№06 Червень 2012 року → У вільний час

Post Scriptum: Лебідь, рак та щука

Павло ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
керівник «Адвокатського бюро Гречківського»

Чималою проблемою будь-якої бюрократичної системи, і української зокрема, є її роздутість та надлишковість, коли юрисдикції різних інстанцій перетинаються і перехрещуються, провокуючи зайву тяганину та безлад. На жаль, подібна доля не оминула і судову систему України. На сьогодні для всіх типів судочинства впроваджено «подвійну касацію» — цей процес завершився утворенням Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Доцільність такої системи викликає обґрунтовані сумніви у багатьох правників.

Вищі судові інстанції є авторитетом для інстанцій нижчих — як з формальної точки зору, так і з неформальної (навіть за відсутності узагальнюючих роз’яснень більшість суддів орієнтуються на практику своїх колег вищого рівня). При цьому для кожного судді судів загальної юрисдикції в Україні таких авторитетів нині є два — Вищий спеціалізований суд відповідної спеціалізації та Верховний Суд України (ВСУ). Це на додаток до вже існуючої «конкуренції юрисдикцій», коли Вищий господарський суд України (ВГСУ) та Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) часто-густо суперечать один одному в своїх трактуваннях питань підсудності. Ситуація дещо нагадує відому байку.

Пов’язано це з тим, що відповідно до статей 32, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» саме вищі спеціалізовані суди наділені повноваженнями узагальнювати судову практику та надавати рекомендаційні роз’яснення щодо застосування норм матеріального та процесуального права. Проте відповідно до Закону України від 20 жовтня 2011 року № 3932-VI до процесуальних кодексів були внесені зміни, згідно з якими за рішеннями ВСУ визнано обов’язковий характер для всіх судів.

Оскільки постанови пленумів, інформаційні та оглядові листи вищих спеціалізованих судів далеко не завжди відповідають практиці ВСУ, у практикуючих юристів постає закономірне запитання, до практики якої авторитетної інстанції звертатися? Відповідь нібито очевидна: у визначенні статусу роз’яснювальних документів вищих спеціалізованих судів міститься слово «рекомендаційні», у визначенні статусу рішень ВСУ — «обов’язкові».

Між тим, постанови пленуму ВГСУ, наприклад, продовжують відігравати важливу роль у господарському процесі та часто використовуються як юристами в частині обґрунтування своїх вимог, так і судами в мотивувальній частині рішень. Схожа ситуація з інформаційними листами ВАСУ в адміністративному процесі.

Річ у тім, що роз’яснювальні та узагальнюючі документи вищих спеціалізованих судів являють собою впорядкований матеріал, що містять чітку позицію з актуальних питань судової практики. Вони є куди більш зручним інструментом, ніж безліч рішень ВСУ, серед яких необхідно відшукати потрібні та виокремити з їхньої мотивувальної частини смислову частину (тобто позицію ВСУ щодо застосування конкретної норми законодавства), що буває вкрай важко. Між тим, лише одне рішення ВСУ здатне перекреслити позицію, викладену в усіх попередніх роз’ясненнях.

Ситуація, що склалася, віддзеркалює недосконалість побудови системи судів в Україні. Від ідеї «подвійної касації» потрібно відмовитися. Вищі спеціалізовані суди повинні стати єдиними центрами для узагальнення та впорядкування судової практики — кожен у своїй парафії. Саме їхнім рішенням необхідно надати прецедентну силу — і на основі власних прецедентних рішень вони вироблятимуть практичні рекомендації для судів та інших учасників процесу.

Щодо ВСУ, то його місце — за межами системи судів загальної юрисдикції, а функції його мають зводитися до офіційного тлумачення та роз’яснення спірних і колізійних норм законодавства, які викликають найбільше проблем у судовій практиці. Наразі подібні функції частково виконує Конституційний Суд України, тому виникає запитання: можливо, один із цих органів узагалі зайвий?

Наразі ж можемо підсумувати словами першого Президента України: «Маємо те, що маємо». Практикуючим юристам доводиться не випускати з поля свого зору ані практику ВСУ, ані роз’яснення вищих спеціалізованих судів, застосовуючи те або інше залежно від потреб конкретної ситуації. І сподіватися, що, можливо, настане день, коли у питанні «конкуренції авторитетів» буде поставлено крапку.