Хобі: Класика наживо

Радник Asters Дмитро Шемелін ексклюзивно для «УЮ» розповів, чому віддає перевагу живому знайомству з оригіналами найбільш відомих творів світового мистецтва і в яких менш відомих європейських художніх музеях варто побувати заради безцінного досвіду

Сезанн сказав колись, що Лувр — це книга, за якою ми всі вчимося читати. Бідний Сезанн, скажемо ми, йому за своєю книгою доводилось ходити до бібліотеки, тоді як люди в епоху інтернету та Google Arts and Culture можуть отримати бездоганну копію за кілька секунд з доставкою додому.

Якщо ви не народилися на березі Темзи, Сени чи Тибру, ваше захоплення мистецтвом викликали репродукції, а не оригінали картин. Навіть якщо ви цілеспрямовано відвідуєте найкращі музеї світу, готовий припустити, що більш ніж 70–80 % відомих вам полотен та фресок ви бачили все ж на папері чи екрані, але не вживу.

Є багато картин, які справили великий вплив на історію мистецтва, добре знайомі будь­якій освіченій людині, хоча їх рідко хто бачив насправді. «Дама з горностаєм» да Вінчі знаходиться не у Луврі чи Уффіці, а у музеї Кракова. «Синя оголена» Матісса, що спровокувала Пікассо на «Авіньйонських дівчат» та повернула історію західного мистецтва, знаходиться не в Музеї Метрополітен чи Національній галереї у Вашингтоні, а у Балтиморі. «Сорока на шибениці» Брейгеля — не в Дрезденській галереї чи Старій Пінакотеці, а у Дармштадті. Його ж «Божевільна Грета» — в Антверпені.

Це вже стало труїзмом, але більшість наших уявлень про світ ми в епоху мас­медіа отримуємо не з власного досвіду, а із зображень на екрані телевізора чи комп’ютера (або з книжок). Ба більше, такий непрямий досвід підсвідомо сприймається нами як власний. Наші уявлення про те, як ведеться політика у Білому Домі, сформовані «Картковим будинком», наші враження від італійської мафії — «Хрещеним батьком» («Кланом Сопрано»), як працювала німецька розвідка, ми знаємо із «17 миттєвостей весни»; король Георг VI для нас має обличчя як Колін Фірт, Клеопатра — як Елізабет Тейлор, а Лоуренс Аравійський — як Пітер о’Тул.

Ми можемо усміхнутись над інтровертивним Сезанном, який був вимушений плентатись до своєї «біб­ліотеки» і штовхатись серед натовпу відвідувачів замість того, щоб на веранді свого провансальського дому серфити сайти Лувру чи МоМА — скільки він там встиг побачити із­за чиєїсь спини — сотню­другу картин на рік? Проте чи не видається так, що його досвід був навіть не «більш справжнім», а «єдино справжнім»?

Торік пів Європи побувало на виставці Брейгеля у віденському Kunsthistorisches. На вході пригадувалося висловлювання Чінгісхана (вигадане Пєлєвіним): «Дивлячись на конячі морди та обличчя людей, на цей безмежний живий потік, що суне в нікуди багряним степом, я часто думаю: де я в цьому потоці?». Що змушує небідних, культурних людей їхати світ за очі, годинами пітніти в натовпах заради того, щоб на кілька хвилин побачити картину на кшталт «Вавилонської вежі», яку вони знають усе своє життя як власні п’ять пальців?

Не приховуватимемо, у більшості випадків це звичайний снобізм — «це я і принц Уельський». Друга причина — тусовка (може, колись і у нас стане більше тусовок, що їздять до віденських музеїв). Однак, думаю, серед відвідувачів чимало й таких, хто приїхав за чимось більш незвичним — може, за аутентичним досвідом? За відчуттям присутності?

Усе це перетинається з езотерикою, проте погодьтеся, що спілкуватися з таким багатошаровим та складним, а іноді й навмисно заплутаним об’єктом, як оригінальне полотно, краще у спокійній атмосфері. На жаль, за деякими винятками, найкращі публічно доступні картини знаходяться в найкращих, а тому і найпопулярніших музеях. Три десятки східних гостей із дітьми, фотоапаратами і згорнутою парасолькою, які, як штурмовий загін під Верденом (крім вогнеметника), прориваються від Мантеньї до Караваджо, зовсім не сприяють таїнству присутності високого мистецтва.

Тож після того, як ви, за рекомендацією Сезанна, навчилися читати у Луврі, я радив би відходити з поля бою до спокійних, менших за розміром та більш віддалених музейних позицій.

Для першого знайомства з «дещо іншою реальністю» добре підійде музей Креллер­Мюллер біля Оттерло, Нідерланди. Його родзинка — друга найбільша у світі публічна колекція Ван Гога, включаючи «Терасу кафе вночі», «На порозі вічності» та «Їдців картоплі».

Зібрання музею — це колишня приватна колекція сім’ї Креллер­Мюллер, однієї з найбагатших сімей Нідерландів. Територія їхнього приватного парку, Хоге Велюве, передана голландському народу, сьогодні є найбільшим національним парком Нідерландів, а будиночок для полювання в цьому парку спроєктував Генд­рік Берлаге, автор внесеної до списків ЮНЕСКО Амстердамської біржі. Музей знаходиться в цьому парку, на віддаленні від усіх поселень, спеціально спроєктований та побудований під розміщення колекції.

Хелена Креллер­Мюллер рано розпізнала перспективи ряду художників, які сьогодні вважаються «іконами»: Ван Гога, Сера, Пікассо, Леже, Брака, Гріса. Стратегія блакитного океану дозволила їй зібрати величезну колекцію справді першокласних робіт before it was cool.

Незвичною рисою колекції є низка робіт інших художників початку ХХ сторіччя, що з якихось причин не стали популярними, хоча на перший погляд їхні експерименти мало відрізняються від пошуків знаних геніїв. Наприклад, Хелена придбала кількасот робіт Барта ван дер Лека, голландського неопластика, який заснував рух De Stijl. Незважаючи на всі її зусилля, ван дер Лек так і не «злетів», чого не скажеш про іншого співзасновника De Stijl та його друга Піта Мондріана (до речі, теж добре представлений у колекції Хелени).

Варто згадати ще одну колекцію з іншого кінця Європи — музей фундації Маг (Maeght) за 25 км від Ніцци, на французькій Рив’єрі. Музей заснований сім’єю французьких артдилерів, що зробили собі ім’я на продажі Матіссів після війни. Маги були друзями та агентами Міро, Брака, Шагала, Джакометті та багатьох інших, своєчасно відбираючи найкращі роботи для власної колекції.

Тут можна без поспіху, прогулюючись парком, помилуватися скульп­турами Джакометті (у тому числі «Крокуючою людиною», що відтворена на купюрі в 100 швейцарських франків), вітражами Шагала (так, для своїх друзів він робив і вітражі), а також чудовим, ні на що не схожим парком скульптур Міро, лабіринтом, створеним сюрреалістом для дому його друзів. Лабіринт, до речі, дуже подобається дітям.