Проблема: Безпідставне втрачання

Опанас КАРЛІН,
партнер ESQUIRES, адвокат

Тарас ФЕНЮК,
адвокат ESQUIRES

Із розширенням сфери застосування спеціальна конфіскація стала дієвим інструментом протиправного втручання у права добросовісних власників майна

Конфіскація майна відома людству ще із стародавніх часів. Спочатку вона застосовувалася як реалізація особистої помсти, однак у стародавніх Греції, Римі та середньовічній Європі конфіскація майна вже застосовувалася як вид покарання. В українському законодавстві цей правовий інститут поєднує ознаки і цілі всіх історичних форм.
З моменту прийняття Кримінального кодексу України поняття та підстави застосування конфіскації майна змінювались кілька разів. Наразі Кримінальним кодексом України передбачено застосування загальної конфіскації, спеціальної конфіскації, спеціальної конфіскації майна юридичних осіб. Серед перелічених видів конфіскації на особливу увагу заслуговує спеціальна конфіскація.

Захід кримінально-правового характеру

Верховний Суд у постанові від 19 березня 2018 року у справі № 662/360/17 окреслює природу спеціальної конфіскації таким чином: «Спеціальна конфіскація не є покаранням, а належить до інших заходів кримінально-правового ха­рактеру, які полягають у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засуджених, що не мають карального навантаження, а спрямовані на забезпечення безпеки суспільства шляхом реалізації превентивної мети — утримання винних від скоєння нових протиправних діянь та усунення умов, які сприяють їх вчиненню».
Не будучи видом покарання, спеціальна конфіскація сьогодні може бути застосована і до третьої особи, яка не вчиняла будь-якого правопорушення та не є засудженою. Саме ця її ознака є новелою національного законодавства і потребує особливої уваги.
Почнемо з історії питання та благих намірів.
Інститут спеціальної конфіскації разом із статтями 961, 962 вперше з’явився у Кримінальному кодексі України у 2013 році і щороку зазнавав змін.
Внесення у 2016 році змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо поки що «остаточного» удосконалення інституту спеціальної конфіскації пояснювалося взятими Україною зобов’язаннями щодо імплементації прийнятої 3 квітня 2014 року Європейським парламентом та Радою ЄС Директиви 2014/42/EU «Про замороження та конфіскацію засобів та доходів, отриманих злочинним шляхом, у Європейському Союзі» (Директива 2014/42/EU).
Декларуючи таку шляхетну мету, законодавець істотно розширив сферу застосування спеціальної конфіскації, в тому числі й щодо майна третьої особи.
До третьої особи (тобто будь-якої особи) спеціальна конфіскація застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що вона, набувши таке майно від підозрюваного (обвинуваченого), знала або повинна була і могла знати, що воно має злочинне походження або набуте безоплатно, або за ринкову ціну, або за ціну, вищу ринкової вартості, або за ціну, нижчу ринкової вартості (тобто за будь-яку ціну!).
Застосування спеціальної конфіскації за таких критеріїв є передумовою для грубого порушення прав добросовісних власників майна. Законодавче застереження про те, що спеціальна конфіскація не може бути застосована до майна, яке перебуває у власності добросовісного набувача, а також майна, що підлягає поверненню власнику (законному володільцю), на жаль, не є перешкодою для використання цього інституту як інструменту порушення права власності. Як свідчить практика, невичерпним джерелом порушень права власності є навіть забезпечувальні заходи (арешт майна), застосовувані із благою метою — уможливлення застосування спеціальної конфіскації у необмеженому строками майбутньому.

Європейські застереження

Невже Європа насаджує нам вимоги, що наступають на право власності пересічних громадян?! Виявляється ні, Директива 2014/42/EU таких широких критеріїв для застосування спецконфіскації не містить.
З аналізу статей 5 та 6 Директиви 2014/42/EU однозначно вбачається, що застосування конфіскації майна повинне мати ряд конструктивних обмежень, спрямованих на захист прав власників. Зокрема, для застосування спеціальної конфіскації до засобів, доходів і майна, що належать особі, визнаній винною у вчиненні кримінального правопорушення, щонайменше має бути доведено, що: по-перше, інкриміноване правопорушення могло призвести, прямо або опосередковано, до економічної вигоди; по-друге, вказане майно було набуте в результаті злочинної поведінки (наприклад, якщо вартість майна є невідповідною законному доходу засудженого).
Ще більше пересторог у ЄС для застосування спеціальної конфіскації до майна третьої особи, яка не є засудженою: таке майно має бути придбане третіми особами у пі­дозрюваного або обвинуваченого; такі треті особи мали знати, що мета передачі або придбання спрямована на уникнення конфіскації, свідченням чого є те, що передача або придбання здійснювалося безкоштовно або в обмін на суму, значно нижчу за ринкову вартість. Відчуваєте різницю?!

Суперечності практичного застосування

Правозахисники, звісно, схиляються саме до європейської версії розуміння інституту спеціальної конфіскації, проте їхні процесуальні опоненти та, на жаль, суди буквально трактують українські норми. Така різниця у підходах зумовила низку суперечностей при практичному застосуванні як самої спеціальної конфіскації, так і заходів щодо її ­забезпечення. Спробуємо окреслити найбільш вагомі.
Украй складним наразі є доведення факту добросовісності набуття майна третьою особою, оскільки такі розумні ознаки добросовісності, як законність та оплатність правочину з придбання майна, а також звичайність ціни придбання (ринкова чи навіть вище ринкової), визначальними не є. При накладенні ареш­ту на майно з метою забезпечення спеціальної конфіскації питання добросовісності його набуття (та навіть дати його набуття) слідчі судді здебільшого ігнорують, вказуючи, в тому числі, на передчасність такого питання. Практика налічує безліч випадків накладення арешту на майно, яке хронологічно набуте раніше вчинення інкримінованих дій з мотивів забезпечення спеціальної конфіскації.
Ще одне питання стосується співмірності ступеня втручання у право власності рівню суспільної небезпеки делікту, а також логічної виправданості застосовуваних заходів. Застосування спеціальної конфіскації у провадженні про вчинення будь-якого умисного злочину, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу (окрім злочинів невеликої тяжкості), за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі або штрафу у сумі понад 3 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян здається невиправданим у контексті невідповідності ступеня втручання у право власності суспільній небезпеці вчиненого кримінально караного діяння (особливо у разі вчинення злочину середньої тяжкості). Окремий подив викликає відсутність у національному законодавстві будь-якої прив’язки до одержання економічної вигоди внаслідок інкримінованого злочину як фільтру для застосування спеціальної конфіскації.
Також не врегульоване питання «розумності» строку дії арешту майна для цілей забезпечення спеціальної конфіскації. Майно ризикує залишатися арештованим на весь строк досудового розслідування, яке може тривати роками (та навіть не увінчатися повідомленням про підозру), оскільки така мета накладення ареш­ту, як забезпечення застосування спеціальної конфіскації (на відміну від інших підстав), навряд чи відпаде. При цьому власник буде обмежений у розпорядженні арештованим майном увесь час. Тільки з початку 2018 року слідчими суддями місцевих судів України постановлено більше тисячі ухвал про накладення арешту на майно для забезпечення цілей спеціальної конфіскації.
Ще однією процедурною прогалиною є відсутність ефективних інструментів (та практики) залучення третьої особи, чиє майно може бути конфісковане, до судового розгляду. З одного боку, стаття 642 Кримінального процесуального кодексу України визначає, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має права та обов’язки пі­дозрюваного, обвинуваченого в частині, що стосуються арешту майна. З іншого — Кодексом не передбачено обов’язкового виклику третьої особи у судове засідання та наслідків її неявки тощо. На практиці третіх осіб до суду ніхто не викликає. Ще складніше буде особі, щодо майна якої не вносилося клопотання про арешт, проте воно фігурує у справі як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення, або слідство вважає його набутим внаслідок злочину. На жаль, за реалій сьогодення така особа може дізнатися про спеціальну конфіскацію свого майна пост­фактум.
Окремий блок проблем породжує та обставина, що в багатьох місцевих судах слідчими суддями є саме «цивілісти». Це наглядно проявляється у практиці накладення арешту на майно з метою забезпечення застосування спеціальної конфіскації. До кола арештованих з цією метою об’єктів потрапляють, наприклад, об’єкти нерухомості лише тому, що вони згадані у протиправних, на думку слідства, правочинах. Одні й ті самі об’єкти нерухомості арештовувались з причин визнання їх слідчими суддями одночасно і предметом, і засобом вчинення злочину.
Отже, «вдосконалений» інститут спеціальної конфіскації нарівні з тим, що дає можливість більш ефективно протидіяти злочинності та її наслідкам, містить суттєві недоліки, які можуть бути використані для порушення майнових прав добросовісних власників, надає вкрай широкі підстави для арешту та конфіскації майна осіб, які не вчиняли жодних протиправних дій.
Порушені у цій статті системні недоліки вочевидь потребують законодавчого втручання, а також зниження рівня толерантності органів судового контролю до некомпетентності правоохоронних органів.
Тим часом згадані проблеми вимагають від спільноти правозахисників вжиття рішучих заходів захисту інтересів клієнтів як у сенсі недопущення безпідставного арешту майна та застосування спеціальної конфіскації, їх оскарження, так і у площині превентивних заходів, про які потрібно подбати вже на стадії придбання цінного майна, проведення попередньої перевірки правочину, до якої обов’язково включати глибокий аналіз кримінально-правових ризиків.