Банкрутство: Великий розпродаж

Богдан ЧАБАН,
адвокат АФ «Грамацький і Партнери»

Питання реалізації Державною виконавчою службою заставленого майна з прилюдних торгів, якщо така реалізація має місце після порушення справи про банкрутство боржника-заставодавця, й надалі залишається одним із найсуперечливіших інститутів банкрутства

Найбільш логічною та наближеною до буквального розуміння Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон) можна було б визнати позицію, згідно з якою реалізація заставленого майна (предмета іпотеки) юридично неможлива. Так, відповідно до статті 1 Закону, мораторій на задоволення вимог кредиторів — це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов’язань, термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Частиною 4 статті 12 цього ж Закону встановлено, що одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Протягом дії мораторію забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства.

Здавалося б, позиція обґрунтована, проте чинне законодавство України містить ряд норм, що ставлять під сумнів безапеляційність викладеного вище твердження. Такі норми містяться у Законі України «Про виконавче провадження».

Процедурне питання

Насамперед, пункт 8 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» містить виняток щодо обов’язкового зупинення виконавчого провадження у разі порушення стосовно боржника справи про банкрутство. Відповідно до положення вказаної статті, виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню в разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків звернення стягнення на заставлене майно. Окрім того, згідно з частиною 6 статті 64 згаданого Закону, в разі порушення судом провадження у справі про банкрутство боржника — юридичної особи державний виконавець виносить постанову про зупинення виконавчого провадження, крім виконання провадження зі звернення стягнення на заставлене майно.

Вказані положення Закону України «Про виконавче провадження» є, на перший погляд, колізійними стосовно положень Закону, якими врегульовано запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів при порушенні провадження у справі про банкрутство. Проте колізійність вказаних норм є удаваною, адже вони регулюють дещо різні відносини. Зокрема, пункт 8 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», яким передбачена обов’язковість зупинення виконавчого провадження у разі порушення стосовно божника справи про банкрутство (крім випадків звернення стягнення на заставлене майно), регулює винятково процедурне питання зупинення виконавчого провадження та встановлює обов’язки лише для державного виконавця.

У той самий час Закон передбачає запровадження мораторію, тобто особливого порядку реалізації права вимоги всіх без винятку кредиторів (у тому числі заставних) у разі порушення справи про банкрутство; правова природа мораторію полягає у його первинності, юридичній перевазі стосовно будь-яких інших правових режимів (як речових, так і зобов’язальних) спірного майна. Мораторій повинен бути єдиним і виключним — лише в такому випадку він зможе належно виконувати свою присічну (заборонну) функцію у справі про банкрутство. Конкурсне провадження саме по собі спирається на незвичайну в усіх інших випадках юрисдикційну єдність: справа про банкрутство ніби акумулює, зводить до спільного знаменника в одному провадженні всі майнові спори щодо боржника; тож і юридична доля майна боржника має вирішуватися винятково в цьому єдиному конкурсному провадженні, без обходу мораторію через звернення стягнення у штучно відокремленому виконавчому провадженні.

Відтак, наведені вище норми покликані врегулювати різні сфери: одна з них є процедурною і встановлює обов’язки державного виконавця, інша — визначає права та обов’язки сторін у процесі ­задоволення вимог у разі наявності порушеної справи про банкрутство боржника. Викладаючи Закон України «Про виконавче провадження» у новій редакції, а саме: його положення стосовно можливості здійснення виконавчого провадження щодо звернення стягнення на заставлене майно за наявності порушеної справи про банкрутство боржника, законодавець ніби мав на меті поліпшити захист прав кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, але недосконала юридична техніка, яка полягає у невнесенні відповідних змін до Закону, призвела до ситуації, коли і підстав для зупинення виконавчого провадження немає, але й продаж майна боржника-заставодавця та задоволення вимог кредиторів не відповідатиме Закону.

Дух закону

Наявність наведених неузгодженостей у чинному законодавстві України викликала неоднозначну правозастосовну та судову практику. На противагу постанові Верхов­ного Суду України від 19 вересня 2011 року, якою встановлено правомірність реалізації заставленого майна після порушення справи про банкрутство, Вищий господарський суд України двома постановами (від 21 листопада 2011 року в справі № 4/468 та від 28 грудня 2011 року в справі № 18/1877/11) висловив протилежну правову позицію, за якою реалізація заставленого майна у рамках виконавчого провадження є неприпустимою в разі існування мораторію на задоволення вимог кредиторів. Так, Вищим господарським судом України, зокрема, встановлено, що «…судова процедура банкрутства регулюється спеціальним законом, положення пункту 8 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» слід застосовувати у нормативному поєднанні з положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також, що «задоволення вимог кредиторів, забезпечених заставою (іпотекою), має здійснюватись за правилами, встановленими Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»».

Цілком очевидно, що до моменту законодавчого усунення описаних колізій їхнє подолання в усталеній судовій практиці існуватиме неприпустимо висока ймовірність судових рішень, ухвалених за мінливим внутрішнім переконанням суддів, що аж ніяк не відповідає засадам правової визначеності. До тих пір правозастосовні органи мусять проявляти невластиву їм системність міжгалузевого дослідження норм матеріального права, керуючись «волею історичного законодавця», тобто більшою мірою «духом закону», ніж його «літерою».

-->