Судочинство: Високий зиск

Данило ВОЛКОВЕЦЬКИЙ,
старший юрист МЮФ Kinstellar

Мар’яна АНТОНОВИЧ,
юрист МЮФ Kinstellar

Як відомо, Високий Суд Англії та Уельсу (Високий Суд) продовжує залишатися бажаним місцем для вирішення спорів серед великого бізнесу, в тому числі спорів, які, на перший погляд, мало пов’язані з англійською юрисдикцією.

Історично інтерес до Високого Суду зумовлений абсолютною дові­рою до англійських суддів та англійської системи правосуддя, а також різноманіттям як процесуальних інструментів, спрямованих на пошук та арешт активів відповідачів (серед інших, наказ про арешт активів по всьому світу (worldwide freezing order), наказ про розкриття інформації (disclosure order) тощо), так і притаманних країнам загального права концепцій (делікт (tort), змова з метою вчинення шахрайства (conspiracy to defraud), підняття корпоративної вуалі (piercing the corporate veil) тощо).

Серед гучних спорів, пов’язаних з українськими бізнесменами, — спір між Віктором Пінчуком та Ігорем Коломойським та Геннадієм Боголюбовим щодо Криворізького залізорудного комбінату; спір між ПАТ «Татнефть» та Ігорем Коломойським та іншими щодо ПАТ «Укртатнафта»; спір між компанією Pacific International Sports Clubs Limited та Ігорем Суркісом та іншими щодо футбольного клубу «Динамо» тощо.

У переважній більшості таких справ можливість звернення до Високого Суду зумовлена наявністю принаймні одного відповідача — резидента Великої Британії, до якого «прив’язуються» інші відповідачі, які не пов’язані або мають незнач­ний зв’язок з Великою Британією.

Саме ця особливість англійської юрисдикції — право Високого Суду розглядати спори щодо осіб, які не пов’язані з Великою Британією, проте є «бажаними» відповідачами з огляду на наявність майна, робить Високий Суд таким привабливим серед бізнесменів з усього світу. І все ж таки, виконати вимоги Високого Суду щодо встановлення юрисдикції доволі непросто.

 

Якірний відповідач

 

Фізичну чи юридичну особу — резидента Великої Британії, яку використовують для залучення осіб, не пов’язаних з Великою Британією, називають «якірним відповідачем» (anchor defendant).

При визначенні, чи є особа резидентом Великої Британії, враховується:

— стосовно фізичної особи: її громадянство; підстава перебування на території Великої Британії; кількість та тривалість таких візитів; сплата податків; бізнес(и), яким(и) вона володіє тощо, — на підставі чого встановлюється, чи є Велика Британія постійним місцем проживання такої особи (usual or settled place of abode) та наявність/відсутність суттєвого зв’язку (substantial connection);

— стосовно юридичної особи: її офіційне місце знаходження, місце знаходження її адміністрації та фактичне місце ведення діяльності.

При цьому фізична особа повинна мати намір проживати на території Великої Британії постійно. Такий намір не може бути встановлено виключно на підставі наявності певного майна на території Великої Британії, зокрема нерухомості, або володіння корпоративними правами англійської компанії. У деяких випадках, наприклад, у разі вимушеного переїзду до Великої Британії, особа може бути визнана резидентом цієї країни без будь-якого майна чи ділових інтересів на території Великої Британії.

Яскравим прикладом аналізу цього питання Високим Судом є справа «OJSC Oil Company Yugraneft v Abramovich & Ors» (2008), відповідачем у якій був Роман Абрамович. Попри наявність у Романа Абрамовича значних активів та бізнес-інтересів у Великій Британії, а також факт здобуття його дітьми освіти у Великій Британії, Високий Суд дійшов виснов­ку, що Роман Абрамович не був резидентом Великої Британії, посилаючись на те, що більшість його активів знаходилися за межами цієї країни, а його візити до Великої Британії були переважно короткими.

Застосовуючи концепцію «якірного відповідача», Високий Суд також оцінює, яку роль відповідач — резидент Великої Британії відіграє у спорі. Така роль має бути центральною або принаймні однією з основ­них.

На практиці, щоб розгляд спору відбувався у Великій Британії, позивачі намагаються знайти серед кола потенційних відповідачів фізичну або юридичну особу — резидента Великої Британії. Якщо така особа є, справа часто вибудовується так, щоб англійський відповідач відігравав у ній центральну роль. Проте такий підхід не завжди є виправданим.

У справі «Pacific International Sports Clubs Limited v Igor Surkis and ors» (2009) Костянтин Григоришин, який володів компанією Pacific, стверджував, що внаслідок дій Ігоря Суркіса його частка у футбольному клубі «Динамо» була зменшена з 18 % до 1,8 % і в подальшому пов­ністю втрачена, що призвело до незаконного збагачення відповідачів та створило підстави для позову про відшкодування шкоди відповідно до українського законодавства.

З десяти осіб та компаній відповідачів лише одна компанія — Soccer Marketing International Ltd (SMI) — була англійською, решта співвідповідачів не були пов’язані з англійською юрисдикцією. Як стверджував позивач, SMI, так само як і інші компанії-відповідачі, була використана для того, щоб передати акції ФК «Динамо», які належали Суркісу, іншим підконтрольним компаніям з порушенням переважного права позивача на купівлю акцій «Динамо». Як зазначив Високий Суд, «SMI, так само як і інші компанії — відповідачі, була «незначним гравцем» і нічим іншим як засобом, за допомогою якого Суркіс утримував акції «Динамо» і в подальшому зміг отримати контроль над ним». У той час, як основний спір був «зосереджений довкола компанії Pacific, з одного боку, та Суркіса і Згурського, з іншого».

Резюмуючи сказане вище, Високий Суд зазначив, що підпорядкування цього спору юрисдикції Високого Суду у зв’язку з англійським громадянством SMI мало б такі ж наслідки, якби дозволити «хвосту махати собакою».

Схожого висновку Високий Суд дійшов і у справі «PJSC Commercial Bank Privatbank v Kolomoisky & Ors» (2018). Зокрема, Високий Суд зазначив, що «зі ста дев’яносто двох компаній у різних країнах, які були залучені як позичальники, постачальники чи іншим чином у зв’язку зі стверджуваним шахрайством, лише три англійські відповідачі є англійськими компаніями». Також Високий Суд додав, що «англійські відповідачі були нічим іншим, як корпоративною оболонкою, так само, як і десятки інших несуттєвих постачальників, позичальників та інших корпоративних структур, яка використовувалась для передачі різноманітних сум грошей петлями та колами». Варто зазначити, що це рішення Високого Суду не є остаточним і переглядається в апеляційному порядку.

 

Співвідповідачі-нерезиденти

 

Щоб розпочати судовий розгляд, позивач повинен вручити відповідачам позовну заяву (claim form). Частина 6 Правил цивільного судочинства Великої Британії передбачає два сценарії щодо вручення судових документів відповідачам, які знаходяться поза межами Великої Британії:

1. Якщо співвідповідач, якому вручаються документи, має доміциль (domiciled) у державі — члені Європейського Союзу (ЄС) чи Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) (разом — Європейська Економічна Зона), позов може бути пред’явлено в країні доміцилю такої особи чи іншого зі співвідповідачів (якірного відповідача). Питання, чи має особа доміциль в одній із країн Європейської Економічної Зони, вирішується відповідно до права держави, де ініційовано судовий спір. Для вручення процесуальних документів у такому випадку не потрібен дозвіл Високого Суду. Проте на позивача покладається тягар доведення, що вимоги щодо співвідповідачів пов’язані настільки, що з точки зору процесуальної економії їх доцільно розглянути та вирішити разом, щоб виключити ризик ухвалення суперечливих рішень на підставі окремих проваджень. Окрім того, застосування альтернативної підсудності виключається, якщо таке провадження ініційоване з єдиною метою — ухилення від юрисдикції суду, компетентного розглядати таку справу. Ці питання регламентуються статтею 8 Регламенту № 1215/2012 про юрисдикцію, визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах (Брюссельського Регламенту (переглянутого), якщо йдеться про ЄС, та статтею 6 Конвенції про юрисдикцію, визнан­ня і виконання рішень у цивільних та комерційних справах (Конвенції Лугано), якщо йдеться про ЄАВТ. Треба враховувати, що у зв’язку із запланованим виходом Великої Британії з ЄС подальша доля застосування обох документів залишається під питанням. За відсутності угоди щодо виходу Великої Британії з ЄС вони втратять чинність.

2. Якщо особа не має доміцилю в країні — члені Європейської Економічної Зони, застосовуються правила частини 6.36 Правил цивільного судочинства Великої Британії та пункту 3.1 Практичної Директиви 6В. За таких обставин Високий Суд надає згоду на вручення процесуальних документів за кордоном за наявності:

— серйозного матеріально-пра­вового питання, яке потребує вирішення (serious issue on merits); та

— достатніх підстав (good arguable case) для застосування однієї з юрисдикційних лазівок (jurisdictional getaways), передбачених пунктом 3.1 Практичної Директиви 6В.

Зокрема, Високий Суд дозволить позивачу вручити позовну заяву, якщо: позов стосується особи (відповідача), якій вручена або буде вручена позовна заява в порядку, що не потребує дозволу Високого Суду; між позивачем та відповідачем існує реальне питання (real issue), яке Високий Суд має вирішити; позивач бажає вручити позов іншій особі, яка є необхідною та належною стороною (necessary or proper party) спору.

Додатково, якщо вимога випливає з договору — потрібно продемонструвати, що договір було укладено на території Великої Британії, або застосовним правом є англійське право, або сторони передали будь-який спір, який випливає з договору, на вирішення Високого Суду тощо; якщо з делікту — потрібно продемонструвати, що шкода була отримана або буде отримана в межах англійської юрисдикції, або шкода, яка була отримана або буде отримана, пов’язана з діями, вчиненими в межах англійської юрисдикції, або такими, що можуть бути вчинені в її межах.

Як зазначено вище, відповідно до англійського законодавства позивач повинен довести, що питання, яке потребує вирішення щодо якірного відповідача, є серйозним для того, щоб вручити судові документи співвідповідачам — нерезидентам поза межами Великої Британії.

Хоча ані Брюссельський Регламент (переглянутий), ані Конвенція Лугано прямо не передбачають застосування такої вимоги, Суд ЄС виводить її із заборони зловживання правом. Адже у разі відсутності законної вимоги до якірного відповідача — відсутні й підстави для переміщення іноземного співвідповідача з-під звичної йому юрисдикції суду. Також це може розглядатись як свідчення того, що єдиною метою провадження є ухилення від юрисдикції суду, компетентного розглядати таку справу.

Аналізуючи це питання у справі «PJSC Commercial Bank Privatbank v Kolomoisky & Ors» (2018) у контексті проживання окремих відповідачів у Швейцарії, яка є учасником Конвенції Лугано, Високий Суд зазначив, що, попри наявність ­достатніх ­підстав вважати, що банк зазнав ­шкоди «внаслідок привласнення кош­тів, виведених на підставі відповідних позик», він не продемонстрував наявність серйозного матеріально-правового питання щодо якірних відповідачів.

Таким чином, юрисдикційний тест англійського суду є доволі складним, у зв’язку з чим Високий Суд часто відмовляє у розгляді спорів ще на етапі юрисдикції, так і не розглянувши спір по суті. У такій категорії спорів, як у жодній іншій, надзвичайно важливою є злагоджена робота клієнта та його юристів — як українських, так і англійських, які на підставі зібраних клієнтом матеріалів повинні надати чітку оцінку перспектив позитивного рішення Високого Суду щодо юрисдикції.