Сімейне право: Суспільними зусиллями

Сергій СТРЕТОВИЧ,
адвокат Hillmont Partners

Правові та соціальні аспекти нового кримінального закону: чи готове суспільство до кримінального переслідування домашнього насильства

Верховною Радою України 6 грудня 2017 року на виконання положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами Кримінальний кодекс України доповнено статтею 1261 «Домашнє насильство», за санкцією якої винній особі може бути призначене найбільш суворе покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років.

 

Дискримінаційний характер


Навіть при поверховому вивченні Закону № 2227-19 можна дійти виснов­ку, що він є явно дискримінаційним. Так, Загальну частину Кримінального кодексу України доповнено статтею 911, відповідно до пункту 1 частини 1 якої до засудженого за вчинення домашнього насильства судом може бути застосовано заборону перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства. Аналогічного змісту положення передбачене і доповненою частиною 6 статті 194 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України. А як при цьому бути із забезпеченим статтею 41 Конституції України принципом непорушності права приватної власності? Законодавець, таким чином, знехтував тими обставинами, що у більшості сімей є лише одне спільне житло. Ще більш спірним нововведенням є доповнен­ня частини 1 статті 469 КПК України абзацом 2 такого змісту: «Угода про примирення у кримінальних провадженнях щодо злочинів, пов’язаних з домашнім насильством, може бути укладена лише за ініціативою потерпілого, його представника або законного представника». У такий спосіб законодавець порушив встановлений статтею 24 Конституції України принцип рівності громадян перед законом.

Зазначимо, що вже наступного дня, 7 грудня 2017 року, Верховною Радою України прийнято системний Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Так, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», домашнє насильство — це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються у сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між ­іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Статтею 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачені спеціальні, некримінально-правові, заходи щодо протидії та профілактики цьому негативному соціальному явищу у таких їх видах: термінового заборонного припису стосовно кривдника; обмежувального припису стосовно кривдника; взяття на профілактичний облік кривдника та проведення з ним профілактичної роботи; направлення кривдника на проходження програми для кривд­ників.

Доволі цікавим є одне з перших судових рішень щодо практичного застосування положень цього закону. Так, рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 січня 2018 року у справі № 344/318/18 в задоволенні заяви матері малолітнього в його інтересах про видачу обмежувального припису щодо батька малолітнього відмовлено. Основною підставою для винесення цього судового рішення послугувало ненадання суду жодних доказів внесення до Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі відомостей щодо малолітнього. Наразі цей реєстр навіть не створено.

Виникає логічне запитання, чи доцільне в умовах економічної та демографічної кризи в державі введення ще й кримінальної відповідальності за прояви домашнього насильства? Чи є такий підхід до боротьби з насильством у сім’ї виправданим?

Статистичні дані щодо застосування у країні домашнього насильства насправді сумні. Однак практичний та життєвий досвід свідчить про те, що навіть найбільш дієвими заходами кримінально-правового характеру проблеми домашнього насильства не розв’язати. Забезпечення рівності прав чоловіків і жінок у шлюбі, батьків та дітей тощо лежить здебільшого не в площині законодавчої неврегульованості, а в сфері соціально-економічних відносин, низького рівня життя, зубожіння значної частини населення. Зазначене стає підґрунтям як для застосування дискримінаційних дій щодо членів сім’ї, які, наприклад, тимчасово не працюють, непрацездатні за віком або внаслідок хронічних захворювань чи інвалідності, так і до їх мовчазної згоди на порушення їхніх прав та приховування таких фактів, адже ці люди позбавлені іншого виходу.

 

Прогресивний підхід


З точки зору практики Європейського суду з прав людини (Євросуд) доволі прогресивним є підхід до гендерної рівності чоловіків та жінок у виконанні батьківських обов’язків.

Так, Євросуд провів порівняльне дослідження законодавства щодо можливості скористатися відпусткою по догляду за дитиною у 33 країнах — членах Ради Європи. У більшості країн — членів Ради Європи законодавство дозволяє цивільним особам скористатися правом на відпустку по догляду за дитиною незалежно від статі. Більше того, в значній кількості держав однакові права на отримання такої відпустки мають військовослужбовці обох статей. Відповідно, це доводить, що сучасні європейські держави рухаються в напрямі більш рівномірного розподілу відповідальності чоловіків і жінок за виховання їхніх дітей.

Такий підхід у нинішніх умовах є виправданим, оскільки лише чоловік та дружина можуть визначитись із доцільністю догляду за дітьми, наприклад у тій ситуації, коли дружина отримує більший дохід від трудової діяльності.

У сучасному суспільстві прийнято критикувати і систему освіти, і соціальні програми, і в цілому засоби масової інформації, забуваючи при цьому, що найпершим інститутом виховання для кожної особистості є саме сім’я. Сім’я як ­фундаментальна складова суспільства знаходиться понад часом та епохою. Жодна нація, жодне громадянське суспільство не обходиться без родини. Для кожної людини сім’я — це початок усього в житті. Відомий український вчений-педагог Василь Олександрович Сухомлинський писав: «Сім’я — це найменша клітина нашого суспільства, в якій, як фокус, відображається все життя нашої країни».

Але яка вона, сучасна сім’я? Нині середньостатистична сім’я стикається з економічними труднощами: відсутність власного житла, безробіття, постійна нестача коштів, власне, через що і виникають сварки, з’ясовуються стосунки, як правило, ще й при дітях. Половина сімей неповна — дитину виховує тільки мати або тільки батько. Гадаю, саме через це сім’я повною мірою не здатна виховати особистість, свідомих чоловіка і жінку, які у майбутньому поважатимуть одне одного. З власного досвіду підтверджу, що більшість сімей моїх однокласників ще у середині 90-х років були неповними, думаю, перш за все, через хитке матеріальне підґрунтя.

З огляду на це профілактику поширення насильства в сім’ї з позиції кримінального судочинства варто розглядати у виключних випадках.

Вважав би більш корисним для гармонізації відносин в українських родинах проведення психологічної роботи з кривдниками, адже призначення покарання, зокрема позбавлення волі, є санкціонованою державою формою насильства, а насильницькі методи покарання мають у результаті лише підвищення агресивності ув’язнених. Позбавлення волі кривдника ніколи не допоможе розв’язати проблему сім’ї, оскільки перевиховання особи з агресивною поведінкою в умовах установ виконання покарань є неможливим. І по поверненні кривдника після відбуття покарання його інтеграція як у сім’ю, так і в суспільство у цілому значно ускладниться.

 

Шанс на відновлення


Отже, більш дієвим заходом до попередження насильства в сім’ї та досягнення основної мети покарання — виправлення особи — буде заміна судом покарання обов’язком кривдника пройти курс соціально-психологічної реабілітації з тим, щоб уможливити подальші стосунки членів сім’ї, вільні від насильства. Це має дати шанс сім’ям відновити родинні зв’язки.

І лише при злісному ухиленні кривдника від обов’язку пройти означений курс реабілітації до нього має застосовуватись певний вид покарання.

Та й, власне, при небажанні особи стати на шлях виправлення з тим, аби за допомогою обраної превентивної програми змінити своє ставлення як до членів сім’ї, так і до своєї особистості у ній, вплинути на кривдника неможливо.

Саме цей напрям має бути пріоритетним у діяльності соціальних служб держави для, насамперед, попередження домашнього насильства. До того ж нині соціальний захист постраждалих від домашнього насильства є передусім приватною ініціативою небайдужих.

Тобто у державі спершу все ж має запрацювати Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який виявить всі проблемні питання боротьби з домашнім насильством, ефективності діяльності соціальних служб, результатів проходження кривдниками відповідних програм, і лише після тривалого застосування цього Закону, як на мене, не менше як три роки, доцільно було б ставити питання про кримінальну відповідальність за вчинення домашнього насильства.

Тому можна зробити висновок, що українське суспільство в нинішніх умовах до криміналізації домашнього насильства як морально, так і з матеріально-технічної точки зору не готове.