Проблема: Прокурорський відлік

Судова практика щодо застосування строків позовної давності за позовами органів прокуратури потребує визначеності вищої судової інстанції

Спори за позовами прокуратури в інтересах держави завжди були пов’язані зі значною кількістю правових проблем. Як правило, такі позови супроводжуються пропуском строків позовної давності і, на жаль, не завжди з об’єктивних та поважних причин. Це, в свою чергу, негативно впливає на сталість цивільного обороту, через що власники нерухомого майна та бізнесу опиняються в стані загрозливої невизначеності. Не додає цієї визначеності і нестабільність судової практики.

Суперечливість судової практики проявляється, зокрема, при визначенні, по-перше, моменту початку відліку строків позовної давності та, по-друге, можливості застосування строків позовної давності до віндикаційного позову.

Враховуючи, що зазвичай застосування строків позовної давності є визначальним при вирішенні подіб­них спорів, така правова проблема набувала неабиякого значення для всіх учасників правовідносин.

 

Початок відліку строків позовної давності

 

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або мог­ла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 Цивільного кодексу України).

Однак при визначенні початку відліку строків позовної давності за позовами прокуратури правозастосування вказаної норми супроводжується неоднозначними висновками. Це обумовлено статусом прокурора, який здійснює представництво інтересів держави та користується процесуальними правами сторони у справі (стаття 23 Закону України «Про прокуратуру»).

При цьому прокурор здійснює представництво інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

З огляду на це органи прокуратури завжди відстоювали позицію можливості починати відлік строку позовної давності з моменту, коли саме прокурор довідався про порушення прав держави.

Доповнювала цю позицію органів прокуратури також функція загального нагляду, яка була передбачена попереднім Законом України «Про прокуратуру», який втратив чинність 15 липня 2015 року.

Так, у разі пропуску строків позовної давності прокурори зазвичай вдавались до так званої прокурорської перевірки. За результатами її проведення органи прокуратури нібито виявляли порушення прав держави та обґрунтовували у такий спосіб відсутність пропуску строку позовної давності.

Такі обставини в цілому сприяли існуванню судової практики, відповідно до якої відлік позовної давності обчислювався з моменту, коли про порушення прав держави формально дізнався саме прокурор, тобто з моменту проведення перевірки.

Утім, цю позицію послідовно заперечували адвокати, зазначаючи, що прокурор є лише представником держави, але аж ніяк не особою, права якої порушено. Отже, не можна ставити початок відліку строку позовної давності у залежність від обізнаності прокурора про порушення прав держави.

Такі протилежні позиції зумовили виникнення суперечливої судової практики, допоки Верховний Суд України у постанові у справі № 6-178цс15 від 1 липня 2015 року не виклав таку правову позицію: незалежно від того, хто подає позов, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

На практиці ця правова позиція Верховного Суду України означала таке: відлік строків позовної давності має починатися з моменту, коли про порушення свого права дізнавався (міг дізнатися) державний орган, а не прокурор.

Для прикладу можна навести постанову Верховного Суду (ВС) від 24 січня 2018 року у справі № 914/801/17, в якій прокурор оскаржував судові рішення, якими йому було відмовлено у задоволенні позову з огляду на пропуск строків позовної давності. ВС за результатами розгляду касаційної скарги зазначив, що початок перебігу строків позовної давності треба відраховувати з моменту, коли про порушене право дізналась або могла дізнатись саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач або прокурор.

Утім, судова практика завжди перебуває у динамічному стані. У зв’язку з цим, на мій погляд, критично важливим є систематичне відстеження та аналіз правових висновків Верховного Суду.

Так, за останній рік у цій категорії спорів Верховним Судом було прийнято ряд судових рішень, відповідно до яких така правова позиція зазнала коректив. Насамперед, варто звернути увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС) від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц. У цій справі прокурор оскаржив судові рішення, якими йому було відмовлено у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строків позовної давності. У заяві про перегляд прокурор посилався на те, що про порушення прав держави йому стало відомо лише після здійснення перевірки, а тому позов було подано в межах строків позовної давності.

Переглядаючи судові рішення у цій справі, ВП ВС відступила від позиції Верховного Суду України. Суд відправив справу на новий розгляд і фактично зазначив, що початок відліку строків позовної давності може також починатись з моменту, коли прокурору стало відомо про порушення прав держави.

Згадана позиція ВП ВС знайшла своє логічне продовження у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, в якій суд, відправляючи справу на новий розгляд, дав вказівку встановити: коли прокурор дізнався чи міг дізнатись про порушення прав держави та з якого моменту у ­прокурора виникло право звернутись до суду з позовом в інтересах держави.

Таким чином, ВП ВС уже двічі відступила від позиції Верховного Суду України, зазначаючи про можливість обчислення строків позовної давності з моменту, коли прокурору стало відомо про порушення прав держави.

Оскільки така правова позиція ВП ВС викликала подальші дискусії, суд конкретизував свої попередні виснов­ки у постанові у справі № 362/44/17 від 17 жовтня 2018 року.

У цій постанові ВС зазначив, що відлік строків позовної давності починається з моменту, коли про порушення прав держави стало відомо прокурору, у разі якщо прокурор мав об’єктивну можливість дізнатись про порушення або загрозу порушення таких інтересів раніше, ніж державний орган, або якщо державного органу немає.

Таким чином, ВП ВС дещо змінила судову практику у подібних спорах, оскільки відтепер для вирішення спору за позовом прокуратури в інтересах держави суд має встановити, коли про порушення прав держави дізнався саме прокурор.

Таку зміну судової практики, на мій погляд, можна частково пояснити скасуванням функції загального нагляду органів прокуратури. Річ у тім, що зі скасуванням загального нагляду органи прокуратури втратили можливість дізнаватись про порушення прав держави під час прокурорських перевірок.

Іншими словами, з 15 липня 2015 року прокурор не має права стежити за дотриманням норм законодавства. Це, в свою чергу, призводить до того, що у разі невиконання державним органом функцій захисту інтересів держави або неналежного виконання таких функцій прокурор не може дізнатись про таке порушення. Відповідно, не завжди може і захистити права держави у встановлений законом строк позовної давності.

За таких умов позиція Верхов­ного Суду, відповідно до якої відлік строків позовної давності фактично починався з моменту порушення, не відповідає сучасним реаліям.

Проте не можна остаточно стверджувати, що цю позицію докорінно змінила ВП ВС. Це пояснюється тим, що ВП ВС досі розглядала лише справи, в яких порушення прав держави відбувалось до 15 липня 2015 року, тобто за час наявності у прокуратури функції нагляду.

За таких обставин крапку в цьому питанні ставити зарано — судова практика ще може зазнати суттєвих змін.

 

Презумпція зобов’язання особи

 

Не оминула цю категорію спорів і широко використовувана презумпція можливості і зобов’язання особи знати про стан своїх майнових прав.

Ця презумпція фактично закладена в статті 261 Цивільного кодексу України. Більше того, вона також випливає із загальних принципів захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України) (постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).

Суть презумпції полягає в тому, що позивач, який пропустив строк позовної давності, повинен довести не тільки те, що він не знав про порушення свого цивільного права, але й той факт, що він не міг знати про його порушення.

Під можливістю дізнатися про порушення права суди мають на увазі таке: передбачувана неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов’язань як міри належної поведінки, у результаті виконання яких вона мала б можливість дізнатися про відповідні порушення.

Наведена правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верхов­ного Суду від 14 серпня 2018 року у справі № 922/1425/17.

Додам, що на практиці найбільш поширеним інструментом доведення наявності можливості особи знати про порушення свого права є наявність інформації про таке порушення в державних реєстрах.

Яскравим прикладом застосування цієї презумпції можна назвати пос­танову ВС від 20 червня 2018 року у справі № 391/1056/14-ц. У цій пос­танові суд, враховуючи вказану презумпцію, дійшов висновку, що прокурором пропущено строк позовної давності, оскільки протягом 2009—2014 років прокурор був наділений правом на проведення відповідної перевірки спірних рішень селищної ради, проте ним таких дій вчинено не було.

Разом із цим суд також додав, що ніщо не заважало прокурору належним чином виконувати свої обов’язки і регулярно здійснювати перевірки вчасно (коли у прокурора були такі повноваження), без очікування вказівок прокуратури області або Генеральної прокуратури України.

Таким чином, можна стверджувати, що безпідставне ігнорування прокурором порушення прав держави не дозволяє визнавати причини пропуску строків позовної давності поважними.

Утім, варто зауважити, що така практика використання аналізованої презумпції доцільна для правовідносини, які склалися в період дії функції загального нагляду.

Натомість можливість застосування такої презумпції до правовідносин, які виникли після 15 липня 2015 року, залишається під питанням.

На мою думку, ставити знак рівності між обов’язком фізичної чи юридичної особи знати про стан своїх майнових прав та обов’язком органів прокуратури знати про стан майнових прав держави — передчасно. Такий висновок пояснюється тим, що прокурор має захищати інтереси держави у випадку їх неналежного захисту відповідними органами або взагалі його відсутністю. Отже, допоки інформація про порушення інтересів держави не стане загальновідомою або про таке порушення не буде повідомлено прокурора, останній об’єктивно не зможе стати на захист державних інтересів.

Разом із тим у перспективі є ризик виникнення ситуації, за якої органи прокуратури можуть отримати необмежений час на звернення до суду. Така негативна перспектива вимагає від суду пошуку розумного балансу між можливістю прокурора дізнатись про порушення прав держави та відсутністю в останнього функції загального нагляду.

 

Застосування строків позовної давності до віндикаційного позову

 

Якщо проаналізовані вище питання ще остаточно не вирішені, то з віндикаційними позовами можна поставити позитивну крапку.

У першій половині 2018 року мала місце правова позиція, відповідно до якої строки позовної давності до віндикаційних позовів не застосовуються (постанова ВС від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16).

З іншого боку, був протилежний підхід, згідно з яким до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України застосовується загальна позов­на давність у три роки (постанова ВС від 15 травня 2018 року у справі № 916/2073/17).

Таким чином, на рівні Верхов­ного Суду ще донедавна не було єдиного бачення щодо питання про можливість застосування строків позовної давності до віндикаційних позовів.

Проте цю невизначеність було
усунуто постановою ВП ВС від
17 жовтня 2018 року у справі
№ 362/44/17, в якій відповідачі оскаржували судові рішення про задоволення позову прокурора з підстав пропуску строку позовної давності.

У цій справі суд апеляційної інстанції зазначив, що позовна давність не може поширюватись на вимоги власника про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки має місце так зване триваюче правопорушення. За таких обставин власник може пред’явити позов на захист його права власності у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення.

Однак, переглядаючи рішення у цій справі, ВП ВС вказала на помилковість такого висновку, оскільки положення ЦК України не передбачають винятку для застосування строків позовної давності до віндикаційних позовів. Більше того, сутність витребування майна не виключає застосування до нього позовної давності.

Зазначена правова позиція послідовно була дотримана ВП ВС і у постанові від 20 листопада 2018 року при розгляді справи № 907/50/16.

Таким чином, ВП ВС дотримується однозначної правової позиції щодо застосування строків позов­ної давності до віндикаційних позовів прокуратури, що може забезпечити необхідну єдність судової практики.

 

Перспективи

 

Судова практики щодо застосування строків позовної давності за позовами органів прокуратури і надалі залишатиметься в стані певної невизначеності. Для її стабільності потрібно все ж визначитись із двома важливими питаннями: яким чином прокурор має дізнаватись про порушення прав держави за відсутності функції нагляду та чи може до спірних правовідносин застосовуватись презумпція обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав. Сподіваюся, відповіді на ці запитання стабілізують судову практику, що, у свою чергу, надасть більше визначеності учасникам цивільних правовідносин.