Антимонопольне право: Конкурентний зв’язок

Віра ВАЛЛЄ,
керівник практики корпоративного права ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Погляди американських суддів на нав’язування додаткових зобов’язань при укладенні угод неодноразово змінювали конкурентне право США

Конкурентне право багатьох країн забороняє угоди з суб’єктами господарювання, які містять умови, що обмежують діяльність контрагента. Такі угоди можуть передбачати зобов’язання, що є додатковими до передбачених договором: наприк­лад, придбати додатковий товар (послугу) або відмовитися від прид­бання певного товару (послуги) в іншого постачальника.

У вітчизняному законодавстві про такі угоди йдеться у Законі України «Про захист економічної конкуренції». Так, «укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод» визнається антиконкурентними узгодженими діями (пункт 6 статті 7) або зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку (пункт 3 статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Антиконкурентні критерії

У Сполучених Штатах Америки питання «зв’язуючих» угод регулює Закон Шермана 1890 року та інші закони, доповнені добре розвиненою судовою практикою.

Відомою справою, що заклала фундамент практики застосування американського законодавства щодо «зв’язуючих» угод, є судове провадження, яке виникло між компаніями Fortner Enterprises, Inc. та United States Steel Corp. У 1969 році суд зазначив: для визнання угоди антиконкурентною достатньо довести, що додаткові зобов’язання, передбачені угодою, обмежують діяльність контрагента і негативно впливають на конкуренцію. Утім, уже за вісім років суд переглянув свою позицію, заявивши, що угода про зв’язування буде визнана неправомірною, тільки якщо позивач зможе довести, що відповідач має значну частку на ринку.

Цей підхід було запроваджено 1984 року під час судового розгляду спору між клінікою Jefferson Parish Hospital District та компанією анестезіологів Hyde. Конфлікт виник з приводу угоди, відповідно до якої клініка була зобов’язана користуватися тільки послугами однієї компанії анестезіологів і не могла залучати інших фахівців у цій сфері. Утім, оскільки позивач не навів достатніх доказів того, що відповідач має знач­ну частку на ринку, суд постановив, що не вбачає в угоді жодних антиконкурентних наслідків.

Розглядаючи спори щодо «зв’язуючих» угод, американські суди піддають їх ретельному правовому аналізу: досліджують частку ринку, вивчають економічні показники впливу цих угод на конкурентів тощо. Судова практика США сформувала правило-тест, що завжди застосовується при розгляді позовів про визнання «зв’язуючих» угод антиконкурентними. Вважається, що угода обмежує конкуренцію, якщо вона відповідає чотирьом критеріям:

1)?продукти (послуги), що є предметом угоди, мають бути незалежними один від одного;

2)?неможливість покупця прид­бати продукт (послугу) в альтернативного продавця;

3)?продавець має значну частку на ринку продукту (послуги), що є предметом угоди, достатню для обмеження конкуренції;

4)?угода спричинила негативний вплив на конкуренцію, виражений у вигляді неодержаного прибутку учасників ринку.

Для визнання «зв’язуючої» угоди антиконкурентною вона має стосуватися двох окремих продуктів, незалежних один від одного. Стосовно додаткового товару (послуги), що нав’язується угодою, має бути достатній попит на ринку. Окрім того, необхідно, щоб ринок такого продукту вважався самостійним ринком — так само, як і ринок основного продукту, щодо якого укладено угоду.

Попит проти пропозиції

У справі, що виникла між компаніями Independent Ink Inc. та Trident, Inc. (2002 рік), суд зазначив, що продукти є незалежними, якщо існує попит на кожен із них. Проте корпорація Independent Ink наполягала, що два окремих продукти, щодо яких йшлося в угоді, є незалежними один від одного, оскільки функціонально вони є відмінними (угода передбачала придбання покупцем технології друку за умови купівлі чорнил для використання разом із технологією). Утім, суд постановив, що позивач не зміг довести наявність двох «незалежних» продуктів.

Покупець також має довести, що для придбання певного продукту він справді був змушений купувати додатковий продукт (або відмовитися від придбання його у конкурента) у зв’язку з відсутністю альтернативного продавця. Тобто позивач повинен переконати суд у тому, що з боку продавця мало місце зловживання його положенням на ринку. Так, у справі «Data Gen. Corp. проти Digidyne Corp.» (1985 рік) суд зазначив, що зловживання положенням на ринку з боку продавця має місце, коли споживач змушений купувати додаткові продукти, нав’язані йому відповідно до угоди, тільки тому, що він позбавлений можливості вибору продавця через відсутність достатньої конкуренції на ринку. У спорі, що виник між корпораціями T. Harris Young & Assocs., Inc. та Marquette Elec., Inc. (1991 рік), суд дійшов висновку, що оскільки покупець міг придбати товар у альтернативного покупця, факт зловживання положенням на ринку з боку продавця відсутній.

Третім важливим критерієм, якому має відповідати антиконкурентна угода, вважається достатня частка продавця на ринку основного товару (послуги), що є предметом угоди. Якщо продавець не має значної частки на такому ринку, покупці матимуть можливість купувати аналогічні продукти у конкурентів. Для того щоб довести антиконкурентний характер угоди, покупець повинен визначити відповідний ринок і довести, що продавець має значну частку на цьому ринку. У згаданій раніше справі Jefferson Parish суд пос­тановив: оскільки позивач не зміг визначити ринок послуг анестезіологів, неможливо визнати оскаржувану угоду антиконкурентною.

Угода про зв’язування може бути визнана такою, що обмежує конкуренцію, якщо вона спричинила знач­ний збиток учасникам ринку товару (послуги), що є предметом угоди. Зазвичай позивачеві достатньо довести, що мала місце певна упущена вигода конкурентів у вигляді неодержаного прибутку. Наприклад, у справі Fortner Enterprises угода про зв’язування, що призвела до зменшення продажу на загальну суму 200 тисяч доларів США щорічно, була визнана такою, що обмежує конкуренцію. Однак у спорі, що виник між урядом США і компанією Loew’s, Inc. (1962 рік), суд постановив, що сума упущеної вигоди у розмірі 61 тисячі доларів США є недостатньо великою для визнання угоди антиконкурентною.

Позитивний вплив

Проте далеко не всі угоди про зв’язування обмежують конкуренцію. Деякі дослідники вважають, що іноді вони навіть позитивно впливають на інтереси споживачів, оскільки продаж товарів «у комплекті» дає змогу заощаджувати. Наприклад, у рішенні суду з приводу спору між урядом Сполучених Штатів Америки і компанією Microsoft (2001 рік) зазначалося, що зв’язування на ринку програмного забезпечення може мати позитивний вплив на конкуренцію, а також що «зв’язуючі» угоди сприяють збільшенню обсягів виробництва продукції та зниженню операційних витрат. А у справі Jefferson Parish суд зазначив: покупці часто зацікавлені у придбанні комплекту товарів; рішення продавця щодо продажу таких комплектів може бути просто його спробою ефективно конкурувати — поведінкою, яка пов­ністю відповідає Закону Шермана.

У своєму рішенні щодо спору між компанією N. Pac. Ry, Co. та урядом США (1958 рік) суд проголосив: звичайно, якщо продавець не має домінантного положення на ринку «зв’язуючого» продукту, а отже, не може змусити покупців придбати «зв’язаний» продукт, звісно, у більшості випадків угоди, що зв’язують, не матимуть значних наслідків для конкуренції.