Історичне право: Уроки змови

Анастасія Почекутовa,
письменниця, любителька історії

Право на мову: про перебіг боротьби проти утисків української мови та державності

«Сьогодні — ти. А завтра — я, і пустить нас Господь до пекла…», — сказав Василь Стус на похованні української художниці Алли Горської, яку в 1970 році, за однією із версій, вбили на замовлення КДБ через проукраїнську позицію. Того ж 1970 року вийшла заборона на захист наукових дисертацій українською мовою, масово почали закривати україномовні школи. У розпалі була боротьба з так званими шістдесятниками, українськими інтелігентами, що намагалися популяризувати та відтворити національну культуру, а Василю Стусу залишалось жити лише 15 років.

 

Мовні баталії


На жаль, справа «шістдесятників» була лише незначною битвою у війні проти української мови. Перші мовні баталії беруть початок ще у далекому 1627 році, коли московський цар Михайло наказав вилучити із церков та спалити всі книги, надруковані староукраїнською мовою, і замінити їх російськими. А вже у 1690-му на три роки було піддано анафемі всі книжки Києво-Печерської лаври, що друкувались українською мовою. Така сама участь спіткала і гетьмана Івана Мазепу через 18 років. Його за «хрестовідступництво та зраду великому государю» навічно відлучили від церкви та прокляли. Що цікаво, у 2008 році, за ініціативи декількох громадських організацій та за підтримки тодішнього президента Віктора Ющенка, було порушене питання про зняття анафеми з гетьмана та створено спеціальну комісію РПЦ Московського патріархату, що мала розглянути цю справу. Відповідь до цього часу не надійшла.

Особливо відзначилась утисками проти української мови та державності Катерина ІІ. Саме під час її правління повністю заборонено вик­ладати українською мовою в Києво-Могилянській академії, друкувати книги та використовувати україномовний буквар, а після знищення Запорозької Січі навчання у школах примусово перевели на російську мову. Сама ж імператриця у листі до князя В’яземського, чий рід, до речі, походить від київського князя Володимира Мономаха, писала, що «… Ці провінції (йдеться про території України, Латвії та Фінляндії) … слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, як вовк до лісу». Під обрусінням колишня прусська принцеса, очевидно, мала на увазі повне викорінення мови та культури і заміщення їх російськими.

У 1845—1846 роках Микола Костомаров написав «Книгу буття українського народу», невеличкий філософсько-релігійній трактат у форматі біблійного оповідання, що осмислює українську націю як важливу складову християнського суспільства, закликає до скасування кріпацтва та проголошує волелюбність невід’ємною рисою українського народу. На мовному фронті з’являється важливий гравець — Кирило-Мефодіївське братство. Саме 12 членів братства, серед яких такі визнані світом генії, як Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, Микола Костомаров та, звісно, Тарас Шевченко, стали своєрідними першопроходцями у політичній боротьбі проти пригноблення української мови та культури. На жаль, після розгрому братства у 1847 році доля його членів склалася не найкращим чином. Миколу Костомарова заарештували прямо напередодні його весілля і примусово перевезли до Петербурга, з нареченою Аліною вони так ніколи і не побрались. Тараса Шевченка засудили до заслання солдатом на Кавказ із забороною писати та малювати. Та, попри це, історики доходять висновку, що саме Кирило-Мефодіївське братство зробило перший вагомий крок на тривалому шляху до мовної незалежності.

Та цього було явно недостатньо. 1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро ­Валуєв ­вирішив, що книги, написані українською мовою, спричиняють зростання антицарських настроїв та сепаратизму. У ніч на 30 липня було видано таємне розпорядження Валуєва про заборону будь-яких публікацій наукових, релігійних та освітніх книг, написаних малоросійською (українською) мовою. І хоча експерти доходять висновку, що Валуєвський циркуляр задумувався як тимчасове явище, його згубний вплив українська культура відчувала майже протягом сорока років.

Недалеко від східних сусідів пішли й західні. З 1789 року на території Західної України почали масово закриватися українські школи, а польську мову вводили як єдину офіційну. Уже 1859 року міністерство віросповідань Австро-Угорської імперії здійснило спробу замінити кириличну абетку латиницею. Парадоксальним є те, що, за задумом автора цієї пропозиції, австрійського політичного діяча та чиновника Йозефа Їречека, перехід з кириличної системи на латиницю був чи не єдиним варіантом, аби врятувати «русинську» (українську) мову від повної деградації та винищення. Пан Їречек вважав, що «…доки русини будуть писати та друкувати кирилицею, до тих пір у них буде проявлятися ухил до церковно-слов’янщини, а опосередковано і до «російщини». Саме ж існування української писемності буде під знаком запитання». У зв’язку з тим, що ця реформа викликала хвилю обурення як у народних, так і в інтелектуальних колах, австрійська влада, побоюючись масових протестів, відмовилась від цієї ідеї.

 

Послаблення репресій


1904 року стався значний, хоч і нетривалий, прорив у послабленні репресій проти української мови. 12 грудня цар Микола ІІ видав наказ, що велів міністерським чиновникам провести детальне розслідування можливості анулювання сумнозвісного Ємського указу Олександра ІІ, який у 1876 році повністю заборонив друк та ввезення будь-якої україномовної літератури. Було сформовано комісію Імператорської академії наук під керівництвом Федора Корша, після тривалого розслідування чиновники дійшли висновку, що «малоросійське населення має таке ж право публічно говорити та писати на своїй мові, як і великоросійське». Ємський указ було скасовано. На жаль, лише на чотири роки. Починалося ХХ сторіччя, в повітрі стояв усе відчутніший запах революції.

Для стабілізації ситуації в Імперії на посаду прем’єр-міністра призначено Петра Столипіна. Жорсткий, безпринципний, відданий Імперії до мозку та кісток Столипін вважав своїм обов’язком раз і назавжди викорінити в Росії інакодумство. Тому у 1910 році за його наказом закрили всі українські культурні товариства та видавництва, вийшла заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби. Столипінські реформи стали синонімом репресій і терору, а сам прем’єр-міністр у вересні 1911 року заявив, що пам’ятник Шевченку у Києві поставлять тільки після його смерті. Увечері того ж дня Дмитро Богров, російський анархіст єврейського походження, застрелив Столипіна у залі Київської опери. ­Богрова розстріляли під стінами Лисогорського форту, а «просвітника» та «реформатора» Столипіна з почтом поховали в Києво-Печерській лаврі. Його могила й досі там.

Що було далі, передбачити нескладно. У Російській імперії прогриміла революція, до влади прийшов Йосип Сталін. У 1929 році почався сфабрикований процес проти 474 українських вчених, письменників та представників інтелігенції. Вигадана радянською владою терористична організація «Спілка визволення України» нібито хотіла повалити режим Сталіна та відокремити Україну від Радянського Союзу. До найвищої міри покарання, розстрілу, було засуджено 15 осіб. У наступні роки кількість жертв лише збільшувалась.

15 січня 1933 року заарештували Бориса Антоненка-Давидовича. Видатного українського письменника та перекладача засудили до страти через його відмову зросійщувати словники української мови. В останній момент смертний вирок було замінено десятирічним засланням до ГУЛАГу. В одному з творів Бориса Дмитровича є фраза, яка й досі досить чітко характеризує, через що пройшли покоління українців у боротьбі за право розмовляти рідною мовою: «Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною. Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо — він безсмертний!».

У 1990 році рішенням Верховної Ради СРСР російській мові було надано статус офіційної на всій тереторії СРСР, а через 22 роки (5 червня 2012-го) на розгляд українського парламенту внесено «Закон Колесніченка-Ківалова», що суттєво розширював повноваження 18 регіональних мов та фактично прирівнював їх до офіційної. Закон вдалося скасувати лише у 2014 році.

За даними Financial Times, станом на 2017 рік понад 25 % громадян України — російськомовні. Російська мова й досі домінує в медіасекторі та сфері послуг. Як бачимо, війна за українську мову й досі триває.