Колонка редактора: Ода місту

Знаю, ти не дуже любиш місто, в якому я живу. Як на твій смак, тут занадто шумно, галосно і людно. Ти не любиш це місто за гаражні нетрі, за страхітливі конструкції на дитячих майданчиках, за ганебні дороги з вибоїнами і, власне, за людей, які не люблять це місто так, як і ти...

Та якби справа була справді у місті (а не в тобі), я розповіла б про місця, здатні заховати від усього чортового світу. І якби не телефон у кишені — зв’язок із зовнішнім світом міг би бути втраченим. Залишився би тільки ти — наодинці з власними думками і мріями, щебетанням якихось невідомих пташок, дзижчанням якихось невидимих комах, з дніп­ровими хвилями, які безкінечно і марно наздоганяють одна одну, з вітром, який так полюбляє гратися листям дерев і твоїм волоссям.

З дощем, таким раптовим, таким бажаним і рясним. Ти навіть вимикаєш музику в домі, аби слухати музику дощу. Так і засинаєш — з відкритим навстіж вікном і під ранок промерзаєш до кісточок. А потім заспаний і змерзлий ідеш крізь вранішні сутінки до кавоварки. І поки вона голосно втягує воду, а ти впорядковуєш у голові плани на день — кухня наповнюється неповторним ароматом кави. Знаєш, так цілком може пахнути щастя.

Допоки не почнеш помічати таких простих речей, ти не полюбиш місто, в якому живу я. А поки можеш читати «УЮ» — тут чимало речей, зроблених з любов’ю.

Христина Пошелюжна, редакторка розділу «Спочатку»