Проза життя: Правила життя БОГДАНА ЛЬВОВА

 

У квітні 2014 року, після набрання чинності законодавства про відновлення довіри до судової влади в Україні, яке надало право колективам судів визначатися зі своїм керівництвом, Богдан Львов став лідером господарської юрисдикції у часи, коли сама судова система переживала не найкращий період. Він брав участь у конкурсі до нового Верховного Суду, з якого вийшов переможцем, він і надалі користується високою довірою своїх колег — був обраний заступником Голови ВС та очолив Касаційний господарський суд у складі ВС. І сьогодні Богдан Львов ділиться з читачами «УЮ» своїми правилами життя

 

 

 

 

Перша та найголовніша заповідь мого життя: бути чесним, не бажати й не робити зла людям.

Якби я не став суддею, я б, швидше за все, обрав стезю викладача. На мій погляд, ці професії об’єднує можливість ефективно впливати на формування цивілізованого суспільства.

Суддівство для мене — моє життя. З 17 років я готувався до цього, а з 25 років працюю суддею. Різні були періоди і моменти, але жодного разу мені не довелося шкодувати про свій вибір. І хоча суть суддівства — досягнення максимально можливої справедливості — за ці часи для мене не змінилася, але з віком відбувається зміщення пріоритетів від букви закону до його суті (верховенства права). Недарма власний життєвий досвід (через встановлення вікового цензу) є визнаною у світі вимогою до зайняття суддівської посади.

Головна проблема нашої країни — відірваність людей від власності. Тієї власності, яка забезпечує належний рівень життя і водночас потребує поваги та захисту. Власності, розвиток якої визначає прогнозоване майбутнє. Власності у широкому розумінні цього слова: від власного імені, родини, домівки до власної держави. На жаль, відлуння кріпосництва та більшовизму і досі мають відчутний вплив на сьогодення.

Україна майбутнього — це незалежна розвинута країна, де панує верховенство права.

Чинити по совісті означає не брехати ані собі, ані людям.

Сутність людського життя полягає у тому, щоб залишити після себе позитивний слід, різноманітність проявів якого не може обмежуватись певним переліком. Його діапазон — від виховання дітей та допомоги окремим людям до змін у політичному та економічному стані держави через досягнення у виробничій та інших сферах.

Мій ранок розпочинається із дзвінка будильника. Саме він сповіщає мене про початок нового трудового дня. Без нього — вірного соратника та постійного ворога — мені, «сові» від природи, не потрапити на роботу до традиційної 8-ї години ранку. Ввечері я зазвичай не маю багато вільного часу, а тому, змінивши офіційний костюм на домашній одяг, поспішаю насолодитись відчуттям «Я — вдома!»: спілкуюсь з дружиною, разом ми обговорюємо події дня та порушуємо заборони щодо вечері на ніч і своєчасного відходу до сну.

Найкраща колискова, на жаль, мені не запам’яталась. Батьки багато працювали, і найкращою колисковою для мене була можливість поспілкуватись з мамою перед сном, одержати від неї підтримку та пораду.

У вільний час я люблю подорожувати: власним автомобілем, потягом, літаком; з родиною та друзями; Україною та поза її межами. Те, що ти побачив, відвідав і відчув, назавжди залишається з тобою. Нас цікавлять народні традиції, особливості побуту, традиційні кухня та ремесла — усе, що є характерним для певної місцевості. Для цього заздалегідь збираю цікаву інформацію та розробляю певний маршрут.

Ідеальний відпочинок у моєму розумінні такий, що дозволяє максимально відійти від повсякденних проблем і залишає найбільш яскраві позитивні спогади на майбутнє. Це відвідування місць, куди завжди є бажання повернутись. І немає принципового значення, чи то величчя лісових Карпат, чи то барви італійської Тоскани.

Моє улюблене місто — Київ. По-перше, це тому, що я відрізняю туризм від еміграції, а по-друге, я дійсно хочу, щоб Київ був сучасним європейським містом та не втратив власного обличчя. Для цього він має стати ще більш зеленим та чистим.

Я не уявляю свого життя без роботи. Прекрасно розумію, що така заява має свідчити про певну обмеженість моєї особистості, але зараз суддівство переживає складні часи, тоді як попит на справедливість лише зростає. У таких умовах лише своєчасний і справедливий суд дозволяє зберегти та розбудувати цивілізовану державу. Найголовніші люди у моєму житті — це моя родина: батько, дружина, донька. Моя мати, яка, на жаль, дуже рано пішла з життя. Мої друзі. І, безумовно, мої вчителі — від першої вчительки, яка навчила мене наполегливості, так і не впоравшись з моїм яскраво українським «г», до дійсно професіоналів екстра-класу, які сформували мою любов та повагу до права.

Не претендуючи на звання знавця кінематографу, зазначу, що мені подобаються розважальні, пригодницькі та детективні фільми; на Різдво — обов’язково різноманітні різдвяні історії з позитивним фіналом; а також завжди не старіючі комедії Ельдара Рязанова, які до цього часу не втратили своєї актуальності.

Обов’язково раджу читати. Читання розширює кругозір, поліпшує мову, сприяє розвитку мислення та розуміння людської природи. Поганих книжок не буває взагалі: найбільш нецікаві роблять із нас філософів.

Переконаний, що Україна має бути незалежною, сильною, цивілізованою державою, рівною серед інших держав Європи. Наша країна має великий потенціал для цього та не має об’єктивних перешкод.

Люблю пізнавати нове, люблю собак. Спостерігаючи за собаками, легше розуміти поведінку людей. У нашій родині постійно були собаки. Останній був загальним улюбленцем, справжнім членом родини із власним ставленням майже до всього і водночас дуже компанійським.

Позитивні емоції у мене викликає звичайне спілкування з людьми. У всьому світі люди поділяють єдині цінності: мир, родину, роботу, впевненість у майбутньому… Професійне спілкування також не містить будь-яких обмежень: завжди знайдеться, яким досвідом чи знаннями ми можемо поділитись, або що нам варто перейняти у інших. Негативні — перевантаженість нашого сьогодення різноманітними «експертами». Вважаю, що 25-річних білявок з шостим розміром грудей та експертів з ядерної безпеки маємо залишити Голівуду.

Найбільше я шкодую про недостатнє спілкування з людьми, яких вже немає поруч. Ці втрати заповнити неможливо, і повсякденна завантаженість таких втрат не виправдовує.

Не потрібно боятися приймати рішення і впроваджувати їх у життя, інакше це зроблять ті, хто менш за вас підготовлений для цього.

Ніколи не пізно вибачитися. Життя не таке тривале, щоб дозволяти собі «розкіш» втрати спілкування з людиною внаслідок малозначної події.

З плином часу починаєш усвідомлювати, що брак часу і є найбільшим дефіцитом. Після цього переглядаєш пріоритети.

Все буде добре тоді, коли ми навчимося судити людину не за словами, а за справи. І суд буде швидкий, справедливий та неминучий!