Кримінальний процес: Двоскладне заперечення

Опанас КАРЛІН,
партнер ESQUIRES, адвокат

Ухвали слідчих суддів, які «не підлягають оскарженню», під час досудового розслідування, викликають низку питань з боку адвокатів

Продовжуючи тему контроверсійних норм Кримінального процесуального кодексу (КПК) України, варто приділити увагу способам реагування на ухвали слідчих суддів, які не входять до переліку таких, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під час досудового розслідування. Це, зокрема, ухвали про надання дозволу на затримання, про здійснення спеціального досудового розслідування, про дозволи на обшук, огляд, примусове відбирання біологічних зразків, про відмову в задоволенні скарг на дії чи бездіяльність слідчого, прокурора тощо.

Відповідно до частини 3 статті 309 КПК України, скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають, тож заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.

Ця норма породжує у правозастосуванні ряд питань, зокрема, щодо її відповідності Конституції України, а також щодо її суто декларативного (і антиномічного) характеру, оскільки у судів складається стійке враження, що праву подати заперечення на ухвалу не відповідає жоден їхній обов’язок.

 

Виключне місце

Одразу варто зауважити, що двоякого тлумачення цієї норми апеляційні суди не допускають і, попри гарантії оскарження процесуальних рішень слідчого судді до суду вищого рівня, закріплені у статті 24 КПК України, стабільно відмовляють у відкритті апеляційного ­провадження. Навіть якщо слідчий суддя легковажно обмовиться в резолютивній частині такої ухвали, що вона, мовляв, підлягає оскарженню.

На щастя, виняток із правила становлять ухвали слідчих суддів, які не лише не входять до переліку таких, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під час досудового розслідування, але й узагалі не передбачені КПК України. Наприклад, про призначення податкової перевірки.

Є сподівання, що жирну крапку в цьому питанні поставили Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 6 березня 2018 року та Велика Палата Верхов­ного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17­к. Окрім довгоочікуваного, але «вузького» висновку про те, що слідчий суддя не має повноважень призначати податкові перевірки, у вказаних судових актах зафіксовано, що ухвала слідчого судді про призначення податкової перевірки може бути оскаржена до апеляційного суду. Остання правова позиція є найбільш цінною та повинна мати ширше застосування, оскільки заснована на принципі, за яким судові рішення, не передбачені законом (винесені з перевищенням повноважень), підлягають апеляційному оскарженню. Право на апеляційне оскарження таких судових рішень (не передбачених кримінальними процесуальними нормами) підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини 1 статті 7 та частини 1 статті 24 КПК України, які його гарантують.

Отже, далі йтиметься винятково про ухвали слідчих суддів, постановлення яких передбачене КПК України, але які не входять до переліку таких, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під час досудового розслідування.

У частині заборони апеляційного оскарження таких ухвал впадає в око невідповідність норми, яка міститься у частині 3 статті 309 КПК України, пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України, за якою до основних засад судочинства віднесене забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення. Отже, право на апеляційний перегляд справи (на відміну від касаційного) не може бути обмежене ­законом. Натомість, досліджувана норма КПК України якраз обмежує права на апеляційний перегляд справи. Така невідповідність свідчить і про порушення вимог частини 2 статті 8 Конституції України, згідно з якою закони мають відповідати Конституції України.

Багато юристів помітили цю невідповідність і намагалися привернути до неї увагу органу конституційної юрисдикції.

До Конституційного Суду України з цього приводу подано 13 конс­титуційних скарг громадянами та одне конституційне подання Упов­новаженим Верховної Ради України з прав людини. Щодо всіх звернень у відкритті провадження було відмовлено, здебільшого з формальних міркувань. Наприклад, омбудсмен не навів у поданні обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону.

 

Корисне ототожнення

У конституційній скарзі (на відміну від конституційного подання), окрім обґрунтування неконституційності закону (наприклад, невідповідності частини 3 статті 309 КПК України положенням пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України), необхідно вказати також гарантоване Конституцією України право людини, яке зазнало порушення внаслідок застосування закону. З огляду на цю вимогу, суб’єкти звернення посилалися на порушення нормою частини 3 статті 309 КПК України також права на оскарження в суді рішень органів державної влади (у тому числі судової), гарантованого частиною 2 статті 55 Конституції України.

Найбільш цікавою є ухвала Конституційного Суду України від 26 червня 2018 року (справа № 3­217/2018 (2679/18)) про відмову у відкритті конституційного провадження за конституційною скаргою Розенблата Б.С., в якій викладено недвозначний натяк на перспективи подібних конституційних скарг: «право … на оскарження в суді рішень не було порушене, оскільки передбачена частиною 3 статті 309 Кодексу можливість подати заперечення проти ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є способом реалізації права та гарантії, закріплених в частині 2 статті 55 Конс­титуції України».

Тобто невідповідність норми, яка міститься у частині 3 статті 309 КПК України, вимогам пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України не заперечується, але Конституційний Суд України вважає, що така невідповідність не порушує прав людини, закріплених у частині 2 статті 55 Конституції України, що унеможливлює розгляд конституційної скарги.

Парадокс у тому, що Конституційним Судом України у вказаній ухвалі ототожнюються поняття «оскарження» та «подання заперечень», тоді як у нормі частини 3 статті 309 КПК України ці поняття протиставляються. Якщо Конституційний Суд України стверджує, що можливість подати заперечення проти ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є способом реалізації права та гарантії, закріплених у частині 2 статті 55 Конституції України, то такі заперечення проти ухвал є формою оскарження рішень у суді (оскільки ні про що інше у частині 2 статті 55 Конституції України не йдеться).

Таке ототожнення може мати щонайменше два корисних для практики висновки.

По­перше, має забезпечуватися доступ до матеріалів судових проваджень, в яких були постановлені такі ухвали слідчих суддів. На жаль, майже не застосовуються норми частин 1, 11 статті 9 Закону України «Про доступ до судових рішень», за якими особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків, може ознайомитися із судовим рішенням, а також із матеріалами справи, що необхідні для оскарження судового рішення.

Якщо ухвали слідчих суддів, зазначені у частині 3 статті 309 КПК України, все ж підлягають оскарженню шляхом подання на них заперечень, та стосуються прав, свобод, інтересів чи обов’язків особи, то матеріали судових справ, у яких постановлені такі ухвали, мають бути розкриті такій особі. Приміром, це привід зробити сталою наразі поодиноку практику ознайомлення обшуканої особи з матеріалами справи про дозвіл на обшук її житла або іншого володіння.

Другий важливий висновок стосується форми реакції суду на заперечення проти ухвал слідчих суддів під час підготовчого провадження.

Варто відзначити, що ні порядку розгляду заперечень проти ухвал слідчих суддів, ні форм реагування суду на такі заперечення у підготовчому провадженні норми статей 314—316 КПК України не регламентують. Тому якщо окремі суди і констатують надходження у підготовчому провадженні письмових заперечень на ухвали слідчих суддів в ухвалах про призначення судового розгляду, то вже точно жодним чином не розглядають їх.

Проте якщо подання заперечення проти ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є способом реалізації права на оскарження рішень в суді (частина 2 статті 55 Конституції України), то суд зобов’язаний розглянути їх у підготовчому судовому засіданні та у разі виявлення невідповідності заперечуваних (оскаржуваних) ухвал вимогам закону — скасувати їх. Цей висновок підтверджують також норми статті 9 КПК України, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в частині 6 встановлює, що коли положення КПК України не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень (пункт 17 частини 1 статті 7, частини 1 статті 24 КПК України). Очевидно, що для формування позитивної судової практики з цього приводу необхідна активна і послідовна правова позиція правозахисників.

 

Перспектива застосування

Наведений вище механізм оскарження може бути реалізований винятково у підготовчому провадженні, що на практиці значно звужує суб’єктний склад та саму можливість його застосування. Часто розглядувані ухвали слідчих суддів постановляються у кримінальних провадженнях без судової перспективи. За таких обставин приводу для оскарження КПК України не надає.

Виходом із ситуації могло б стати безпосереднє застосування норм Конституції України апеляційними судами або відповідне реагування Конституційного Суду України, проте, попри наявні приводи, судова влада поки «зберігає нейтралітет». На окреслені у цій статті прогалини, безумовно, варто звернути увагу законотворців.