Історичне право: Вилами по волі писано

Христина ПОШЕЛЮЖНА

Границі вольностей запорозьких козаків суддями обмежувались не писаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом

Доблесний український лицар, воїн чи особа сумнівної моральності, розбійник? Захисник своєї землі, віри та вольностей чи найманець, який допомагав перекроювати карту тодішньої Європи? Сорочка, шаровари і жупан з грубого сукна, за пояс запхана шабля, за вухо — оселедець. У свідомості сучасника склався доволі стійкий образ козака. Він полюб­ляє розсікати шаблями ворогів та скакати верхи на коні у степах, любить гопак, горілку і не добирає слів у діловій кореспонденції.

Зухвалий, справедливий, вільний.

Його не обов’язково любити, не обов’язково ним захоплюватися, не обов’язково поважати його політичний вибір соратників та опонентів. Але обов’язково з ним рахуватися. Історія протяжністю майже три століття — історія українського козацтва — не залишає місця для байдужості.

 

Охоронці звичаїв

Козаки. Ми чимало знаємо про те, який вони мали вигляд, та про те, чим займалися. А чи багато відомо про їхню судову систему?

Оскільки основним видом діяльності запорозьких козаків була війна, тож не дивно, що і судова система складалася з військових судів. Власне, йдеться тільки про військового суддю, який разом із кошовим отаманом, військовим осавулом та військовим писарем складав військову старшину. Начальство, як правило, змінювалося щороку та мало бути нежонатим. Об’єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу кошовий отаман. За словами істориків, він «володів життям і смертю кожного із козаків». До прикладу, 13 березня 1749 указом російського уряду в Січі суворо заборонили смертні вироки, проте кошові отамани ігнорували цю заборону.

Та, попри всі широкі повноваження, кошовий отаман не був необмеженим володарем запорожців, диктатором чи монархом — він був старшим серед рівним, «батьком» для козаків. Він не мав ні окремого приміщення, ба навіть столу, жив у тому ж курені, який вважався його домом до обрання.

З військовим суддею та сама історія. Він був другою особою після кошового отамана та обирався, як би зараз сказали, народним голосуванням — на військовій раді з числа простого товариства. «Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців узагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків», — ось так описує звичаєве право козаків історик Дмитро Яворницький у своєму magnum opus — «Історія запорозьких козаків».

Основні принципи військового судочинства: судити швидко, правдиво й безсторонньо. Суддя розглядав цивільні та кримінальні справи, давав поради сторонам, однак остаточне рішення або вирок приймав кошовий отаман чи військова рада. Саме кошовий вважався верховним суддею. Роль слідчого, виконавця вироків та поліції виконував військовий осавул. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуціях (був тим, кого в Європі називали «prevot»), а також озвучував вироки старшини всьому війську. Певну роль у тодішній судовій системи відігравали й курінні отамани: вони вирішували дрібні суперечки у межах свого куріння і навіть могли тілесно покарати за якісь провини.

Військова старшина керувала справами не тільки у Січі — вони часто «вирушали у глибину запорозьких вольностей», аби зарадити питанням населення (звільнити від податків, вирішити суперечки, покарати злочинців). Решту часу обов’язки судді там виконував паланковий полковник з помічниками.

Тодішній суддя не носив ні мантії, ні нагрудного знака. Єдиним символом судової влади була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до всіх паперів, прийнятих на зібранні. Не було і мови про забезпечення житлових умов. Як і кошовий отаман, суддя не мав ні окремого житла, ні окремого столу, жив і харчувався разом із козаками свого куреня.

Окремо треба зупинитися на суддівській винагороді. Базовий розмір посадового окладу судді становив 70 карбованців на рік царського жалування і частину мита за перевози через ріки. Були й доплати. Так, за словами Дмитра Яворницького, як і кошовий отаман, суддя отримував: відро горілки чи білого вина від кожної привезеної у Січ «куфи», «по товару» від кожної ватаги, одного коня з коней, що прибилися, викуп за «відбиття» злочинця від стовпа, «малий презент» від кожного прохача, частину здобичі від кожного загону, певну кількість меду, пива, м’яса і калачів.

 

Система покарань

Як уже зазначалось, запорожці керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Історики пояснюють це двома факторами. По-перше, громада козаків мала ­занадто коротке минуле, аби записати, систематизувати чи кодифікувати свої правила поведінки у вигляді нормативно-правового акта. По-друге, життя козаків було наповнене безкінечними війнами, які не надто сприяли упорядкуванню їхнього внутрішнього ладу. Зрештою, козаки занадто дорожили своїми вольностями, аби вписувати їх у якісь рамки.

Покарання найчастіше стосувалися майнових на кримінальних злочинів. Найвищою мірою покарання була смертна кара. І якщо у державах з більш-менш розвиненою правовою системою крадіжка каралася штрафом чи позбавленням волі, то у козаків могла каратися стратою.

Історики схильні вважати, що при цьому козаки не допускали свавілля чи тяганини. Кожен козак мав доступ до керівництва, а незначна чисельність громади та народний устрій робили суд простим, швидким та справедливим. Судочинство здійснювалося на принципах змагальності (кожна із сторін мала змогу висловити свою позицію) та рівності (і простий козак, і представник старшини були рівними).

Запорожці визнавали право першого займу (jus primae occupations), право договору між товаришами, право давності володінь (щоправда, стосувалося воно лише невеликих городів та садиб біля будинків, а не орних земель та угідь, які були спільною власністю козаків). Також практикувалося «напучення злочинця облишити лихі справи й поводитися праведно», попереднє ув’язнення, катування. Допускалось взяття злочинця на поруки всім військом і духовними особами, особливо якщо порушники були чимось потрібні для війська.

Найпоширенішими цивільними справами були справи з несправедливої грошової претензії, несплаченого боргу, взаємних сварок, різноманітних збитків, справи щодо перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.

Найстрашнішим кримінально караним злочином вважалося вбивство козаком товариша: злочинця клали живим у труну разом із убитим і обох закопували в землю (але якщо вбивця був хоробрим воїном, добрим козаком, то таке покарання могло замінюватися на штраф).

Також суворо каралися побої, завдані козаком у тверезому чи п’яному стані, крадіжка у товариша, переховування крадених речей, знеславлення жінки, зухвалість щодо начальства, дезертирство («самовільне відлучення козака у степ під час походу проти неприятеля»), гайдамацтво («крадіжка коней, худоби, майна у мирних жителів українських, польських і татарських областей або у купців та мандрівників, що проїжджали запорозькими степами»), приведення у Січ жінки (присутність матерів, сестер та доньок також заборонялася), пияцтво під час військового походу.

За зневагу до начальства або за грошовий борг, наприклад, винного прив’язували до гармати ланцюгами і залишали так допоки він не сплатить борг або хтось не поручиться за нього. Подібний спосіб покарання (щоправда, за крадіжку), за словами істориків, існував у татар, очевидно, козаки запозичили таку міру покарання у своїх сусідів. За гайдамацтво каралось шмаганням нагаєм під шибеницею. За великі провини ламали руку чи ногу.

Найпопулярнішим покаранням у козаків було забивання киями біля ганебного стовпа. Найчастіше така міра застосовувалася за крадіжку або переховування накраденого. Злочинець прив’язувався до ганебного стовпа, який розміщувався на цент­ральному майдані і кожен із козаків міг вдарити товариша сухою дубовою палицею (так званий кий). Біля ганебного стовпа козака тримали від однієї до п’яти діб — на розсуд суддів. Бували випадки, що там злочинця забивали до смерті, але траплялося й таке, що козаки пропонували йому гроші, аби той сплатив свій борг.

Крім цього, використовувалися шибениця і залізний гак — за значну або неодноразову крадіжку. Шибениці зазвичай розміщували біля великих доріг — вони мали вигляд двох стовпів з поперечкою нагорі і з петлею на перекладині. Щоб здійснити страту, козака саджали на коня, накидали на шию петлю, а потім різко відганяли коня. За переказами, від шибениці можна було врятуватися, якщо якась дівчина погоджувалася вийти заміж за злочинця.

Часом замість петлі використовувався залізний гак. Історики вважають, що такий вид страти був запозичений у поляків: злочинця застромляли під ребра на гак, де він залишався висіти, допоки тіло не розкладалося. Знімати труп із шибениці було суворо заборонено під страхом смерті. Поляки для залякування запорожців використовували гостру палю або кіл. За переказами, такий вид страти застосовувався і козаками, однак вкрай рідко.

Дослідник Всеволод Каховський суворість законів пояснює трьома причинами. По-перше, тим, що до Січі приходили люди, в моральності орієнтирів яких доводилося сумніватися. По-друге, тим, що військо жило без жінок і «не зазнавало їхнього пом’якшуючого впливу на звичаї». По-третє, тим, що вони постійно вели війни і для підтримки порядку потребували суворих законів.

Цікаво, що для виконання смертних вироків у Запорозькій Січі не було ката. Брудна робота доручалася іншому злочинцеві. Якщо на той момент був тільки один злочинець, то він залишався у в’язниці, доки не провиниться інший.

 

А судді хто?

Будучи частиною військової старшини, судді часто виконували дипломатичні функції — входили до складу делегацій чи виступали в ролі посланців, передавали важливу кореспонденцію адресатам. Судді були людьми освіченими, користувалися авторитетом серед товариства, нерідко виступали меценатами; вони були невід’ємною частиною тодішніх політичних інтриг.

Старшина, суддя, військовий писар Антон Головатий свого часу отримав прізвисько «Лукавая писуля». Про нього говорили як про людину дивовижно меткого розуму й виняткової винахідливості.

Військовий суддя Василь Ти­мофійович на власні кошти спорудив церкву святого великомученика Пантелеймона в Києві, на Подолі, що належала до Межигірського монастиря, і утримував її.

Після випровадження гетьмана Дем’яна Многогрішного у березні 1672 року до Москви «управління Україною» довірили трьом старшинам: Петрові Забілі, Івану Самойловичу та Івану Домонтовичу. Гетьманом тоді став Самойлович, а Забіла та Домонтович були свого часу суддями.

За наказом кошового отамана Івана Сірка та Війська Запорозького низового суддя Стефан Білий був у складі делегації в Чигирин до Дорошенка. Делегація мала засвідчити, що їхні товариші «постановили бути в однодумстві й братолюбній згоді з паном гетьманом Петром Дорошенком, аби й серед українського війська і серед українських міст не було ніякого заколоту й кровопролиття». Це був квітень 1674 року.

Суддя Яків Костянтинів разом із писарем Биховцем «послужили вір­но великому государеві, не допустили до лихого наміру Сірка, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під оборонною рукою турецького султана». Це був 1680 рік.

Це тільки деякі приклади з історії України. Це лише деякі імена тодішніх суддів.

-->