Судова практика: Виборча місія

Про те, що Україна перебуває у стані передвиборчої турбулентності, не знає хіба той, хто не дивиться телевізор, не читає стрічок соціальних мереж, не їздить громадським транспортом та й узагалі на вулицю не виходить. Виборчий процес по-українськи — унікальний і непередбачуваний, законодавча база є нестабільною, а судова практика — особливою. Юристи скаржаться на те, що суди не хочуть глибоко розбиратися в цих справах. Швидкоплинність виборчого процесу та скорочені строки розгляду позовів (за які складно, а то й узагалі неможливо, зібрати належні докази) не сприяють поліпшенню ситуації. І все ж таки правники зазначають, що важливими є ті позиції судів, в яких судді керуються загальними принципами права без прив’язки до недосконалих законодавчих положень. Такі судові рішення, за словами наших коментаторів, є

Чи відповідає чинне виборче законодавство вимогам часу?
На вашу думку, у національних судів вникають проблеми із застосуванням практики Європейського суду з прав людини щодо оскарження результатів виборів?

Григорій ПАВЛЕНКО,
адвокат Pavlenko Legal Group

Виборчий процес є надзвичайно важливим та ключовим елементом демократичного суспільства. Як відомо, 31 березня 2019 року відбудуться чергові вибори Президента України. Порядок проведення виборів Президента регулюється Законом України «Про вибори Президента України». З 2014 року до Закону не вносилося значних змін, незважаючи на те, що суспільство розвивається досить швидко та законодавство обов’язково має враховувати розвиток суспільних відносин.

Сьогодні виборців здебільшого турбує прозорість виборчого процесу і те, щоб вибори продемонстрували реальне ставлення громадян до зареєстрованих кандидатів у Президенти, без будь-яких втручань у процес голосування та підрахунку голосів. За таких обставин, на мою думку, Закон потребує змін, які з урахуванням розвитку технологій допоможуть максимально модернізувати виборчий процес.

По-перше, вже давно треба було запровадити обов’язкове встановлення засобів відеофіксації на виборчих дільницях, які в режимі онлайн фіксували б хід виборів та підрахунок голосів дільничними виборчими комісіями. На сьогодні офіційні спостерігачі наділені правом робити зйомку, однак, це лише їхнє право, яким вони користуються далеко не завжди.

По-друге, треба перевести протоколи про підсумки голосування на дільницях та округах винятково в електронну форму, яка може заповнюватися посадовими особами виборчих комісій, наприк­лад, із використанням персонального ключа та/або електронного цифрового підпису.

Очевидно, що наведені вище нововведення створять необхідність понесення Державним бюджетом України додаткових витрат на створення матеріально-технічної бази, зокрема для встановлення камер та комп’ютерів. Але це є тим необхідним кроком, що допоможе зробити вибори більш прозорими.

Стосовно застосування практики Європейського суду з прав людини під час розгляду скарг щодо результатів виборів, то треба розуміти, що суди мають застосовувати практику ЄСПЛ дуже обережно. Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в своїй постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 821/1903/17 висловив правову позицію, відповідно до якої, якщо суд вважає за необхідне застосувати ту чи іншу практику ЄСПЛ, то він має належно обґрунтувати необхідність застосування такої практики та зазначити, яким чином позиція ЄСПЛ впливає на конкретні обставини справи. У цій постанові Верховний Суд відзначив, що лише посилання на практику ЄСПЛ в судовому рішенні не є достатнім для належного обґрунтування необхідності її застосування.

Отже, при розгляді скарг щодо результатів виборів суд у разі необхідності має можливість посилатися на правові позиції ЄСПЛ. Однак у першу чергу він повинен розібратися, за яких обставин ЄСПЛ прийняв своє рішення, та з’ясувати, чи можна таке рішення застосувати в конкретній справі.

Чи відповідає чинне виборче законодавство вимогам часу? Які проблеми демонструє виборчий процес в Україні?

Роман ТИТИКАЛО, керуючий АБ «Титикало та Партнери», адвокат

Як на мене, виборче законодавство застаріло: весь світ давно комп’ютеризований, а ми досі голосуємо бюлетенями, складаємо протоколи «від руки». Усе це нагадує поєднання радянської системи та дикого капіталізму.

Усі повинні усвідомлювати, що голоси підраховуються членами дільничних виборчих комісій (ДВК), які висуваються учасниками політичного процесу. Тобто, якщо три місяці тому вирішив би стати президентом, наприклад, чесний і порядний кандидат Х, то він навряд чи зміг би це зробити — потрібно бути не лише харизматичним, розумним та порядним, потрібно також мати розгалужену мережу «партійних» діячів, гроші, щоб їм платити для того, аби в кожну дільницю поставити свого члена. І я вже не згадую про агітаційну мережу, витрати на рекламу тощо.

Мені відомі випадки, коли на виборах депутатів місцевих рад на тих дільницях, де у партії не було членів ДВК, голоси ділились просто між членами інших партій.

Треба розуміти, що протоколи ДВК везуть до окружної чи територіальної виборчої комісії, яка розглядає скарги та зводить усі результати знову «в ручну» до одного знаменника. Мені також відомі випадки, коли протоколи територіальної виборчої комісії математично не відповідали протоколам ДВК.

Суди не хочуть глибоко розбиратися у цих справах. Це спричинено тим, що виборчий процес швидкоплинний, строки розгляду позовів скорочені і за ці строки зібрати докази часто буває важко, а то й узагалі неможливо.

Я брав участь у багатьох судових процесах і про якусь судову практику говорити доволі важко.

Наведу приклад. Скажімо, відомо, що протокол ДВК, поданий головою ДВК до територіальної виборчої комісії, не відповідає дійсності, члени ДВК мають на руках інші протоколи, а голова ДВК по дорозі до комісії протокол просто переписав. Суд перераховувати голоси не буде, аби щось довести, потрібно мати протокол ДВК з підписами членів комісії, а його отримати, не маючи «своїх» чи дружніх членів ДВК, дуже важко, відповідно щось довести в суді — теж. ДВК в Україні тисячі, лише в Києві їх 1 088, тож, аби проконтролювати результат на кожній дільниці, необхідні колосальні людські та матеріальні ресурси.

Доволі часто стоїть питання — вплинули порушення на результат волевиявлення чи ні? Це вже доволі оціночне судження.

Виборчий процес — це системна робота юристів із політтехнологами, агітаторами та начальниками штабів, і зараз вибори доволі технологічні та високовартісні.

Чи відповідає чинне виборче законодавство вимогам часу? Як і будь-яка інша законодавча сфера — ні.
Поза різноманітними неузгодженостями, прогалинами є окрема специфіка законодавства, що регулює національні вибори

 

Богдан БОНДАРЕНКО, експерт з конституційного права

По-перше, виборче законодавство як щодо виборів парламенту, так і щодо виборів Президента характеризується великою кількістю норм заборонного характеру, яким не корелюються жодні санкції.

По-друге, у березні 2014 року Закон України «Про вибори Президента України» було максимально спрощено, з нього прибрали достатньо велику кількість регулятивних положень. Це відповідало вимогам 2014 року та обставинам, що склалися в державі навесні 2014-го, проте для президентських виборів 2019 року таке законодавче регулювання викликає сумніви.

По-третє, виборчі системи. Це питання не стільки законодавства, скільки закладеної моделі, проте є думка, що для всіх видів виборів (національних, регіональних та місцевих) має існувати не більше двох виборчих систем, що дасть змогу уникнути нагромадження недоцільного правового регулювання.

І останнє, проте, мабуть, найважливіше, — питання стабільності законодавчої бази, що регулює виборчий процес. Попередні вибори практично завжди характеризувалися змінами виборчих моделей напередодні голосування.

На найбільші проблеми та основні порушення варто очікувати в день голосування і під час підрахунку голосів. На цій стадії виборчого процесу можна констатувати, що одним із найпоширеніших порушень є здійснення агітації з джерел поза виборчими фондами кандидатів у Президенти та здійснення оплатної агітації виборцями.

Неоднакова судова практика, як і в інших законодавчих сферах, часто стосується тлумачення суб’єктивних категорій та оціночних категорій, що містяться у законодавстві, наприк­лад, грубе і системне порушення. Основними проблемами для розгляду судами виборчих спорів є звужені строки розгляду (в межах яких треба і забезпечити гарантії судового процесу, і швидко розглянути справу) та процес доказування (які саме докази можуть бути належними та допустимими).

Які найзнаковіші позиції українських судів у виборчому процесі можна виділити? Особливо знакових виділити не можу. Як на мене, важливими є ті позиції судів, в яких судді керуються загальними принципами права без прив’язки до недосконалих законодавчих положень. Такі судові рішення є і, на щастя, вони непоодинокі.

Де пролягає розумна межа законодавчого регулювання виборчого процесу?

Любомир ДРОЗДОВСЬКИЙ, керівник практики судового представництва, нерухомості,
природних ресурсів та мас-медіа АО «Хасін та Дроздовський», адвокат

Упродовж останнього десятиліття український законотворчий процес невпинно рухається шляхом максимальної деталізації нормування саме на рівні законів. Так, кожен новий кодекс стає принаймні вдвічі товщим за попередній, кожен новий закон за обсягом суттєво перевищує попередню редакцію.

Перша редакція Закону «Про вибори Президента України (в редакції 1991 року УРСР)» складалася з 2 640 слів. Вибори Президента України в 1994 році регулював закон обсягом 7 635 слів, 1999 року — 13 595 слів, 2004 року — 36 000 слів, 2010 року — 38 836 слів, 2014 року — 53 579 слів, а чинна редакція закону, за якою пройдуть вибори 2019 року, налічує 54 804 слова.

Ми добре пам’ятаємо статтю 19 Конституції України про те, що органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Але разом із тим ми чомусь почали вважати, що спосіб реалізації владних повноважень органами державної влади повинен бути виписаний у законі «від і до». Тобто, що сам по собі орган державної влади не має жодної дискреції при здійсненні своїх повноважень.

Наведу приклад з діяльності Центральної виборчої комісії, який викликав бурхливу дискусію серед присутніх учасників однієї з розширених робочих нарад. Річ у тім, що серед кандидатів на пост Президента України на прийдешніх виборах є дві пари однофамільців (Шевченко і Тимошенко). Очевидно, що в такій ситуації кандидат, який має більший рейтинг довіри серед виборців, прагне відмежуватись від конкурента-однофамільця, який може отримати голоси виборців першого кандидата в результаті помилки чи неуважності виборця під час заповнення виборчого бюлетеня.

Якби чинне законодавство надавало ЦВК більшої волі під час вирішення організаційних питань з проведення виборів та виходило б із того, що завданням ЦВК є забезпечення саме рівних, чесних і прозорих виборів доступними їй методами, тоді ЦВК могла б ухвалити рішення про зазначення кандидатів відповідно до результатів підтримки політичної партії, яка висунула цього кандидата, на попередніх виборах, а щодо самовисуванців — відповідно до результатів їхньої підтримки на попередніх виборах. Це міг би бути один із варіантів «чесного та справедливого» розмежування рейтингових кандидатів від кандидатів технічних, які опинилися б у кінці списку.

Натомість чинна редакція статті 71 Закону не тільки встановлює, що форма, колір і текст виборчого бюлетеня для голосування в день виборів Президента України затверджуються Центральною виборчою комісією, що є цілком логічним, але й надає більш детальне і не завжди доречне нормативне регулювання.

Наприклад, про те, що виборчий бюлетень повинен містити назву та дату проведення виборів, номер територіального виборчого округу або позначення, що він є закордонним, номер виборчої дільниці, а також позначене місце для печатки дільничної виборчої комісії.

Також до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів вносяться відомості в алфавітному порядку за прізвищами зареєстрованих кандидатів на пост Президента України із зазначенням прізвищ, імен, по батькові, року народження, місця проживання, місця роботи (занять), посади, партійності кандидата, суб’єкта висунення кандидата. Ліворуч напроти відомостей про кожного кандидата розташовується порожній квадрат.

Крім того, виборчий бюлетень повинен містити роз’яснення щодо порядку його заповнення виборцем під час голосування. Виборчий бюлетень має контрольний талон, відокремлений лінією відриву. Контрольний талон повинен містити назву та дату виборів, номер територіального виборчого округу або позначення, що він є закордонним, номер виборчої дільниці, а також позначені місця для номера, за яким виборця внесено до списку виборців на дільниці, підпису виборця, який отримує виборчий бюлетень, прізвища, ініціалів та підпису члена дільничної виборчої комісії, який видаватиме виборчий бюлетень.

Таким чином, ЦВК не має права навіть вирішити, з якого боку повинен бути порожній квадрат для проставляння голосу за кандидата, — ліворуч або праворуч. Це все вже вирішили парламентарії. Єдиним питанням, що обговорювалось під час наради, було нумерування кандидатів, щоб кандидат, який має «двійника» у списку, принаймні за допомогою номера у виборчому бюлетені зміг поінформувати свого виборця про те, за кого саме йому голосувати.

При вирішенні цього питання була група як прибічників нумерування, так і противників, кожен з яких апелював до статті 71 Закону, вважаючи (чи спростовуючи), що зміст бюлетеня, наведений у законі, є вичерпним.

Ця ситуація яскраво ілюструє, що при нормативному регулюванні суспільних відносин ми не можемо сліпо покладатись на «непогрішимість» законотворців, вважаючи, що 226 депутатів краще за всіх знають, що і як треба робити. Насправді, орган державної влади, сформований з компетентних фахівців, може набагато краще розуміти ситуацію та знайти більш ефективне вирішення проблем. Варто просто хоч трохи розв’язати їм руки.