Судова практика: Колізійний збір

Останнім часом Велика Палата Верховного Суду все більше і більше висловлюється щодо юрисдикційних питань. Так, оновлені процесуальні кодекси передбачають, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати ВС у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції. І чим більше Велика Палата виносить рішень, тим більше суддів викладають свої окремі думки з того чи іншого приводу. Юристи переконані: юрисдикційне питання в українській судовій системі було, є та ще тривалий час буде актуальним. Стабільні закони, за словами наших коментаторів, є запорукою безколізійності системи законодавства. Але це точно не про наше законодавство. З іншого боку, на законодавчому рівні доволі складно передбачити всі нюанси правозастосування, тому на арену виходить судова практика, яка є одним із найдієвіших наразі засобів подолання недоліків законодавства. Тільки від Великої Палати ВС залежить, піде вона шляхом формування єдиної практики чи шляхом «множення взаємовиключних, суперечливих рішень»

За вашими спостереженнями, питання щодо розмежування яких спорів потребують висловлювання Великої Палати Верховного Суду у майбутньому?

Олександр ВОВК, партнер АО «Коларес»

Відповідаючи на запитання щодо необхідності розмежування судових спорів за підсудністю та доцільності висловлення в юрисдикційному питанні своєї позиції Великою Палатою Верховного Суду, необхідно відзначити таке.

Юрисдикційне питання в українській судовій системі було, є та, гадаю, ще тривалий час буде досить актуальним і подекуди навіть гострим. Тому, звичайно, завжди буде корисним визначення своєї позиції в юрисдикційних питаннях Великою Палатою ВС.

На мою думку, в питанні підсудності спорів найбільш актуальними та дискусійними стоять спори щодо підсудності між господарськими, цивільними та адміністративними судами.

Так, зокрема, у частині 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України відзначається, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Тоді як відповідно до частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав. А згідно з частиною 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах.

Тобто на перший погляд начебто все зрозуміло. Однак на практиці досить часто позивачі (юридичні радники/адвокати) не знають, до якого суду за юрисдикційністю звертатися. Адже можна навести ряд прикладів, коли спір за колом суб’єктів спору має розглядатися адміністративним судом, а адміністративний суд справу закриває та говорить: оскільки спір про право, то й звертайтеся або до цивільного, або до господарського суду залежно від суб’єктів спору. Якщо позиція цивільної юрисдикції в особі відповідної палати Верховного Суду України у питанні визначення підвідомчості є відносно чіткою, а в її основу покладено предметний підхід до такої категорії справ (цивільно-правова природа правовідносин), то в межах адміністративної і господарської юрисдикцій навіть такої відносної чіткості немає.

Тому висловлення в юрисдикційному питанні своєї позиції Великою Палатою ВС є вкрай важливим. Як приклад можна навести ситуацію із спорами за участю банків, що перебувають на стадії ліквідації. Зокрема, ВСУ в своїх постановах від 16 лютого 2016 року та від 15 червня 2016 року дійшов висновку щодо необхідності розгляду спорів за участю банків, що перебувають на стадії ліквідації, саме в господарських судах. ВСУ дійшов висновку, що оскільки банк — це юридична особа, тому ліквідаційна процедура такого банку повинна здійснюватися аналогічно до процедури банкрутства будь-якої іншої юридичної особи, тобто за правилами господарського судочинства. Отже, Верховний Суд України, вирішуючи питання підвідомчості, у зазначених постановах вдався до суб’єктного підходу, ігноруючи питання предмета спору. У свою чергу, суди адміністративної юрисдикції неодноразово відступали від правового висновку Верховного Суду України та вказували, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (його представник) є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. А спори, які виникають у правовідносинах з суб’єктом владних повноважень, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України. В основу таких рішень суди адміністративної юрисдикції покладали все той же суб’єктний підхід до питання визначення юрисдикційності, проте вже в контексті особливого статусу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (його представника). З огляду на неоднозначність позиції в питанні юрисдикційності таких спорів Велика Палата Верховного Суду 18 квітня 2018 року, розглядаючи справу № 910/8132/17, вказала, що визначальною ознакою при вирішенні питання щодо підвідомчості справ з Фондом гарантування вкладів або уповноваженою особою Фонду є саме характер правовідносин, з яких виник спір, а не суб’єктний склад учасників.

Ще більш заплутаною є історія з підвідомчістю спорів з державними реєстраторами при реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Ситуація настільки заплутана, що навіть позиції Великої Палати ВС відрізняються в аналогічних спорах. Наприклад, Велика Палата ВС у своїй постанові від 21 березня 2018 року в справі № 802/1792/17-а вказує на приватноправову природу спору, а отже, він мав би розглядатися в порядку цивільного судочинства. Практично одночасно Велика Палата ВС у постанові від 4 квітня 2018 року в справі № 826/9928/15 вже вказує: якщо спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Держреєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб’єкт владних повноважень, то спір є публічно правовим та вже підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Отже, важливим є не лише те, щоб Велика Палата ВС висловлювала свою позицію та узагальнювала судову практику в питаннях юрисдикційності спорів, а щоб ця позиція була абсолютно чіткою та однозначною.

Чи здатна судова практика певною мірою усунути прогалини та колізії законодавства щодо юрисдикційних питань?

Станіслав ЄНА, адвокат VB PARTNERS

Принцип юридичної визначеності як невід’ємна складова більш широкого принципу верховенства права, беззаперечно, є одним із «китів», на яких стоїть сучасна правова система демократичних країн (доповідь «За демократію через право», схвалена Венеційською комісією 25—26 березня 2011 року).

Україна — не виняток. Так, Конституційний Суд України не­одноразово зазначав про суттєве значення дотримання принципу юридичної визначеності у процесі законотворення (рішення КСУ від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Між тим на законодавчому рівні доволі складно передбачити всі нюанси та відтінки, яких можуть набути правові відносини у процесі правозастосування. Тому для більш ювелірної роботи необхідно залучати арбітрів, які проводили б роботу з комплексного аналізу нормативного регулювання того чи іншого питання з огляду на «дух» та «букву» Закону.

Напередодні судової реформи одним з нагальних питань була проблема колізії законодавства щодо юрисдикції. Саме вона потребувала глибокої експертизи арбітром, а його рішення мали б вагу для кожної з конфліктуючих юрисдикцій.

На жаль, існуючі на той час інституції не могли цього забезпечити. Так, різні палати Верховного Суду України часто займали кардинально протилежні позиції з питань підсудності тих чи інших категорій спорів, а суди відповідної юрисдикції зважали лише на рішення профільної палати.

Проте змінами до процесуальних кодексів, що набули чинності 15 грудня 2017 року, передбачено існування єдиного арбітра з юрисдикційних питань — Великої Палати Верховного Суду.

Так, відповідно до нових редакцій процесуальних кодексів, при касаційному оскарженні рішення суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції справа в обов’язковому порядку передається до Великої Палати ВС.

Таке процесуальне рішення є раціональним, оскільки Велика Палата ВС, маючий так званий helicopter view, порівняно з окремо взятим касаційним судом, здатна на широке бачення проблематики поза межами конкретної юрисдикції, а її рішення (принаймні в теорії) є більш об’єктивними.

Окрім того, у майбутньому при виборі і застосуванні норми права суди мають враховувати висновки, викладені в постановах Верховного Суду. А висловлені висновки Великої Палати ВС можуть бути змінені лише самою палатою.

Таким чином, розглядаючи лише процесуальний та теоретичний аспекти, можна з упевненістю сказати, що судова практика на рівні Великої Палати ВС здатна з часом усунути прогалини та колізії законодавства щодо юрисдикційних питань.

Окрім того, враховуючи, що з 1 065 справ, переданих на розгляд Великої Палати ВС, станом на 10 жовтня 2018 року, 847 стосуються питань юрисдикції, — робота щодо усунення таких прогалин та колізій активно ведеться. Проте успіх роботи безпосередньо залежить від Великої Палати ВС: зважатиме вона на власні рішення та формуватиме єдину судову практику чи стане на уторований Верховним Судом України шлях «ситуативного мислення» та множення взаємовиключних, суперечливих рішень?


Віктор МАКОВІЙ, голова АО Hillmont Partners

Загалом усунення прогалин у нормах законодавства має відбуватись шляхом внесення змін і доповнень. Однак цей процес досить тривалий, що актуалізує такий підхід, як «правозастосування за аналогією», до якого належить судова практика.

Узагальнення судової практики, що містять однакові правові висновки у подібних правовідносинах є найбільш дієвим інструментом для подолання прогалини та колізії у законодавстві.

Суб’єктом формування такої практики є вищі суди, насамперед Верховний Суд, КСУ. Узагальнення судової практики здійснюється щодо тих категорій справ, розгляд яких пов’язаний із колізійністю використання неякісних юридичних норм.

За своєю природою техніко-юридичні прогалини у законодавстві можна розділити на три групи: чітко виражені, частково виражені, латентні (приховані).

До першої групи належать колізії, прогалини та дублювання, основна причина яких є недотримання правил нормопроектування. Їхня кількість є незначною порівняно з менш видимими, проте чітко вираженими недоліками, які зумовлені так само недотриманням правил нормопроектної техніки, проте є у своїй суті «правотворчими помилками». Приховані (латентні) недоліки, колізії можна виявити, ознайомлюючись із рішеннями КСУ або узагальненою судовою практикою Великої Палати ВС.

Підґрунтям для юридичних колізій, порушень законності чи правових конфліктів є не тільки розбіжності у праворозумінні. Останнім часом можна виокремити таке явище, як нігілістичне ставлення до права. Правовий нігілізм небезпечний руйнуванням правової системи і різким падінням рівня законності. Правовий нігілізм є різновидом соціального нігілізму і виражається у загальному негативному, неповажливому ставленні до права, законів, нормативного порядку.

Подолання прогалини чи колізій у законодавстві шляхом узагальнення судової практики продиктоване необхідністю негайного реагування суб’єктами застосування права на конкретні життєві обставини. Перевагою застосування «колізійного права» є подолання прогалин протягом нетривалого проміжку часу, хоча на законодавчому рівні прогалина не зникає.

Можна зауважити, що до судової практики належать рішення й ухвали в цивільних, господарських, кримінальних та адміністративних справах, узагальнення судової практики, судова статистика, науково-практичний коментар, правові висновки ВC та рішення КСУ.

Усі вищевказані види судової практики можна використовувати для подолання недоліків у законодавстві, оскільки вони містять правові висновки, які уточнюють норми закону, конкретизують їх зміст, є зразком того, як суди та інші органи державної влади мають застосовувати конкретну норму права.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що поки одним із найбільш дієвих засобів подолання недоліків законодавства є судова практика. Тому подолання колізій у законодавстві можливе лише за умови уникнення законотворцями колізій у розробці законопроектів, що забезпечить зникнення суб’єктивних причин. Водночас усунення об’єктивних причин вимагає ґрунтовного науково-теоретичного та практичного опрацювання методології вирішення суперечностей законотворчої діяльності в Україні.

Оскільки колізійне право в Україні не дуже розвинуте, то запровадження комплексу заходів, що сприяють попередженню всіх видів колізій, стане необхідним поштовхом до розвитку колізійного права, попередження та подолання колізій в українському законодавстві. Тому стабільні закони є запорукою безколізійності системи законодавства.



Які найдієвіші механізми оновлених процесуальних кодексів задля запобігання маніпуляціям із визначенням підсудності ви б виділили?

Наталія ІВЕРУК, молодший юрист EVERLEGAL

Однією з новел процесуальних кодексів стало закріплення положення про неприпустимість зловживання учасниками судового процесу та їхніми представниками процесуальними правами. Очікується, що саме це нововведення стане ефективним механізмом для запобігання маніпуляціям із визначенням підсудності.

Аналіз судової практики свідчить, що суди під зловживанням процесуальними правами розуміють особливу форму процесуального правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб’єктивних процесуальних прав і здійснювані лише з видимістю реалізації таких прав. Зок­рема, суд може визнати зловживанням процесуальними правами необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою.

Процесуальними кодексами у новій редакції закріплено відповідальність у вигляді штрафу, розмір якого становить від 528,6 грн до 5 286 грн при розгляді цивільних та адміністративних справ, а у разі повторних чи неодноразових зловживань від 1 762 грн до 17 620 грн. У господарських судах штрафи значно вищі: від 1 762 грн до 88 100 грн у випадку систематичних чи неодноразових зловживань.

Окрім цього, суд при виявленні факту зловживання ­процесуальними правами може залишити без розгляду або повернути позовну заяву. І хоча це не перешкоджатиме повторному зверненню особи до суду за захистом своїх прав, проте потребуватиме додаткового часу.

Такі нововведення слугуватимуть превенцією для тих учасників судового процесу, які намагатимуться «обійти» закон. Таким чином, учасникам судового процесу та їхнім представникам доведеться бути більш обачними при обранні тактики захисту та не маніпулювати з вибором підсудності.

Необхідно зауважити, що у попередніх редакціях процесуальних кодексів відповідальність за недобросовісну реалізацію процесуальних прав узагалі не встановлювалася.

Враховуючи викладене вище, запровадження зазначеного механізму стало прогресивною новелою процесуального законодавства, що має широке застосування в практичній діяльності, але реалізація вищезазначених норм породжує деякі зауваження та запитання. Так, обов’язок виявляти факти зловживання та застосовувати відповідні заходи покладено на суд, об’єктивність якого ставитиметься під сумнів учасниками справи. Окрім цього, незрозумілими є критерії, якими керуватиметься суд при обранні розміру штрафу в кожному конкретному випадку.

Аналіз судової практики свідчить, що суди застосовують штраф лише у разі, якщо особа завідомо безпідставно змінила підсудність. Таким чином, суду доведеться встановлювати, чи особа умисно завідомо здійснила дії для зміни підсудності або ж добросовісно помилилася.

Незважаючи на існування окремих неточностей у законодавстві, цей механізм уже сьогодні ефективно використовується судами при розгляді справ. Сподіватимемось, що судова практика усуне прогалини в правовому регулюванні, а маніпуляції з підсудністю залишаться у минулому.