Є питання: Пастка для експерта

Умовно-категоричні висновки судово-економічних експертів ставлять більше запитань, аніж дають відповідей

Важко переоцінити значимість судово-економічної експертизи у розслідуванні економічних злочинів. Не маючи економічної освіти та розглядаючи здебільшого справи про злочини, не пов’язані з економічними відносинами, судді місцевих судів часто-густо ставляться до виснов­ків експертів-економістів із майже благоговійним трепетом, як до своєрідної панацеї. Висновок експерта виділяється серед інших джерел доказів ще й тим, що з ним «важко не погодитися», оскільки незгоду з ним потрібно обов’язково мотивувати (частина 4 статті 75 Кримінально-процесуального кодексу України).

Отже, зазвичай, висновок експерта-економіста відіграє роль центрального доказу в кримінальних справах про економічні злочини.

Мабуть, саме гіпертрофована (майже визначальна) впливовість доказового значення висновку судового експерта-економіста на внутрішнє переконання суддів, а також недостатня нормативна регламентація проведення судово-економічної експертизи зумовили зміщення акцентів і перевели визначальні судові баталії із залу суду до затишних експертних лабораторій, надавши в руки експертів грізну «зброю», саме існування якої створює суттєву загрозу засадам об’єктивності встановлення істини у справі.

У наші часи гучних політичних процесів та підвищеного державного тиску на суб’єкти господарювання ця «зброя», здається, пройшла бойове хрещення і, що найголовніше, залишилася непомітною.

Підлагоджений алгоритм

Останнім часом слідчими органами та експертами (у тому числі Київського НДІСЕ) сформовано порочну, на мою думку, практику призначення та проведення судово-економічних експертиз, за якою перші формулюють питання експертам «під певною умовою», а останні надають «умовні», чи то пак, умовно-категоричні ­відповіді. Наприклад, на запитання: «За умови, що слідством доведено певні обставини протиправної поведінки службових осіб підприємства, чи правомірно діяли такі службові особи та які розміри збитків?», експерт відповідає, наприклад, так: «Якщо слідством встановлено, що документи підроблені, то засновані на них операції неправомірні та збитки є такими-то».

В умовно-категоричній формі викладені висновки судово-економічних експертів у найгучніших кримінальних справах про економічні злочини, таких як справа екс-міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка (http://www.uadaily.net/index.php?viewe=147837, http://www.nso.org.ua/ua/news/9762), справа екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18536012).

Ця практика настільки поширена, що навіть Державна податкова служба України у листі від 8 листопада 2010 року № 24050/7/09-0017 «Про проведення експертиз та дослідження доказів при розслідуванні податкових злочинів» зазначає, що при призначенні судово-економічної експертизи можна ставити питання про правильність висновків ревізорів за тієї умови, що досудовим слідством доведено безтоварність операцій.

Не секрет, що висновки судових експертів можуть бути категоричними (позитивними або негативними), ймовірними (вірогідними), а за неможливості відповісти на поставлене запитання — умовними та умовно-категоричними. У логіці останні мають назву умовно-категоричних силогізмів. Проте чим довше досліджувана у цій статті проблема залишається непоміченою, тим далі умовно-категоричні висновки експертів-економістів віддаляються від логіки.

У чому ж загроза умовно-категоричних висновків експертів-економістів?

По-перше, надаючи умовно-категоричні відповіді, експерт обґрунтовує свої висновки (або їхню суттєву частину) не первинними фінансово-господарськими документами, які безпосередньо сприймає, а лише твердженнями, які містяться у постанові про призначення експертизи.

Не зайвим буде зауважити, що на практиці доволі часто викладені у постанові про призначення експертизи умови не вбачаються з матеріалів справи чи спростовувалися наявними у них доказами, які або не надаються експерту, або ігноруються останнім. У таких випадках слідчий, маючи обвинувальну гіпотезу, напевне, сподівається здобути докази зазначеної ним «умови» у подальшому, проте безвідносно до того, чи вдасться це йому зробити, висновок експерта, заснований на нічим не підтверджених даних, не витримує жодної критики на предмет достовірності.

По-друге, у переважній більшості випадків призначення та проведення судово-економічних експертиз щодо питань, зазначених під умовою, взагалі втрачається цінність експерта як особи, наділеної спеціальними знан­нями, оскільки відповіді на умовні запитання слідчого подеколи є очевидними і для пересічної людини. У моїй особистій практиці запитання слідчого до експерта було сформульовано приблизно так: «Чи допущені тендерним комітетом порушення норм чинного законодавства України <…> з урахуванням встановлених слідством доказів про складання завідомо неправдивих документів щодо проведення тендера». Чи не є очевидною відповідь на це запитання?! Чи потрібно мати спеціальну освіту та досвід роботи для надання відповіді на таке запитання?!

Експертна софістика

У листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2011 року «Узагальнення судової практики про застосування судами кримінально-процесуального законодавства при призначенні судових експертиз і використання їх висновків у кримінальному судочинстві» зазначено, що спеціальні знання експерта — це його знання в певній галузі науки, техніки, виробництва, ремесла, в галузі мистецтва, іншій сфері людської діяльності, набуті ним унаслідок професійної підготовки та досвіду відповідної роботи. До спеціальних знань не належать загальновідомі й загальнодоступні наукові знання, повсякденні, побутові відомості, а також знання в галузі матеріального і процесуального права.

Отже, отримувати від експертів очевидні відповіді, які не потребують жодних «спеціальних знань», може здатися абсурдним, щоправда, тільки якщо не знати про їхню одну корисну для слідчих органів якість: такі висновки експертів створюють видимість повноти обвинувальних доказів. Посилаючись на такі вис­новки експертів у обвинувальних висновках, слідчі зазвичай не вказують, що такі висновки були умовними і наводять їх у категоричній формі. У подальшому «умовність» цих висновків експертів «не помічає» і суд.

Також набуває поширення використання умовно-категоричних вис­новків для «логічних пасток», коли за допомогою суто софістичних прийомів слідчі будують зворотний «силогізм». Спершу, припустивши протиправну поведінку службових осіб підприємства, експерт стверджує заподіяння збитків. Далі — спираючись на висновок експерта про заподіяння збитків, слідчий «з повним на те правом» стверджує протиправність поведінки службових осіб підприємства. Які ж, мовляв, збитки без порушень закону?! Вправність рук…

Що не заборонено — те дозволено?

Постає питання: чи у правовому полі діють слідчі органи призначаючи та експерти виконуючи судово-економічні експертизи «під умовою», прийнятою за константу, спираючись лише на постанову про призначення експертизи? Чи не порушується при цьому чистота дослідження і такі закріплені у Законі України «Про судову експертизу» принципи судово-експертної діяльності, як незалежність, об’єктивність і повнота дослідження? На мою думку, порушуються, проте, мабуть, недостатньо непомітно для правозастосувачів.

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (абзац 8 пункту 4.14) застерігає експертів не вирішувати питання, які не належать до предмета експертизи або не входять до компетенції експерта. Проте ця межа настільки нечітка, а бажання догодити слідчим органам настільки сильне, що у більшості випадків експерти «приносять себе в жертву» високій справі боротьби із злочинністю і надають відповіді з майже будь-яких питань, породжених суворою оперативно-слідчою реальністю.

Питання перевірки та оцінки експертних висновків процесуальне законодавство покладає саме на суд. Відповідно до роз’яснень, які містяться у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах», при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати, зокрема, чи було дотримано вимог законодавства при призначенні та проведенні експертизи, компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень, достатність поданих експертові об’єктів дослідження, повноту відповідей на порушені питання та їхню відповідність іншим фактичним даним, обґрунтованість експертного висновку та його узгоджень з іншими матеріалами справи.

При цьому не достатньо зрозуміло, яким саме нормативним документом у розглядуваному випадку повинен керуватися суд, перевіряючи висновок економічної експертизи з «умовними» відповідями.

Питання проведення судових експертиз (у тому числі економічної) регламентовані Законом України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року № 4038-XII (зі змінами), Кримінально-процесуальним кодексом України та Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 (у редакції наказу Мін’юсту від 30 грудня 2004 року № 144/5). Жоден з цих нормативних документів не передбачає можливості постановки перед експертом умовних питань та надання на них умовних або умовно-категоричних відповідей. Слідчі тлумачать: «і не забороняє».

Умовності подолання перепон

Спроби аналізу цієї ситуації містяться й у статті співробітників Київського НДІСЕ Чередніченко А.П. та Болоніної І.В. «Межі компетенції судового експерта-економіста при наданні умовно-категоричних вис­новків» (http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/krise/2009_55/22.pdf). У статті констатовано, що «…дуже часто слідчі ставлять питання таким чином, що умова не носить конкретного характеру і підштовхує експерта до дій оціночного характеру, а тим самим до виходу за межі його спеціальних знань». Проте висновки авторів статті свідчать про чергову спробу апології практики судових експертів щодо надання умовно-категоричних відповідей, лише висуваючи для них незначні обмеження, які не усувають проб­леми в цілому: «…умови повинні бути чітко визначеними у питаннях та обґрунтованими у мотивувальній частині постанов про призначення експертизи». Характерно, що у вказаній статті співробітники Київського НДІСЕ також констатують відсутність відповідної нормативної регламентації досліджуваного питання, а тому всі їхні висновки засновані винятково на експертній практиці, що склалася.

Не вбачає проблеми в «умовних» відповідях експертів і Міністерство юстиції України, яке на мій запит надало таке роз’яснення: «У разі поставлення перед експертом у пос­танові про призначення експертизи відповідних умов, експерт надає висновки з огляду на вказані умови. При цьому умови, що ставляться слідчим, повинні бути чітко визначеними в питаннях та обґрунтованими в постанові про призначення експертизи». Оцінку ж такому висновку експерта має надавати суд.

Отже, розв’язати висвітлену вище проблему до снаги судовій владі, яка суттєво сприяла її виникненню. Проте, окрім недостатньої нормативної регламентації, цьому на заваді стоять і суто «технічні» перепони. В Узагальненні судової практики про застосування судами кримінально-процесуального законодавства при призначенні судових експертиз і використання їх виснов­ків у кримінальному судочинстві Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відзначає недосконале знання суддями законодавства, що регламентує правові засади судової експертизи та порядок її проведення, відсутність систематичного аналізу судової практики із зазначених питань, неприділення належної уваги роботі з підвищення професійної кваліфікації.

У силу статті 92 Конституції України засади судової експертизи визначаються винятково законами України, тому найдоцільнішим вбачається винесення відповідних змін та поправок до профільних законів, зокрема Закону України «Про судову експертизу», нового Кримінального процесуального кодексу України.

У проекті Кримінального процесуального кодексу від 13 січня 2012 року № 9700 принципи судово-експертної діяльності знайшли більш змістовне втілення у частині 3 статті 101: «висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження». Проте більшої конкретизації вимагає розкриття поняття «матеріалів», які має право досліджувати експерт, задля виключення з їх числа постанов слідчих.

Враховуючи ж складність та повільність законотворчого процесу, для початку бажано було б Мін’юсту, користуючись своїми пов­новаженнями, здійснити відповідне нормативно-методичне забезпечення діяльності науково-дослідних установ, які проводять судову експертизу, зокрема більш детально регламентувати процес проведення судово-економічної експертизи та окреслити межі застосування у ній умовно-категоричних відповідей.

Насамкінець зауважу, що окреслена у цій статті проблема не є ані новою, ані унікальною. Використання судової експертизи як важеля у політичних розправах має багату історію і у розвинених (за нинішніми міркам) країнах, про що свідчать безжальні викриття радянського криміналіста Вінберга А.І. у книзі «Черное досье экспертов-фальсификаторов» (М.: Юрид. лит., 1990). Прогресивні суспільства «переросли» це ганебне явище, час зробити це і нам.