Судочинство: З планом часу

Тетяна ЮЩЕНКО,
експерт програми реформування правоохоронної та судової систем «Українського інституту майбутнього», адвокат

«Розумна» безстроковість українського «судовілля»

Вимога щодо розгляду судової справи впродовж «розумного строку» міститься в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку Україна ратифікувала ще в 1997 році. Незважаючи на це, віт­чизняна доктрина тривалий час відкидала можливість застосування такого оціночного поняття, як «розумність». Утім, завдяки імплементації норм європейського законодавства цей принцип знайшов своє відображення в правових конструкціях ряду норм як матеріального, так і процесуального права. Так, у Цивільному кодексі України вживаються поняття: «розумна поведінка», «розумна ціна», «розумна плата», «розумні витрати» та, власне, «розумний строк». У 2004 році імперативна умова щодо розгляду справи впродовж розумного строку була закріплена в статті 157 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, в 2005-му знайшла своє відображення в статтях 2, 110, 111 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, натомість Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України не містив такого поняття.

 

Господарська уніфікація


Уніфікація процесуального законодавства в 2017 році забезпечила появу поняття розумного строку, зок­рема, і в господарському процесуальному законі. Так, частина 1 статті 190 ГПК України в чинній редакції передбачає врегулювання спору за участю судді протягом розумного строку, а стаття 248 ГПК України встановлює необхідність розгляду протягом розумного строку справи у порядку спрощеного провадження. Очевидно, намагаючись встановити межі розсуду суду нарівні з вимогою розумності, законодавець встановив граничний строк, який у першому випадку складає 30 днів, а в другому — 60. У той же час досвідчений судовий адвокат за потреби може віднайти безліч лазівок, аби затягнути процес та звести нанівець усі «розумні» застереження. При цьому, на перший погляд, деякі з них видаватимуться досить пристойними, однак матимуть на меті один результат — зробити так, аби справа не розглядалась якнайдовше.

Як свідчить судова практика, таким своєрідним блокувальним механізмом розгляду може бути призначення у справі експертизи. Усі пов’язані з цим питання досить детально врегульовані статтями 99—107 ГПК України, що одночасно з наданням сторонам права на апеляційне оскарження ухвали про призначення експертизи та розширенням засобів доказування (наділення учасника справи правом надати суду висновок експерта, складений на його замовлення), мало б унеможливити будь-які процесуальні диверсії. Утім, як показує судова практика щодо розгляду спорів, зокрема у сфері інтелектуальної власності, не такий страшний висновок експертизи, як частота її призначення та тривалість проведення. І хоча стаття 228 ГПК України не встановлює обов’язку суду зупиняти провадження у справі на час проведення експертизи, об’єктивно не маючи інформації щодо тривалості її проведення та прагнучи дотриматись формального строку судового розгляду, у 99 % випадках господарський суд зупиняє провадження у справі.

Буде справедливим зазначити, що на існування цієї проблеми неодноразово звертав увагу Вищий господарський суд України, в рішеннях якого містились, зокрема, такі висновки: «Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування» (справа № 909/714/16); «Недопустимим є порушення перед експертом питань, вирішення яких не спрямоване на встановлення даних, що входять до предмета доказування у справі» (№ 922/1315/16).

У зв’язку з наведеним виникає питання: чи дотримана у такому випадку конвенційна вимога щодо розгляду справи впродовж розумного строку, коли завдяки декільком експертизам та зупиненим провадженням справа не розглядається… роками?

 

Європейський акцент


Відповідь на це запитання лежить у площині аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Визначаючи тривалість судового розгляду на відповідність розумності строку, Суд керується такими критеріями: складність справи, поведінка заявника, поведінка представників держави. І в кожній окремій справі розумність оцінюється з урахуванням конкретних обставин і конкретних критеріїв (справа «Гінчо проти Португалії» від 10 липня 1984 року, справа «Сельмуні проти Франції» від 28 червня 1999 року). У рішенні в справі «Мінчєва проти Болгарії» Європейський суд прямо зазначає, що хоча державні органи влади не можуть бути відповідальними за поведінку відповідача, дії однієї із сторін, що спрямовані на відтермінування, не звільняють органи влади від їхнього обов’язку забезпечувати розгляд провадження впродовж розумного строку. З одного боку, розумність є внутрішньою межею розсуду суб’єкта правозастосування при визначенні змісту оціночного поняття, з іншого — виступає як масштаб судового розсуду при зовнішній оцінці поведінки суб’єкта, який реалізує норму, що містить це оціночне поняття. Таким чином, Європейський суд з прав людини цілком виправдано покладає всю повноту відповідальності за розгляд справи впродовж розумного строку на суд, в провадженні якого перебуває справа. Зупинення ж провадження у справі за відсутності достатніх на те підстав об’єктивно порушує розумні строки тривалості судового провадження, що, в свою чергу, є порушенням гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини права.

З такою позицією важко не погодитись також з огляду на зміст статті 43 нового ГПК України, яка серед дій, що суперечать завданню господарського судочинства і на які суд зобов’язаний реагувати, називає ті, що вчиняються з метою безпідставного затягування чи перешкоджання розгляду справи. Зважаючи на наведене, подання необґрунтованого клопотання про призначення повторної або додаткової, комплекс­ної чи комісійної експертизи за наявності в матеріалах справи виснов­ків експертів, які містять вичерпні відповіді на питання, що мають значення для вирішення справи, мали б визнаватись зловживанням процесуальним правом. Однак замість цього, з посиланням на статтю 13 ГПК України, що передбачає здійснення судочинства в господарських судах на засадах змагальності сторін, досить часто ці клопотання задовольняються судами. При цьому в тексті процесуальних документів не зазначено, у чому ж саме полягала неповнота або неясність наявних у матеріалах висновків експертів. Прикладом цього може слугувати тривале перебування в провадженні суду апеляційної інстанції однієї з найрезонансніших судових справ у ІР-сфері — так звана справа «війни знаків» між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПАТ «Сбербанк» (№ 910/570/16). За даними Єдиного державного реєстру судових рішень справа перебуває в провадженні Київського апеляційного господарського суду вже рік (з 13 травня 2017 року). У березні 2018 року судом було задоволено клопотання ПАТ «Сбербанк» про призначення повторної комісійної судової експертизи об’єктів інтелектуальної власності. Судячи зі змісту ухвали суду, єдиним обґрунтуванням призначення експертизи є узагальнююче твердження про неможливість встановлення коле­гією суду дійсних обставин, з якими пов’язується одержання правової охорони спірними знаками для товарів і послуг.

Таким чином, відсутність конкретики мотивувальної частини ухвали суду не стала на заваді черговому зупиненню провадження у справі, а закріплений у законі «розумний строк» ризикує так і залишитись найбільшою мрією українського судочинства.