Історичне право: Окупаційна вада

Які закони панували на території України під час її окупації Третім рейхом

«…Сегодня в четыре часа утра
без всякого объявления войны

германские вооруженные силы атаковали границы…»

(голос із радіо)

 

Чи міг рядовий працівник паризької пошти у далекому 1835 році уявити, що написаний ним через двадцять років трактат стане однією з причин вбивства п’ятдесяти мільйонів людей? Навряд. Але все ж «Нарис про нерівність людських рас» (1853—1855 роки) Жозефа Артюра де Гобіно, французького письменника-новеліста, аристок­рата, що встиг за своє життя проявити себе у різних видах діяльності, поклав початок тому, що через сто років назвуть найстрашнішими сторінками людської історії. Саме де Гобіно висунув теорію про те, що нерівність між народами заснована на їхніх біологічних особливостях і «білі», які апріорі є більш пристосованими у соціальному і культурному плані, мають право на панування над рештою. Праця де Гобіно тривалий час залишалась поза увагою науковців, аж поки нею не зацікавилися теоретики з Німеччини, одним з яких став основоположник націонал-соціалізму — Адольф ­Гітлер.

15 вересня 1935 року Гітлер трансформував теорію де Гобіно у потужну, юридично обґрунтовану машину для вбивства. У баварському місті Нюрнберг членами націонал-соціалістичної партії Німеччини приймаються два закони, що раз і назавжди змінюють світ. Перший — «Закон про громадянина Рейху», який закріплює, що статус громадянина Рейху може отримати лише той, хто володіє «німецькою або спорідненою з нею кров’ю і хто ­своєю поведінкою доводить бажання і здатність віддано служити німецькому народові і Рейху». Другий — «Закон про охорону німецької крові та німецької честі» — стає своєрідною прелюдією до остаточного вирішення єврейського питання. Пройде не повних чотири роки, і українці відчують на собі весь жах творіння де Гобіно.

Перша жертва

 

Першою українською жертвою гітлерівського наступу стала Карпатська Україна. Доля цього незалежного клаптика землі вирішилась 2 листопада 1938 року під час так званих Віденських арбітражів. Ініційовані Угорщиною, що намагалась відновити свої території після програшу у Першій світовій війні, судові засідання нібито мали задовольнити її територіальні претензії. Арбітрами у цій «мирній» справі виступили представники Третього Рейху та Італії. За результатами Першого Віденського арбітражу Угорщині віддали Словаччину та західну частину Карпатської України. Цього їй видалось замало і вже 13 березня 1939 року Королівство Угорщина за підтримки Третього Рейху розпочало війну проти Карпатської України. Менш ніж за місяць держава перестала існувати, а через два роки, у 1941-му, аналогічна доля спіткала і решту українських земель.

20 серпня 1941 року спеціальним наказом Адольфа Гітлера було проголошено створення Райхскомісаріату Україна, адміністративно-територіальної одиниці німецького цивільного управління, до якої входили окуповані землі Волині, Полісся, Правобережжя, Полтавської і Запорізької областей із загальною кількістю мирного населення у близько 17 мільйонів осіб і столицею у місті Рівне. Спочатку Райхскомісаріат навіть мав певне національне забарвлення. Офіційною мовою, на рівні з німецькою, була проголошена українська, грошовою одиницею ввели карбованець і створили українську допоміжну поліцію. У той же час було повністю скасовано радянську правову систему і на її місце прий­шла німецька. Діяли німецькі суди, які були судами першої інстанції у кримінальних та цивільних справах, до яких були причетні німецькі громадяни чи німці за походженням. Що цікаво, навіть після скасування радянського законодавства окупаційна влада вирішила не вводити на території Райхскомісаріату приватну власність, вважаючи, що колгоспна система зручніша для експлуатації українських селян на користь Рейха. Головним вершителем доль на новоствореній територіальній одиниці став Верховний президент Східної Пруссії Еріх Кох.

 

Другий Сталін

 

Еріха Коха називали «ерцгерцогом» і «другим Сталіним». «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем убивав українця і, навпаки, щоб українець убивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно. Ми повинні усвідомлювати, що найдрібніший німецький працівник расово і біологічно в тисячу разів перевершує місцеве населення», — сказав якось Кох, ілюструючи тодішню окупаційну політику Третього Рейху. Цю «перевагу» було наглядно продемонстровано 29 вересня 1941 року у Бабиному Яру (Київ).

31 липня 1941 року Герман ­Герінг, рейхсмаршал Німеччини, ­підписав таємний указ, яким призначив відповідального за остаточне вирішення єврейського питання. Ця сумнівна честь дісталась «білявій бестії» Третього Рейху — Рейнгарду Гайдріху. Гайдріх взявся за доручену йому справу відповідально та швидко, і вже через два місяці після призначення його айнзацгрупи (військово-розвідувальні частини СС), за цілковитої підтримки Еріха Коха, увійшли до Києва. 28 вересня місцева окупаційна влада по всьому місту розвісила оголошення, що на наступний день усі євреї зобов’язані з’явитись з особистими речами на перехресті вулиць Мельникова та Доктерівської, невиконання наказу тягне за собою смерть. Водночас люди Коха поширили чутки про нібито евакуацію всього єврейського населення до Палестини. Наступного ранку близько 22 тисяч людей зібрались у зазначеному місці. До кінця дня всі вони були розстріляні.

Та Гітлеру з Гайдріхом цього видалося замало, і 1942 року в Берліні на віллі «Марлір» пройшла Ванзейська конференція за участю всіх високопосадовців Рейху. Конференція тривала всього півтори години, протягом яких Гайдріх представив свою програму з переселення і ліквідації всієї єврейської раси. Фактично, за свідченнями Адольфа Айхмана (завідувач відділу гестапо IV-B-4, який відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання»), впродовж цих критичних для євреїв 90 хвилин обговорювались лише технічні моменти, оскільки напередодні Гітлером уже було підписано наказ, згідно з яким програма Гайдріха підлягала негайному виконанню. Її результатом у період з 1942-го по 1944 рік стало вбивство трьох мільйонів людей.

 

Три в Галичині

 

Єврейське питання було не єдиним, яке турбувало німецьке керівництво на території України. Побоюючись поширення націоналістичних ідей, ще у 1941 році Гітлер прийняв рішення, що після захоплення українських земель їх у жодному разі не можна об’єднувати в єдину адміністративну одиницю. І поряд з Райхскомісаріатом Україна німці створили Дистрикт «Галичина», що охоплював понад 48 тисяч км² і включав території Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Офіційною мовою новоутвореного адміністративного центру стала німецька, керівництво на себе взяв бригаденфюрер СС Отто Вехтер. Саме під його «турбот­ливою рукою» у 1943 році з українських добровольців створюється 14-та гренадерська дивізія військ СС «Галичина», що брала участь у бойових діях на Сході Європи. У 1945 році, після того як стало зрозуміло про неминучу поразку Німеччини у війні, керівництво дивізії прийняло рішення про вихід з бойових дій. 25 квітня 1945 року частина військ дивізії «Галичина» склала присягу на вірність Україні.

Після перемоги союзників у Другій світовій війні радянською владою неодноразово порушувалось питання про притягнення членів дивізії до суду за військові злочини. На вимогу уряду Канади, на території якої перебувала частина вояків «Галичини» у 1986 році, було створено спеціальну комісію із розслідування воєнних злочинів, більш відому як Комісія Дешена (Жюль Дешен — голова комісії і колишній судді Верховного суду Квебеку). Після майже річного розслідування члени комісії визнали, що немає жодних доказів для звинувачення вояків дивізії СС «Галичина» у військових злочинах проти мирного населення. Таким чином, ще одна сторінка воєнної історії України була закрита.

28 жовтня 1944 року радянські війська остаточно витіснили німецьку армію з території України, а 7 травня 1945-го у Реймсі (Франція) було підписано Акт про капітуляцію німецьких збройних сил. Друга світова війна завершилась, а її ідеологи понесли заслужене покарання.

 

Чотири мільйони

 

Жозеф Артюр де Гобіно помер у 1882 році забутий усіма, на Рейнгарда Гайдріха в 1942 році чехословацькими десантниками було вчинено замах, у результаті якого «білява бестія Рейху» помер від зараження крові. Адольф Гітлер та Герман Герінг у 1945-му вчинили самогубство, Адольфа Айхмана у 1962 році під час спецоперації ізраїльської розвідки «Моссад» було викрадено з ­Аргентини і передано до ізраїльського суду, де його засудили до смертної кари. І лише Еріх Кох спокійно дожив до 90 років, перебуваючи в комфортних умовах польської в’язниці.

Керівництво Радянського Союзу, якому англійські військові передали рейхскомісара України після успішно проведеної операції із його затримання у 1949 році, не побачило в його діях нічого протизаконного і передало Коха до рук польського правосуддя, де колишнього Верхов­ного президента Пруссії судили за зовсім інші злочини. Уряд СРСР ніколи не вимагав екстрадиції Еріха Коха, під час правління якого на території України померло понад чотири мільйони осіб.