Подорожі: Країна Великого шовкового шляху

Євген ПІДЛІСНИЙ

Узбекистан, поза сумнівом, є одним із найцікавіших напрямків культурно-історичного туризму в усій Азії

Після смерті президента Іслама Карімова, який правив країною 26 років, Узбекистан почав швидко відкриватись зовнішньому світу. Це помітно і по суттєвому полегшенню проходження паспортного та митного контролю — ще рік тому такі процедури могли займати години — і по тому, що вже немає необхідності реєструватися у готелях та збирати посвідчення про це, бо за їх відсутності при виїзді з країни потрібно було сплачувати чималий штраф.

Узбекистан приємно дивує низькими, за київськими мірками, цінами, зокрема на транспорт, їжу та екскурсійні послуги. Країна достатньо безпечна, і не лише через природну миролюбність місцевих жителів, а й велику кількість поліції. Поліцейські неодмінно чергують біля найбільш популярних принад, а у Ташкенті — ледь не біля кожного підземного переходу, що веде до станцій метро, та довкола найбільших парків столиці. Найцікавішими місцями для мандрівників є чотири міста, історичні частини яких входять до списку світової культурної спадщини ­ЮНЕСКО: Хіва, Бухара, Самарканд та сусідній Шахрісабз. Ці міста, а також Ташкент, у різні історичні часи були столицями різних держав і лише після національно-територіального розмежування в СРСР 1924 року опинилися в межах однієї держави.

 

Ташкент

Попри те, що у 2009 році Ташкент відзначив 2200-ту річницю, старовинної архітектури в місті мало, зокрема й через потужний землетрус 1966 року.

У Ташкенті є кілька цікавих музеїв, серед яких Музей мистецтва Узбекистану та Музей Аміра Тимура, в яких зібрано кілька тисяч артефактів багатої місцевої історії, причому серед них є й ритуальні предмети зороастризму та буддизму — релігій, які були поширені на значній території Узбекистану до приходу ісламу. Історичні місця збереглися у старому місті: це насамперед відомий ще з Середньовіччя ринок Чорсу. На цьому місці торгівля ведеться ще з часів Великого шовкового шляху, зараз тут можна знайти різноманітну продукцію з усієї країни. Поруч — одна з найстаріших будівель міста — медресе Кукельдаш, збудована ще у XVI сторіччі.

У Ташкенті чимало парків і взагалі зелені, адже місто знаходиться в оазисі. Одним із найцікавіших є парк імені Алішера Навої з великою скульптурою видатного просвітителя. Це місце, за традицією, відвіду­ють наречені і тут зазвичай багато молоді. На головній площі країни Мустакіллік (Незалежність) розташовані сучасні будівлі Кабінету міністрів, міністерств та верхньої палати парламенту. Тут же є неоднозначна з естетичної точки зору Арка добрих та благородних прагнень з лелеками вгорі. Неподалік можна побачити популярний на пострадянському просторі пам’ятник у вигляді глобусу — у даному випадку з великою мапою Узбекистану. Тут же стоять і два пам’ятники жінкам — Щасливій матері та Скорботній матері. Останній розташовано поруч із Вічним вогнем та присвячено загиблим у Великій Вітчизняній війні. Поруч — мальовнича та охайна набережна річки Анхор. Ще донедавна на її набережній у самому центрі міста було облаштовано пляж. Також у центрі є площа на честь одного з найпопулярніших узбецьких героїв Аміра Тимура з надзвичайно популярним у країні гаслом видатного полководця «Сила у справедливості». Амір Тимур — вже шостий герой, кому на цьому місті ставили пам’ятник. Його попередниками були Карл Маркс та Йосип Сталін. Поруч розташовано головний годинник країни — Ташкентські куранти. Вони трофейні: їх у 1947 році привезли з Кенігсберга, можливо, як символічну нагороду за перемогу, адже до Ташкента під час Великої Вітчизняної війни було перенесено чимало заводів з окупованих територій.

 

Самарканд

Самарканд вважається одним із найстаріших міст у світі, місто фактично ровесник Риму. Найбільш відвідуваною принадою Самарканда є площа Регістан з трьома величними будівлями медресе (мусульманський навчальний заклад) з трьох сторін. Відомий британський мандрівник ХІХ—ХХ сторіч лорд Керзон охарактеризував Регістан як «найбільш благородну громадську площу в світі, з якою жодна європейська принада не може зрівнятись». Будівництво велось кількома поколіннями впродовж XVI—XVIІ сторіч. Найстаршою з будівель є зведена у 1420 році мед­ресе Улугбека, видатного правителя та вченого-астронома, яке вважалось одним із найкращих навчальних закладів середньовічного мусульманського світу, причому, окрім теологічних предметів, там викладали також математику, астрономію, логіку та різні природницькі науки. Навпроти розташовано медресе Шердор, назву якого можна перек­ласти як «Оселя левів». І хоч воно зовні дуже схоже на медресе Улугбека, проте є кілька відмінностей: зверху від вхідних воріт можна побачити великі зображення двох звірів, схожих на тигра чи лева, з сонцем на спині — старовинний герб Самарканда та один із сучасних символів країни. З огляду на заборону в ісламі зображувати живих істот це зображення відсилає до зороастрійського минулого. Посередині — медресе Тілля-Карі, тобто «оздоблене золотом». Окрім навчальних аудиторій та мечетей, у Регістані є також кімнати, в яких жили студенти. Вечорами тут нерідко влаштовують світло-лазерні шоу з чудовою графікою.

На відстані десятихвилинної пішої прогулянки від Регістану знаходиться Гур-Емір, тобто «могила правителя», — склеп династії Тимуридів. Тут поховано видатного полководця Тамерлана, засновника династії. З місцем його поховання пов’язано чимало легенд, найвідомішою з яких є застереження відкривати могилу, бо це спричинить велику війну. Відомо, що радянські археологи відкрили її 21 червня 1941 року. Невдовзі після того, як тіло Тамерлана повернули на місце, у війні стався злам. Наразі біля місця його поховання стоять лавки для відвідувачів: за місцевими традиціями, люди приходять на могили видатних людей, щоб посидіти біля них та помолитись.

Іншим знаним правителем Самарканда був онук Тамерлана Улугбек, що був значно миролюбнішим за своїх попередників та дуже любив науки та мистецтво. Окрім будівництва медресе, він звів знамениту у Середні віки обсерваторію, розташовану неподалік центру міста. Саме тут складалися астрономічні таблиці та карти зоряного неба, які залишались ­актуальними до винайдення телескопа. Кілька десятиліть після смерті Улугбека обсерваторія ще продовжувала функціонувати, але з часом місцеві жителі почали розбирати її на цеглини, проте на початку ХХ сторіччя її було відновлено.

Серед численних принад Самарканда необхідно згадати Ходжа Доніер — чимало людей вірять, що тут похований старозавітний пророк Даниїл, мощі якого до міста з одного із походів привіз Тамерлан. Це місце щороку відвідують тисячі паломників, причому як мусульмани, так і християни та іудеї.

На півночі міста — найстаріший архітектурний комплекс міста Шах-і-Зінда, який складають кілька десятків гробниць, оздоблених мозаїкою з глазурованих цеглин та численним декором. Неподалік — мечеть Хазрет-Хизр, перші згадки про яку датуються ще початком VIІІ сторіччя, від якої, однак, до наших днів нічого не збереглося. Протягом останні двох років це місце набуло великої популярності серед місцевих жителів, оскільки тут поховали першого президента країни Іслама Карімова. Перед проектувальниками мавзолею політичному діячеві стояло завдання поєднати сучасність зі старовиною, адже Хазрет-Хизр — об’єкт ­ЮНЕСКО. Табличка біля входу до мавзолею сповіщає про те, що це місце є священним. І справді, кількість відвідувачів досить велика, і люди їдуть сюди добровільно. Як би різні ЗМІ та правозахисники не клеймили його диктатором, до Іслама Карімова з повагою ставляться навіть місцеві опозиціонери.

 

Бухара

Це місто своєї величі досягло ще на початку Середніх віків, завдяки Великому шовковому шляху сюди з’їжджалися представники таких різних етносів, як перси, араби, індійці, монголи та китайці. Це по-своєму унікальне місто-музей посеред пустелі мало змінюється впродовж століть. На відміну від Самарканда, тут збереглися старовинні вузькі лабіринти нерівних вуличок з такими же старими будиночками та характерними дверима: якщо гість приходив до когось із жінок — він мав стукати залізним кільцем об дерево, а якщо до чоловічої половини родини — калаталом об металеву навіску.

Важливість дверей у місті важко переоцінити: оскільки воно перебувало під загрозою нападів кочівників, Бухара надійно охоронялася. Один з епітетів Бухари — «місто дванадцяти воріт». Хоча збереглися лише двоє воріт, археологи довели існування інших дев’яти. У місті доволі специфічне планування: на вулиці будинки виходять глухими стінами без вікон, які є лише на внутрішніх подвір’ях. Велике значення надавалося різьбленню по дереву при оформленні дверей. У чималій кількості бухарських домів двері старші за стіни — це через те, що основний будівельний матеріал старих будинків — саман — недовговічний.

Як і Самарканд, Бухара була значним освітнім центром, про що свідчить відомий надпис при вході до місцевого медресе Улугбека «Прагнення знань — обов’язок кожного мусульманина та мусульманки». Активно місто забудовувалося у ХVI сторіччі, коли було зведено багато громадських будівель, деякі з них навіть зберегли своє первинне призначення. Це, зокрема, стосується куполів на перетинах вулиць: одні з них відводилися для ювелірів, другі — для продавців головних уборів, треті — для торговців домашнім скарбом тощо.

Цікавою пам’яткою минулого є колишня в’язниця Зіндан, яка зовні більше схожа на замок. Попри масивність споруди, у в’язниці могли перебувати одночасно не більш ніж 40 людей, що свідчить про рівень злочинності у столиці (Бухарського ханства і пізніше Бухарського емірату). Причому значна частина ув’язнених припадала на боржників та порушників релігійних приписів. Поруч із Зінданом розташовано величну цитадель Арк, в якій раніше були палац, казначейство, приймальні та житла чиновників, склади та майстерні. У цій споруді може вміститися кілька тисяч людей — як свідчить історія, приблизно стільки ховалося за стінами Арку під час завоювання міста Чингізханом та осади міста більшовиками у 1920 році. Є історія про те, що коли на цьому місці у Х сторіччі будувалася фортеця, вона постійно руйнувалася до того часу, доки її не збудували на семи стовпах, що своїм розташуванням відтворюють сузір’я Великої ведмедиці. Наразі тут та в Зіндані облаштовано музей, а зі стін фортеці відкриваються чудові панорамні види на місто.

Окрему главу історії міста зай­мають євреї. Перші єврейські діаспори у Середній Азії виникли ще до нашої ери у зв’язку з ­персидськими військовими походами у ці краї. Знач­на міграція євреїв сталася у другій половині ХІV сторіччя за ініціативи Тамерлана — він запрошував ремісників та красильників. Євреї значною мірою асимілювалися з місцевим населенням, прикладом чого може бути єврейсько-таджицький діалект (упродовж століть таджицька мова, яка є одним із різновидів іранської (перської), домінувала в цьому регіоні і була більш вживаною, аніж узбецька, яка належить до тюркських мов). У Бухарі збереглися дві синагоги, причому називаються вони «єврейськими мечетями». Обид­ві ззовні нічим не відрізняються від традиційних старих будинків Бухари з внутрішнім двором та двома домами: один — літній, інший — зимовий, тільки у даному випадку один із залів використовується для щоденних зібрань, а інший — для святкових. Наразі єврейська діаспора Бухари з кількох десятків тисяч людей наприкінці 1980-х років зменшилась до кількох сотень.

 

Хіва

Місто, розташоване на самому кордоні з Туркменістаном, є найзахіднішим пунктом узбецької частини Великого шовкового шляху. Згідно з легендою, місто було засноване на місці, де Сім, син біблейського Ноя, викопав колодязь. Це місто, оазис посеред пустелі, було столицею колись могутнього середньовічного Хорезма, а офіційний його вік становить 25 століть. Основна принада — «місто в місті» Ічан-Кала, фортеця зі стінами завдовжки 2,6 км з баштами по периметру, а в центрі кожної з чотирьох стін розташовані ворота. За захисними мурами увагу привертає зведена наприкінці ХVIІ сторіччя Кунья-Арк, тобто «стара фортеця», де знаходилася резиденція хана та жили чиновники. Айван — висока надбудова, де знаходився ханський трон, тут відбувався прийом послів. Проте, якщо гості були від кочівників, офіційні прийоми здійснювалися в юрті, що стояла в центрі двору. Ззовні історична частина Хіви має скромніший вигляд порівняно з Самаркандом та Бухарою, як і саме місто є помітно компактнішим з високою концентрацією башт та мінаретів, на які можна піднятись, а з будинку, збудованого у ХVI сторіччі, за кілька кроків можна потрапити до будівлі ХІХ сторіччя.

 

Фергана

Ферганська долина — найбільш густонаселений і потенційний вибухонебезпечний регіон Середньої Азії, де дуже швидко може спалахнути черговий етнічний конфлікт. Їх було чимало і на межі 80—90-х років минулого століття, і у 2000-х. Територія Ферганської долини до 20-х років ХХ сторіччя залишалася цілісною, наразі ж вона поділена між Узбекистаном, Киргизстаном та Таджикистаном — цю землю своєю вважають і узбеки, і таджики, і киргизи. Конф­лікти частіше виникають у сусідній Киргизії, бо центральна влада цієї країни гірше контролює внутрішню ситуацію, аніж Ташкент. Попри дуже строкатий національний склад, на цій території проживає також багато корейців, турків-месхетинців та слов’ян — тут найвищий відсоток тих, хто не розуміє російську.

Географічно ці 22 тисячі км2 знаходяться у тектонічній впадині гірської системи Тянь-Шань на висоті між 300 метрами та більш ніж 1 км над рівнем моря. Значна частина території долини є узбецькою, і хоча вона маленька порівняно з площею всієї країни, проте на ній проживає 30 % населення Узбекистану. Ландшафти цієї місцевості помітно відрізняються від решти країни великим розмаїттям: окрім характерних пустельних пісків та бавовняних полів, тут є альпійські луки та гори зі сніговими шапками, які розтають лише на кілька місяців улітку.

Найбільш цікавим містом у долині є Коканд, де був палацовий комплекс Худояр-хана зі 119 кімнатами, з яких до нашого часу збереглася лише менша частина. Раніше місто було столицею Кокандського ханства, яке охоплювало всю Ферганську долину. Крім того, є на що подивитись у Маргілані та Андіжані, причому останній — мала батьківщина Бабура, засновника імперії Великих Моголів.