Подорожі: Автентика, що зникає

Євген ПІДЛІСНИЙ

Назвати М’янму унікальною можна не заради красивого слова — це справді поки що відповідає дійсності, бо масовий туризм до неї ще не дійшов. Мешканці її туристично привабливих місць усе ще не прагнуть здерти з туристів якомога більше грошей, а часто сором’язливо відвертаються від камер і не поводяться нав’язливо. Проте з усе більшим відкриттям країни до світу та приходом іноземних інвестицій зникає і непов­торність країни, за яку її найбільше цінують мандрівники. Слабкий розвиток туристичного сектора, що особливо помітно порівняно із сусіднім Тайландом, усе ще стимулює мандрівників планувати максимальну кількість аспектів подорожі заздалегідь. Це, зокрема, стосується бронювання місць проживання — у країні все ще недостатньо готелів та гестхаусів, а в тих, що є, співвідношення ціни та якості помітно програє тим країнам південно-східної Азії, в яких туризм розвинений краще. Донедавна в країні було проблематично зняти гроші з банкомату, оскільки у М’янмі не були доступні міжнародні платіжні системи, а іноземцям доводилось розраховувати тільки на готівку. Крім того, ще кілька років тому в електронних системах букінгу житла було обмаль варіантів у М’янмі, а інтернет був малодоступним та повільним. Ситуація змінюється на краще, проте не треба дивуватися, коли для того, щоб зняти через банкомат еквівалент 100 доларів, доведеться сплатити комісію у п’ять доларів.

Попри велику кількість історичних, культурних та природних принад у країні, лише одна із них була включена до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО, та й то лише у 2014 році. Це обумовлено численними санкціями проти країни, накладеними передовсім США та ЄС у зв’язку з узурпацією влади військовими, численними порушеннями прав людини та халатним ставленням держави до зростання виробництва наркотиків. Хоча ситуація з цими речами поступово поліпшується, і до сьогодні чимало регіонів М’янми залишаються закритими для іноземців. Тому манд­рівники, як правило, обмежуються найбільш популярним маршрутом, який передбачає відвідування таких місць, як два найбільших міста країни — Янгон та Мандалай з околицями, старовинний Баган, озеро Інле та пляжний Нгапалі.

 

Янгон

 

Більшість міжнародних авіарейсів до М’янми прибуває до Янгона, колишньої столиці та найбільшого міста країни. Мандрівники зазвичай не затримуються в Янгоні надовго. Але неодмінно відвідують 98-мет­рову пагоду Шведагон, найбільш відому споруду всієї країни. «Золота ступа», як її ще називають, височіє на пагорбі над містом в оточенні 60 ступ. До неї ведуть чотири галереї з дерев’яними багатоярусними баш­тами, що охороняються величними яскраво розфарбованими скульптурами левів. Піднявшись, потрапляєш до залів з величезною кількістю статуеток Будди.

Зі Шведагоном пов’язана одна непівлегендарна історія, схожа з історією про золото Полуботка. Колись у Шведагоні знаходився відлитий із золота, срібла та бронзи трьохсоттонний дзвін Дхаммазеді, інкрустований смарагдами та сапфірами. У 1608 році Шведагон захопили португальці та викрали дзвін, проте невдовзі він разом із човном потонув у річці недалеко від місця крадіжки і його досі не знайшли, хоча є державна програма з його підняття. Місцеві вірять, що з його поверненням на місце до країни повернуться мир та процвітання, які є дуже актуаль­ними.

У Янгоні серед несподіванок можна побачити сліди вірменської та єврейської культур. У державному музеї є артефакти вірменської історії, зокрема надгробки з написами вірменською, а вірменська церква Іоанна Хрестителя вважається од­нією з найстаріших церков у М’янмі і знаходиться на землі, подарованій місцевим монархом. Перші вірменські поселення на цій території виникли ще на початку XVII століття, коли представники цього кавказького народу мігрували зі своєї батьківщини, опираючись насильницькому переселенню до Ірану. Бірманські вірмени займалися переважно торгівлею і мореплавством та з часом почали обіймати максимально високі посади, доступні для іноземців — збирачів податків і митних зборів. У другій половині ХІХ століття, під час воєн проти англійців, які намагалися завоювати Бірму, вірмени воювали на боці останньої. Коли ж Бірма стала британською колонією, невелика, але згуртована вірменська громада не втратила свою силу, зберігши хороші відносини з місцевою аристократією. Найвідомішим представником вірменської діаспори можна назвати уродженку Рангуна (так колись називався Янгон) Діану Абгарян, яка у 1920 році стала першою у світі жінкою-послом. Один із найбільш фешенебельних готелів країни на сьогодні — відкритий ще у 1901 році представниками місцевої вірменської громади братами Саркіс — готель The Strand.

Колись у місці була і впливова єврейська діаспора, шлях перших близькосхідних поселенців та причини міграції були схожі з вірменськими. На початку ХХ століття у місті нараховувалося понад 2,5 тисячі євреїв, але сьогодні як вірменів, так і євреїв залишилися одиниці — значна їх кількість покинула країну у зв’язку з японською окупацією під час Другої світової війни, бо японці небезпідставно підозрювали їх у симпатіях до британських колоністів. Зараз же в Янгоні, у мусульманському кварталі, залишилась діюча синагога.

 

Мандалай

 

До того, як територію сучасної М’янми захопили британці, її столицею був Мандалай. Своїй відомості на Заході місто має завдячувати відомим письменникам та музикантам — спершу Редьярд Кіплінг присвятив поему цьому місту, хоча ніколи в ньому не був. Пізніше про місто співали Френк Сінатра, Робі Вільямс, Елтон Джон та група Eagles. Вислів «дорога до Мандалая» трактується як шлях до мрії, незважаючи на те, що місто з’явилося лише у середині ХІХ століття і одразу отримало столичний статус. Наразі це друге за величиною місто у країні з гамірними вулицями, які навряд чи порадують любителів спокійних прогулянок.

У Мандалаї знаходиться Королівський палац, який на час своєї побудови у середині ХІХ століття був найбільшою дерев’яною будівлею у світі, причому спорудження коштувало значно дорожче, ніж якби будівництво здійснювалося за допомогою цегли. Тут жили останні королі країни, а місто стало останньою столицею до колонізації М’янми британцями. Спершу воно було містом у місті — на кшталт Забороненого міста у Пекіні, доступ до якого мали лише місцеві монархи та їхня обслуга. Раніше 114 споруд комплексу, чітко орієнтованих за сторонами світу, оточувалися восьмиметровим муром завдовжки у чотири кілометри кожен, крім того, ззовні комплекс оточував рів завширшки 70 метрів. Усе було зведено згідно з буддистськими канонами та астрологічними приписами, зокрема до палацу ведуть 12 воріт — відповідно до кількості знаків Зодіаку, а в центрі розташовано зал з Лев’ячим троном, над яким височіє башта заввишки з семиповерховий будинок. Поруч розташовано іще сім тронних залів. Вісімка — не лише сак­ральне число у буддизмі, саме стальки днів має тиждень у бірманському календарі і кожному дню відповідає певна тварина, ім’ям якої названо відповідний зал. Середа умовно ділиться на два дні: до обіду та після обіду. Інші зали мали своє функціональне призначення, а їхні назви не піддаються логічному поясненню: наприклад, зал качок із домінуючим червоним кольором призначався для прийому іноземців, слоновий зал використовувався як дорадча кімната короля зі своїми міністрами. А зал трону равлика використовувався лише кілька разів: тут монарх представляв свого наступника. Палац дуже постраждав від бомбардувань британців та японців у 1945 році і був відновлений лише кілька десятиліть тому. Руйнування довершили місцеві мешканці, які розтягли значну частину залишків на власні потреби. Наразі не весь комплекс доступний туристам, оскільки його частину займають військові.

У Мандалаї знаходиться комплекс споруд, які називають найбільшою книгою у світі. Пагода Кутодо — місце, в якому за рішенням короля Міндона, передостаннього монарха країни, п’ять тисяч майстрів упродовж восьми років вирізали тексти буддистського канону на мармурових плитах та покривали написи золотом. Усі вони зберігаються у численних невеличких ступах, що оточують велику центральну пагоду. Щоб перевести кам’яні тексти на папір, потрібно 35 томів по 400 сторінок кожен.

Одне з найбільш сакральних місць у країні — розташована у Мандалаї пагода Махамуні, всередині якої знаходиться чотириметрова бронзова статуя Будди, яка, як вважається, є його прижиттєвим зоб­раженням. Обличчя Будди та його форма не схожі на подібні споруди, що характерні для цього регіону. У південно-східній Азії є традиція клеїти маленькі листки із сусального золота на об’єкти поклоніння, тож статуя Будди повністю покрита ними, причому в деяких місцях їх товщина сягає 15 сантиметрів, а загальна вага оцінюється у більш ніж 10 тон. І все ж щодня до неї вишикується довга черга з туристів та прочан, які ще більше озолочують Будду.

Є на що подивитись і поруч із Мандалаєм — тут розташовано кілька колишніх столиць Бірманської імперії, зокрема поселення Сагайн, Інва, Амарапура та Сікайн. Якщо дуже поспішати, то їх можна відвідати протягом одного дня. Колишня столиця Амарапура є, мабуть, найпопулярнішою — саме з неї столицю перенесли до Мандалая, причому в прямому сенсі: всі найбільш цінні споруди розбирали та збирали заново на новому місці, благо відстань була близько 10 кілометрів. Наразі Амарапура відома завдяки тиковому мосту У-Бейн завдовжки 1,2 км. Збудований майже 200 років тому, цей міст над озером утримується за допомогою тисячі паль, які були частинами колишнього королівського палацу, зруйнованого під час землетрусу. Зображення місцевих монахів, що йдуть мостом, є однією з туристичних візитівок країни. Незважаючи на те, що це одне з найбільш упізнаваних місць М’янми, міст активно використовується місцевими жителями для повсякденних потреб, а на туристичну принаду він перетворюється надвечір, коли навпроти мосту влаштовуються спеціальні місця для споглядання заходу Сонця, а по озеру пропливають човни з туристами.

 

Баган

 

За свою історії М’янма мала багато столиць, одна із найстаріших і, певне, найцікавіша — Баган. Упродовж двох століть, до монгольського завоювання, у місті проживало 200 тисяч мешканців, що для ХІІІ століття було дуже багато. Місто було одним із найбільших центрів культури та науки всієї Азії. У той час на території близько 40 км2 знаходилось понад 4 тисячі культових споруд, з яких до нашого часу збереглася лише половина. Проте й вони справляють незабутнє враження на мандрівників, особливо коли поглянути на них з височини — вибравшись на дах однієї з найвищих пагод чи піднявшись у небо на повітряній кулі. Уся долина — як на долоні зав­дяки рівнинній місцевості та невисоким деревцям, що ростуть між храмами. Усередині найбільших пагод збереглися середньовічні фрески, а навколишні мешканці намагаються тримати внутрішні зали в чистоті та доглядають за статуями Будди, роб­лячи їм щодня підношення та регулярно їх омиваючи.

Вважається, що кожна ступа неповторна, впадає в очі їх доволі пристойний відреставрований виг­ляд — місцева влада дуже постаралася заради цього, через що ­ЮНЕСКО відмовилася включити Баган до списку світової спадщини, хоча його цінність очевидна. Подорожуючи у цій місцевості, варто скористатися возами з кіньми, які заміняють собою таксі та автомобілі. Це чудовий спосіб ще глибше зануритись у минуле, до того ж дорожнє покриття тут доволі погане. Сам Баган — це лише парк просто неба, нагадування про те, що з часом центр цивілізації може перетворитись на нежилу туристичну принаду, мандрівники ж зупиняються в одному із сусідніх сіл.

 

Озеро Інле

 

Любителів природи потішить озеро Інле, у селищах уздовж водой­ми та на самій воді проживає понад 70 тисяч мешканців. І хоча це не єдине подібне місце у південно-східній Азії, де можна побачити будинки на палях та човни, перетворені на помешкання, на озері легко зустріти плаваючі городи — штучні острови, на яких вирощують овочі, фрукти та квіти і які кріпляться до дна за допомогою довгих бамбукових палиць, глибина зазвичай від трьох до п’яти метрів. Причому врожаїв вистачає не лише для задоволення власних потреб, але й для торгівлі. Місцеві мешканці жартують, що це дуже зручно на той випадок, коли посварився із сусідом, то можна просто відігнати свій острів-город подалі від чужого. Якщо ж поглянути згори на озеро, то не одразу можна точно сказати, де закінчується суходіл, а де починаються штучні острови.

Особливий інтерес становлять місцеві мешканці, зокрема місцеві малі народності, що відрізняються від бірманців, найчисельнішої нації країни. Їхнє життя може дещо нагадувати життя мешканців «української Венеції» Вилкове, де основ­ним транспортом є човни, а замість вулиць — канали. Саме тут роблять популярні фотографії місцевих рибалок з конусоподібними сітками. Вони відрізняються й оригінальним способом греблі — міцно обхватують весло ногою та використовують його за прямим призначенням. І хоча це частина їхнього життя, проте останнім часом усе більше рибалок намагаються заробляти на життя саме позуванням, а не рибною ловлею.

ТІЛЬКИ ФАКТИ

М’янма до 1989 року називалася Бірмою. Попри зміну назви країни, в офіційних документах багатьох країн, зокрема США та Великої Британії, все ще використовують її стару назву. Разом із назвою було змінено прапор та герб.

 

У країні великим авторитетом користується астрологія. Показовий приклад: для вивішування нових прапорів над державними установами та військовими об’єктами залучали лише народжених у середу, тоді як старі прапори знімали ті, хто народився у вівторок. При цьому прапори старого зразка підлягали спаленню.

 

7 листопада 2005 року о 6:36 ранку розпочалося перенесення столиці з Янгона до Нейпьідо. Час з точністю до хвилин було розраховано астрологами. Основні ж заходи припали на 11 листопада 2005 року, коли 11 міністерств у складі 11 колон у ході святкової процесії змінили своє місцезнаходження. Саме ж будівництво нової столиці розпочалося у 2002 році.

 

Основна маса курців — жінки, чоловіки ж переважно жують бетель.

Жінки замість макіяжу використовують танаху — перетерту кору дерева, змішану з водою, яку наносять на обличчя. Це не лише вважається красивим, але й захищає шкіру від сонячного проміння.

 

М’янма — одна з трьох країн у світі, які не прийняли міжнародну систему одиниць (дві інші — США та Ліберія). У країні активно використовуються такі одиниці, як милі, фути та акри.

 

У 1987 році були виведені з обігу купюри у 25, 35 та 75 кьят, які сукупно становили 80 % усіх грошей країни. Це спричинило гіперінфляцію та масові протести.