенню до всього відділу комунікацій фірми. Не люблю субординації, бо вона є вбивцею душевності, але вважаю, що кожен має виконувати свою роботу, тому й пишу листи піарникам.

Не на своєму місці

Час, коли ми могли чекати на відповіді тижнями, давно минув. Журналістика, так само як і юрринок, має бути динамічною, аби задовольняти інтереси читачів чи клієнтів відповідно. Тому єдине, чого я прошу у такій ситуації, — цінувати і мій час також. Я з розумінням ставлюся до форс-мажорів, упевнена, що в наших силах мінімізувати наслідки для наших з вами, піарниками, стосунків. Далі наведу кілька узагальнених ситуацій, проте якщо ви упізнали себе, не сприймайте близько до серця.

PR-менеджер, який не може протягом доби зайти до кабінету керуючого партнера, — не на своєму місці. Знаю, що нерідко таке може бути наслідком того, що підлеглий не виконав якесь своє завдання, тому прагне не потрапляти на очі керівництву. У такій ситуації був, мабуть, кожен, хто не працює директором. Але якщо я все-таки зв’яжуся з керуючим партнером напряму, мабуть, до його кабінету ви боятиметеся заходити ще з тиждень. Моя порада, щоб не розгрібати потім сніжний ком — визнайте першу помилку: чесно скажіть, що щось не зробили, не встигли і що вам потрібно на це певний час (говоріть реальну потребу), і повірте, вам його дадуть. Розібралися з цим — запитайте, врешті-решт, про матеріал або візьміть на себе відповідальність, що саме від вашої компанії коментаря не буде, бо ж номер до друку здається вже скоро!

Мабуть, основна претензія, яка є у журналіста до піарника, — дотримання дедлайнів. Я не про те, що ви запізнюєтеся з відповіддю на півгодини або присилаєте матеріал нас­тупного дня. Хоча це теж може бути критично. Усім відомо, що тижневик «Юридическая практика» здається до друку у п’ятницю. Ваш робочий день закінчується о 18.00 і ви думаєте, що прислати коментар о 17.30 буде вчасно. Проте строки в юриспруденції і журналістиці — дещо різні поняття. Так, якщо у юриста строк на подання касаційної скарги спливає 15 грудня, то подати на пошту документи за 15 хвилин до опівночі зазначеної дати не буде порушенням строків. Для юриста на цьому робота закінчилася і він чекає результату. Проте якщо журналіст вам говорить, що мате­ріал треба надати до певного часу, наприклад до 12-ї години середи, звісно, ви можете затримати його до 15-ї чи до 20 години, але бажано все ж таки прислати у середу. Адже після того, як закінчується ваша частина роботи, загалом місію не можна вважати виконаною. Надалі журналіст повинен опрацювати коментар, редактор — перечитати, верстальник — поставити на сторінку, коректор — вичитати, випусковий редактор — підібрати фото, журналіст — те фото підписати, коректор — ще раз перечитати, голов­ний редактор — затвердити, а потім нерідко може виникнути потреба ще узгодити коментар знову ж таки з вами. То ж якщо ви прислали коментар надвечір у п’ятницю, опрацювати його ми зможемо тільки ближче до суботи. Так, ми теж хотіли б проводити вечори п’ятниці не в офісі, а в кіно, на тренуваннях чи за коктейлем із друзями, але ми працюємо. Нерідко до суботи.

Повірте, ми розуміємо, що у вас може бути аврал. Чи можна уявити сучасний бізнес-світ без них? Проте єдине, чого у цьому всьому хочеться — щоб ви були чесними з нами, як я от щойно чесно розповіла про внутрішню кухню роботи газети. Так, ми ставимо дедлайни на вівторок і середу не з примхи, а тому, що хочемо вчасно піти додому у п’ятницю. Але ми завжди готові обговорити варіант подати коментар пізніше. Для цього треба лише повідомити, що коментаря сьогодні не буде, а він з’явиться завтра чи післязавтра. Якщо ваш коментар для нас важливий, ми його завжди почекаємо. Проте ваше попередження дасть змогу журналістові організувати ефективно свою роботу: зробити щось інше, поки немає коментаря, змінити не тільки робочі, а й особисті плани.

Для мене найгіршою фразою піарника є така «Ми уже дочитуємо/дописуємо і відправляємо». Я її розумію як таку, що протягом півгодини максимум матеріал буде у мене. А його немає три доби. Сумніваюся, що ви цей час тільки те й робили, що писали статтю для нас. Це як сказати: «Любий, я буду готова за п’ять хвилин» і зависнути у ванній на дві години. Але ми з вами у форматі журналіст — піарник не друзі, не коханці (навіть якщо ми з вами товаришуємо), а партнери, кожен з яких повинен виконати свою роботу, щоб отримати корисний для обох результат. Тому скажіть, що вам потрібно ще дві доби, і ми зможемо або організувати свою роботу таким чином, щоб дочекатися його, або запропонуємо варіанти виходу матеріалу у наступних номерах. Цінуйте свій і наш час, і не забувайте, що у шаленому світі технологій, стрімкого розвитку і метушні ще більшої ваги набувають людяність і чесність.