Історичне право: Справа в Русі

Законодавство Київської Русі відрізнялось винятковим гуманізмом, відсутністю смертної кари та розгалуженою системою штрафних санкцій

Якби древляни вбили князя Ігоря вже після 1113 року, то славно­звісної помсти Ольги можна було б уникнути, лише сплативши до державної скарбниці штраф у розмірі, трохи більшому за 80 гривень, це десь приблизно 16,5 кілограма сріб­ла. Адже саме тоді був прийнятий документ, що скасовував низку архаїчних звичаєвих законів та наблизив Русь до повалення феодального ладу. Устав Володимира Мономаха остаточно скасував інститут кровної помсти, замінивши його на сплачення «вири» — грошового штрафу за вбивство, а з ним у небуття потроху відійшла і ціла епоха. Та до його прий­няття були ще три сторіччя, на перший погляд, мало впорядкованої та досить дієвої правової системи, що сприяла становленню Київської Русі як впевненого гравця на тодішній мапі світу.

Звичаєве браво

Як будь-яка феодальна держава, Київська Русь значною мірою покладалась на звичаї, які диктували правила поведінки при кримінальних, цивільних, адміністративних злочинах та правопорушеннях. Норми звичаєвого права були настільки укорінені в світосприйнятті слов’ян, що до них звертались навіть при укладенні міжнародних договорів. Так, у Нестора Літописця можна знайти згадку про договір, що був укладений князем Ігорем з греками (орієнтовно 944—945 роки), де замість письмового засвідчення використали усну клятву на зброї (для давньоруського воїна порушити таку клятву означало возвести на себе та свій рід гнів богів), а строк дії угоди формулювали виразом «допоки світ стоїть і сонце світить».

Та найбільше звичаї впливали на сімейне право. Київська Русь — одна з небагатьох держав, якій вдалося уникнути кровозмішення і, як наслідок, звиродніння роду. Цьому досить вдало сприяло неписане правило про те, що «не одружуються з тими, з ким їдять за одним столом». Якщо згадати, що давньослов’янська родова община була досить закритою організацією, то за одним столом переважно сиділи близькі родичі. У деяких дослідників можна знайти згадки про заборону одружуватися з особою, яка могла перебувати у родинному зв’язку «до восьмого коліна». Також поширеним було викрадення нареченої, яке вважалось цілком законним та не підпадало під інститут кровної помсти. Лише після приходу до влади Ярослава Мудрого цей звичай було заборонено, а за порушення стягувався штраф. Саме тоді були запровадженні грошові ставки за зґвалтування та вбивство дружини. Так, якщо постраждалою стороною при зґвалтуванні виступала дівчина з боярського роду, кривд­ник мав заплатити до 1,6 кілограма золота, за простолюдинку — лише 30 гривень. До речі, якщо чоловік вбивав свою невірну дружину, то виплачувався штраф на користь князя у розмірі 20 гривень.

Узагалі давньоруське законодавство відрізнялось винятковим гуманізмом, відсутністю смертної кари та розгалуженою системою штрафних санкцій, що покривали майже всі сфери життя від рабовласництва до відсоткових позик та банкрутства. Для прикладу, в «Руській правді» (збірка законів Київської Русі, що була складена в ХІ—ХІІ сторіччях на основі звичаєвого права) можна знай­ти статтю про присвоєння чужого раба (холопа). Так, якщо холоп втече від свого господаря та сховається на території іншої людини і його не знайдуть протягом трьох днів, то новий господар, попередньо сплативши 3 гривні моральної компенсації, може вважати такого холопа своєю власністю. Аналогічний штраф потрібно буде сплатити і за катання на чужому коні без попередньої домовленості з його власником. Зазвичай холопи не вважались на Русі за живих людей і, як наслідок, підпадали лише під статті, що регулювали майнові відносини. Навіть за злочин, скоєний рабами, будь то крадіжка чи вбивство, штраф на користь князя і потерпілої сторони сплачували власники таких рабів. Досить гуманно поводились і з особою, що зазнала банкрутства. Так, добросовісний банкрут міг отримати відстрочку для погашення своїх боргів, інакше — його цілком законно продавали у рабство.

Окремі статті в «Руській правді» присвячені наклепу та звинуваченню у вбивстві. Якщо хтось мав намір звинуватити людину у скоєному вбивстві, то на суд необхідно було привести сім свідків, якщо ж підсудним був варяг (найманий воїн, частіше скандинавського походження), то лише два. Але якщо вина підсудного не була доведена, то наклепник сам підпадав під штрафні санкції.

Судова система Київської Русі мало чим відрізнялась від судових систем сусідніх держав. Головним органом судочинства виступав князівський суд у столиці та суди, якими керували посадники на місцях. До таких установ могли звертатися лише представники вищого боярства. Місцеві справи, що стосувалися земельного чи адміністративного права і мали вагомий влив на життя общини чи роду, розглядались на віче. Також випадки з кримінальною складовою, сімейні сварки, майнові спори та досудові розслідування проводилися старостами, воєводами та головами родів. Окреме місце в судовій системі займали «вирники», такі собі судові пристави, до сфери діяльності яких входило збирання грошових стягнень за правопорушення. При кожному стягненні частина сплачених коштів переходила до «вирника» як плата за його послуги. По суті, «вирник» — це тодішній аналог сучасного державного, а віднедавна ще й приватного виконавця.

Візантійський концепт

Після приходу до влади князя Олега і початку військових набігів на візантійські землі на правову систему Київської Русі почали впливати міжнародні мирні та торгові договори, які укладалися за результатами таких походів. Перший подібний договір датується 907 роком і охоплює статті, що регулюють торговельні, майнові та ­кримінально-процесуальні взаємини між візантійцями (греками) та слов’янами. Так, поруч зі статтями про виплату контрибуцій чи накладення щорічного мита можна знайти тексти, що диктують правила поведінки при поводженні з військовополоненими, випадково знайденим майном та умисно вчиненими крадіжками. Для прикладу, якщо після підписання такого мирного договору сталася крадіжка, то особа, що її вчинила, зобов’язана повернути постраждалій стороні майно у трикратному розмірі. Кожні наступні угоди, що укладалися після правління Олега, починалися з посилань на попередні домовленості, таким чином зберігаючи їх законність.

Вплив Візантії на Київську Русь посилився після хрещення. Саме відтоді поряд з канонічним грецьке законодавство почало проникати у цивільні та кримінальні правовідносини. Важливу роль у судочинстві взяла на себе церква, чиї права були юридично закріплені Уставом Володимира Святославовича у 995—996 роках. Де, окрім обов’язкової десятини від всіх грошових надходжень, церква отримала правовий імунітет, тобто вона не підпадала ні під закони цивільного суду, ні під княже законодавство. Також під її юрисдикцію повністю перейшли сімейно-правові відносини, справи про крадіжки та пошкодження церковного майна і переслідування за чаклунство. Уставом Ярослава Мудрого (1051—1054 роки) було введено покарання за втручання у справи церкви, що каралося відлученням і прокляттям, та за вживання кінського і ведмежого м’яса — таких правопорушників судили на церковному суді.

У подальшому аж до періоду занепаду та остаточного розпаду Русі, після возкняження у Ростові Юрія Долгорукого, влив церкви на правову систему зміцнів. Поступово були заборонені або переписані майже всі статті звичаєвого права як такі, що містять відсилки до язичництва. Натомість прийшли візантійські кормчі книги — юридичні збірники, що містили як церковні правила, так і настанови римських, візантійських імператорів стосовно церкви, та Закон судний людям — видозмінені грецькі та єврейські закони. Основну роль у цьому переписі відіграв Володимир Мономах, саме йому Русь завдячує суттєвими поступками на користь малозахищених верст населення, послабленням рабовласницьких устоїв та наголошенням на повній відмові від смертної кари, яка була досить розвиненим покаранням у Візантії. Але, як ми знаємо з історії, державу від розпаду це врятувати не змогло.

Київська Русь офіційно припинила своє існування наприкінці ХІІ століття, внаслідок чого утворилося близько 19 окремих держав, кожна з яких продовжувала використовувати здобутки правової системи Русі. Деякі з них аж до ХVІІ сторіччя.