Історичне право: Вести вік

Христина ПОШЕЛЮЖНА

Єдність судової практики Середньовічної Англії забезпечувалася «мандрівним» характером королівського правосуддя

Папське ім'я втрачає силу і міць,

Відьми звільняються з робочих місць.

Сенс ворушити цю каламуть?

Що тут гадати? — Всі й так помруть.

Яка різниця, що скажуть зірки?

Середні віки... Такі Середні віки...

(Сергій Жадан)

На околицях будь-якого середньовічного англійського міста ви ­мог­ли б наштовхнутися на шибеницю, на якій розхитуються висохлі людські останки. Ймовірно, це останки злодія. А біля головних воріт міста — на почорнілу голову, насаджену на палю. Швидше за все, раніше ця голова належала державному зрадникові. А в самому «сіті» біля ганебного стовпа відбуває покарання якийсь із купців-шахраїв…

Усе це ознаки чи, радше, результати середньовічного англійського правосуддя. Це — Англія ХIV століття, яскраво змальована доктором історичних наук Яном Мортімером у книзі «Середньовічна Англія: путівник мандрівника у часі». Пропонуємо і вам перенестися на 600 років у минуле та подивитись, в яких умовах розвивалась славнозвісна англосаксонська система права, на яку зараз орієнтується велика частина правових держав.

Правоздатність у середньовіччі набувалась у ранньому віці. Середньовічні хлопці повинні працювати з семи років. З цього ж віку їх могли повісити за злодійство. У деяких містах у судах присяжних могли засідати навіть дванадцятирічні. Але це нормально для країни, де двадцятирічній Едуард ІІІ оголошує війну Шотландії і особисто веде армію в бій.

Ще одна особливість цього періоду історії — дискримінація жінок. Але чим вищий соціальний статус жінки, тим більше у неї шансів утвердитися в суспільстві. За тодішнім законодавством, чоловікові дозволялося бити жінку, але якщо він це робить дуже часто, дружина може звернутися за захистом до церковного суду. Якщо чоловікова жорстокість буде доведеною, його «утихомирять». А от чоловік, побитий жінкою, в суд звертатися не міг. Ні один суд не поспівчуває чоловікові, який не здатен впоратися зі своєю дружиною. Якщо сім’я разом ставала на злочинний шлях і вчиняла злочин, який карається найвищою мірою покарання — стратою, — повісити могли тільки чоловіка. Жінці було достатньо сказати на суді, що вона лишень виконувала його накази.

 

Місцеве правосуддя

 

Примітно, що у тодішній Англії не було поліцейських. Люди тісно пов’язані з громадою — села, селища, вулиці містечка, міста. Діє кругова порука. Кожен чоловік від 12 до 60 років має брати участь у групі, яку називають «десятиною» (часто туди входило більш ніж 10 людей). Вступаючи в «десятину», хлопець прий­має присягу і клянеться дотримуватися законів. Тож якщо один член «десятини» порушує закон, решта зобов’язана повідомити про злочин і доставити правопорушника до констебля. Інакше члени «десятини» будуть серйозно оштрафовані. Також вони зобов’язані давати свідчення в помісному та окружному судах.

Давню систему охорони порядку було систематизовано наприкінці ХІІІ століття Едуардом І у різноманітних статутах, зокрема у Вінчестерському статуті (1285 року). Відтепер кожне графство має добре охоронятися з тим, аби негайно після вчинення грабежу та інших злочинів почалось переслідування винного «по свіжих слідах». Якщо мешканці тієї чи іншої місцевості не захочуть взяти на себе зобов’язання впіймати злочинця, то можуть визнатися відповідальними за скоєння злочину і за відшкодування заподіяної шкоди.

Також Вінчестерським статутом наказується, що всі міста мають охоронятися. Наприклад, усі ворота великих міст повинні охоронятися шістьма охоронцями. Якщо повз сторожу пройде чужа, стороння особа, її могли заарештувати до ранку. Якщо вона викличе підозру, її слід негайно представити шерифу, який повинен заарештувати її і, не зав­даючи ніякої шкоди, утримувати під вартою доти, доки її не буде належним чином очищено (від підозри). Окрім того, статутом наказується, щоб кожна людина мала у своєму будинку озброєння, необхідне для охорони миру.

Головний представник короля у графстві — шериф. Він постійно отримує листи від короля. Ян Мортімер у своїй книзі наводить приклад, що шериф середнього графства в місяць отримував близько 120 листів від короля. До повноважень шерифа входило, серед іншого, скликання суду присяжних щодо конкретної справи, арешт. Шериф також доправляв злочинців для королівського суду, оцінював завдані злочином збитки. Наділеного величезною владою шерифа мало хто міг зупинити, якщо він вимагав гроші або надумав когось катувати.

Шериф в окремих випадках міг виконувати роль судді, щоправда, тільки якщо спіймана особа уникала правосуддя. Наприклад, міг відрубати голову утікачеві з тюрми або спійманому на місці злочину чоловікові (спійманих на місці злочину жінок зазвичай топили в ­річці). ­Відправляти ­правосуддя шериф міг тільки у присутності констебля. Утім, застосовуючи найвищу міру покарання, головний представник короля у графстві сам ризикував скоїти злочин.

 

Середньовічне правосуддя

 

Суд графства відбувався кожні чотири-шість тижнів. До сфери компетенції суду належали дрібні справи: прийняття присяги новими чиновниками, оголошення королівських прокламацій, накази щодо розслідування злочинів, розгляд дрібних цивільних справ (коли суть позову не перевищувала 2 фунтів). Цей суд також міг оголосити людину поза законом (у разі, якщо обвинувачений декілька разів поспіль не з’являвся на суд графства).

Ян Мортімер стверджує, що в суді графства практикувалося правосуддя за допомогою «випробування боєм». Жертва злочину або її представник може позмагатися з нападником або його представником. Цікаво, що таким чином могли вирішуватися і спори за землю.

Засідання окружних (сотенних) судів відбувається кожні три тижні. Цей суд складається з 12 присяжних, які обираються бейліфами (зас­тупник шерифа, судовий пристав) з числа вільних громадян. Зазвичай окружним судам належить розбиратися з наслідками бійок. Також у сфері їхньої компетенції — шахрайство, дрібні борги, крадіжки предметів домашнього витку і тварин. Сфера компетенції окружного суду простягається на декілька графств. Внутрішні справи маєтку розглядалися в помісних судах, якщо суб’єктом злочину був кріпак. Але якщо дії кріпака зачіпали інший маєток, то справа передавалася на розгляд окружного суду.

Двічі на рік шериф влаштовує таке собі «турне»: збирає в окружному суді всі обвинувачення, які треба представити королівському суду. В очікуванні «королівського правосуддя» обвинуваченому доводилося провести за ґратами не один місяць.

Тогочасна Англія практично не мала системи стримувань і противаг. Процвітала корупція. «Правосуддя у всі віки було поняттям відносним. І ХІV вік винятком не став», — відзначив пан Мортімер.

Важливу роль при розгляді судом присяжних відігравала репутація підсудного. Іноді тільки хороша репутація відділяла його від шибениці. А от до чужинців ставилися вороже. На початку статті ми вже згадували, що тодішню охоронну систему визначала приналежність до певної громади. Отже, більшість обвинувачених у тяжких злочинах були «бродягами», чужинцями. У тюрмах зазвичай трималися злодії і вбивці. Третину з них приговорювали до повішання. Довічне позбавлення волі застосовувалося вкрай рідко. У Середньовічній Англії керувалися таким принципом: чим тяжчий злочин, тим жорстокіше покарання. Якщо у вбивстві чоловіка або лорда обвинувачували жінку, то її могли навіть заживо спалити, але така страта застосовувалася рідко. Відьом та єретиків в Англії зазвичай вішали, а не спалювали.

Систему середньовічного англійського правосуддя також складали церковні суди. В Англії діяло декілька видів церковних судів: єпархіальні та архідияконські. Вони розглядали так звані моральні злочини: дифамація, пияцтво, лайка, робота у неділю (особливо діставалося цирульникам та м’ясникам), невідвідування церкви у неділю, єрись, лжесвідчення, незаконне отримання милостині, поїдання м’яса в пісний день, напад на священика... Санкції за такі злочини — штраф, биття нагаєм. Застосовувались і такі покарання, як першим покласти пожертву на вівтар чи зізнаватися кожному у злочині.

Виконавцями королівського пра­восуддя в країні були королівські суди. Центральних королівських судів в Англії три: Казначейський суд (тут розглядалися справи щодо фінансів корони), Суд королівської лави (кримінальні справи, а також апеляційні скарги на рішення судів нижчих інстанцій) і Суд із загальних справ (також є судом апеляційної інстанції щодо справ про борги, крадіжки, шахрайство, незаконні арешти майна). Примітно, що Суд королівської лави та Суд із загальних справ не сидять на місці — вони разом із апаратом суду двічі на рік їздять по всій країні, проводять засідання у справах, про які їм повідомили шерифи під час «турне».

Справи щодо аристократії розглядає парламент, який, окрім законодавчої функції, виконує і функцію правосуддя. Так, це найвищий у країні судовий орган. Якщо лорда обвинувачують за скоєння злочину, наприклад державну зраду, справа розглядається парламентом у присутності інших лордів.

 

Законодавство

 

Англійське законодавство є збірником старих саксонських законів, які постійно переглядаються та переписуються королівськими суддями. Власне, це і є «загальне право». Воно застосовується королівськими суддями і поширюється на всіх мешканців королівства. Єдність судової практики забезпечується «мандрівним» характером правосуддя. Закони «загального права» мають пріоритет над місцевими звичаями та приписами. Саме тому місцева влада повинна дочекатися досвідченого королівського судді, який застосує єдиний підхід.

У тому столітті було прийнято багато законів. Чимало з них є нічим іншим як формалізацією давніх звичаїв, наприклад, непідсудність духовенства загальній системі правосуддя або недоторканність притулку. Чимало з них збереглися і в сучасному англійському законо­давстві.