Тема: Юристи на зв’язку

Євгенія РУЖЕНЦЕВА

Вітчизняні юристи неохоче дозволяють «затягувати» себе у правничі соціальні медіа, віддаючи перевагу звичним соцмережам

Плануючи тему номера, присвячену професійним соціальним мережам для правників, ми прагнули дізнатися: чи потрібне юристам, окрім реального, ще й таке, онлайнове, згуртування. Утім, як засвідчив процес підготовки дискусії, вітчизняним правникам, схоже, цілком достатньо «осілого способу життя» у звичних мережах: Facebook, Twitter, LinkedIn, Google+, «ВКонтакте» тощо. І поодинокі намагання вивести юридичну спільноту на більш вузьке, суто професійне спілкування, надавши їй для цього відповідні майданчики, наразі не знайшли підтримки серед великого загалу.

За останні кілька років на ринку спостерігалося чимало спроб «затягти» юристів у такі мережі та їхні аналоги: «Ліга.net» і її новий проект «Юрпортал», Pravotoday, «Юрліга», «Юристи. Твоя професійна мережа», «Феміда»… Одні вдовольнилися залученням і утриманням невеличкої аудиторії, інші все ще виношують наполеонівські плани, а наповнюваність деяких або взагалі зупинилася на позначці 2010 року, або повільно згасає нині…

Тим часом активність у вже згадуваних, так би мовити традиційних, соцмережах набирає неочікуваних обертів. Юридичний бізнес швидко «розкусив» усі переваги миттєвого спілкування з його багатим функціоналом та резонансністю. І сьогодні сприймає діяльність у тому-таки Facebook як необхідну складову своєї роботи, не цураючись згадувати відведені на це «трудохвилини» у своїй білінговій системі. Однак якщо проаналізувати контент такої інформації, то відсоток суто «професійних викидів» у соцмедійну атмосферу в більшості випадків значно менший за «культурно-побутові» виступи.

Великі надії подають започатковані нещодавно «заслуженим блогером України» Ігорем Голованем дві групи у Facebook, з огляду на активність їхнього ініціатора: «Адвокати України» та «Адвокати Донецької області». «У цих групах, — рекламує свої дітища пан Головань, – ми зможемо обговорювати проблеми реалізації положень нового Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ділитися відповідним досвідом, знаходити спільні інтереси та напрацьовувати спільні позиції стосовно участі в установчих конференціях та інших формах адвокатського самоврядування». Натомість більшість онлайн-клубів вітчизняних правників наразі не може похвалитися бурхливими дискусіями.

То чи потрібне юристам узагалі професійне спілкування на рівні соціальних мереж? Зазирнімо до будь-якої з українських правничих груп, скажімо, у вже згадуваному Facebook. Що ми там побачимо? Запрошення на професійні заходи, довідатися про які, зрештою, можна із відповідних сайтів (хоча у такому форматі це справді зручніше й оперативніше), перепости резонансних подій та новин про зміни у законодавстві, що супроводжуються поодинокими коментарями по суті, а здебільшого емоційними випадами й не завжди коректними.

Окремі представники професії в нашій країні не вельми перей­маються етичною стороною своєї онлайн-присутності «на видноті» у ділових партнерів чи клієнтів. Їхні ж колеги із США, де ці ресурси, власне, й зародилися та набули значно більшого поширення, вже виступили з пропозицією модернізувати правила професійної поведінки у зв’язку з динамічним розвитком медіатехнологій (під час щорічної конференції Американської асоціації правників у Чикаго 7 серпня). У нас же, як у відомому мультику: це не соцмережі до нас дійшли — це ми самі до них дійшли, «на лижах». З усіма відповідними наслідками: ми лише «вчимося ходити» у соціальних медіа, набиваючи ґулі, замість ознайомлення з досвідом першопрохідців.

Соціальні мережі сприймаються багатьма юристами, навіть тими з них, хто є особою публічною, як зона приватного спілкування, де необов’язково враховувати Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури або Етичні правила правника, затверджені Правничою асамблеєю Асоціації правників України.

Звісно, коли розроблялися Правила адвокатської етики, соціальних медіа не було, мабуть, і в проекті, й нині ці постулати потребують доопрацювань з огляду на активність правників — починаючи від зовнішнього вигляду й закінчуючи етичністю висловлювань, особливо на адресу колег, суддів та можновладців. Утім, до виступів адвокатів у соцмережах за аналогією вже зараз можуть бути застосовані застереження згаданих правил щодо публічних виступів у ЗМІ, рекламування своїх послуг тощо.

В Етичних правилах АПУ не уточнюється, на яких саме майданчиках правник «повинен демонструвати високий рівень культури поведінки, поводити стримано, тактовно, витримано» і «стверджувати повагу до правничої професії», а не вивішувати на всезагальне обговорення фото в купальнику чи демонструвати колегам своє уміння пити «з горла»…

Звісно, можна заперечити: мовляв, усі ці правила стосуються лише здійснення професійної діяльності й аж ніяк не мають бути інструментом цензури для останнього оплоту свободи слова — Інтернету та, відповідно, соцмереж. Однак дотримання того ж таки принципу поваги до адвокатської професії, передбаченого Правилами адвокатської етики, вимагається в усіх сферах діяльності адвоката: професійній, громадській, публіцистичній тощо. Зрозуміло, що ніщо людське адвокатові «не чуже» й він так само має право на своїй сторінці викладати особисті матеріали, які демонструють його захоплення, шкідливі звички тощо.

Використання соціальних медіа, може й відбувається з метою релаксації, пошуку другої половини чи просто задля підживлення власного его. Інша річ — чи не суперечитиме така мета професійним цілям? Адже активність у соц­мережах показує ще одну важливу річ — рівень «зараженості» правника професією. Якщо, окрім оприлюднення своїх безкінечних фотосесій і подяк за їх лестиве коментування, жодних інтересів не продемонстровано, це також наведе аудиторію на відповідні висновки.

Аби уникнути такого конфлікту інтересів, окремі користувачі створюють дві паралельні сторінки – для особистого та бізнес-середовища або ж «розкладають яйця» в різні кошики: особисте – скажімо, в «Однокласниках» і «Вконтакте», професійне — у Facebook, Twitter, LinkedIn, де подають здебільшого відфільтровану інформацію. Безспірним критерієм для «ввімкнення самоцензора» є прив’язаність особистої сторінки до корпоративної або будь-які посилання на бренд юрфірми, котру представляє користувач.

Повертаючись до професійного спілкування, слід зауважити, що значно більші правничі дискусії все ще розгортаються на форумах відповідних сайтів. До речі, на сайті «Юридичної практики» (pravo.ua) нещодавно стихійно сформувався потужний дискусійний майданчик кандидатів на посади суддів, які в межах коментування окремих новин розгорнули неабиякі дебати. Перевага форумів у тому, що вони дають змогу анонімно поставити будь-яке запитання колегам, не боячись виказати дилетантство і не намагаючись видати себе за всегалузевого фахівця. Коли ж інформація походить від конкретної людини, компанії, це завжди пов’язано з певними репутаційними ризиками.

Виступ у соціальних медіа можна прирівняти до звичайної публічної промови. З тим хіба застереженням, що публікацію майже завжди можна видалити. Утім, якщо дискусія розгорнулася, це вже все одно, що вигукнути під час проголошення доповіді: «Забудьте все, що я вам щойно розповів». Як то кажуть, карті місце: якщо повідомлення бодай хвилину «провисіло» в соцмережі – слід бути готовим, що вже завтра воно може з’явитися на перших шпальтах видань.