Судова практика: Фільтр для води

У цілому правники вітають прагнення законодавця щодо приведення до єдиного знаменника судової практики. Та чи впораються з цим завданням останні зміни до процесуальних кодексів — Закон України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ № 460-IX? Наразі правозастосування новацій демонструє лише наявність різних підходів до обраної моделі поведінки при відкритті касаційного провадження. До того ж основну мету введення в правову систему жорсткіших касаційних фільтрів (скорочення наполовину чисельності суддів Верховного Суду) було нівельовано Конституційним Судом України, який розгромив останню так звану судову реформу. З переваг нового законодавства правники виділяють зменшення кількості відводів суддів, заявлених учасниками справи. Утім, вони переконані, що змінений концепт відводу судді не зведе нанівець проблему зловживання процесуальними правами, адже у цьому плані креативності процесуальних диверсантів немає меж

Чи вдасться зробити Верховний Суд судом права, а не судом факту?

Ірина СТОЛЯРЧУК, адвокат Pavlenko Legal Group

Одним із завдань чергової судової реформи є розвантаження судів касаційної інстанції через запровадження змін у підході до відбору касаційних скарг, що підлягатимуть перегляду.

Введення запропонованих «фільтрів» фактично призводить до збільшення відповідальності судів апеляційної інстанції, оскільки в переважній більшості випадків рішення таких судів матиме «остаточний характер». Чи готові апеляційні суди до такої ролі? Мабуть, що ні, і передбачаємо, що в майбутньому на нас очікує виникнення певної «регіональної судової практики» в тих чи інших питаннях застосування правових норм.

Чи сприяє це реалізації права на справедливий суд? Мабуть, у нашій державі, на відміну від США, запровадження фільтрів є певним обмеженням такого права. На мою думку, система правосуддя в США та Україні має настільки багато відмінностей, що проводити паралелі між ними, як це практикувалося під час обговорення необхідності реформування, практично неможливо.

Звісно, маючи на меті скоротити кількість суддів Верховного Суду до мінімуму, необхідно було вирішувати питання скорочення кількості і справ, що надходять на перегляд. Проте в світлі недавнього рішення Конституційного Суду України ми розуміємо, що на разі питання скорочення кількості суддів не на часі. Тому має місце ситуація, за якої і запровадження таких фільтрів відпало.

Можу впевнено сказати, що існуюча трирівнева судова система своєю роботою влаштовувала більшість адвокатів (окрім роботи Великої Палати, правові позиції якої характеризуються своєю нестабільністю). Крім того, якість судових рішень ставала все вищою, що, беззаперечно, є великим успіхом попередньої судової реформи 2017 року.

Чи вдасться за результатами нової судової реформи перетворити Верховний Суд на «суд права», а не на «суд факту»? Перетворити можна, але якою є глобальна мета таких змін, особливо в умовах відсутності єдності судової практики та постійної турбулентності законодавства. На мою думку, бажаючи досягнути єдності судової практики завдяки розвантаженню Верховного Суду «неважливими справами», варто зауважити, що всі справи, які потрапляють до суду, є важливими для їхніх безпосередніх учасників, а їхнє справедливе вирішення і є основним завданням судочинства.

 

Які основні переваги Закону про процесуальні фільтри можна виділити? А як щодо недоліків?

Михайло ЛУЦЬКИЙ, старший юрист ЮК EQUITY

Введення нових критеріїв касаційного оскарження, так званих касаційних фільтрів, було спрямоване в першу на чергу на розвантаження діяльності Верховного Суду, що, звісно, є позитивом. По суті було сформовано законодавчу базу для «відсіювання» скарг у справах, якщо ВС уже висловив свою правову позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Це має надати змогу суддям ВС сконцентрувати свою увагу на розв’язанні виключних правових проблем.

Однак не треба забувати політичну природу згаданих новацій. Адже запровадження «жорсткіших касаційних фільтрів» було ініційоване саме після скорочення максимальної кількості суддів ВС з двохсот до ста, що 11 березня 2020 року було визнане неконституційним. Тобто знову актуальним постає питання послідовності та доцільності запровадження «касаційних фільтрів».

Іншою, більш практичною проблемою запровадження «касаційних фільтрів» є відсутність чіткого та комплексного розуміння самих правових висновків ВС. Це, зокрема, відображається у незакріпленні їх обов’язковості для судів нижчих інстанцій, відсутності єдиного методу відображення правових висновків у судових рішеннях ВС, майже факультативній систематизації таких правових позицій ВС. Наведене суттєво ускладнює доступ до правосуддя на касаційному рівні.

За результатами перших декількох тижнів з’явилась змога проаналізувати першу практику безпосереднього застосування нових «касаційних фільтрів». Для прикладу, у справах № 140/1876/19, № 640/7434/19, № 826/25871/15, № 640/11959/19 ВС відмовив у відкритті касаційного провадження, оскільки вже наявний висновок касаційного суду, обґрунтувавши свою позицію посиланням на конкретні рішення. У деяких випадках ВС фактично здійснив неповерховий аналіз скарги при вирішенні питання про відкриття, зазначивши, що висновки суду апеляційної інстанції не суперечать позиції ВС.

Практика відкриття касаційного провадження у нових умовах виявилась значно малочисельнішою. Так, ВС у справах № 904/2661/19, № 910/10330/19, № 909/722/14 при відкритті касаційного провадження по суті коротко керувався лише тим, що скаржник відповідно до вимог законодавства обґрунтував свою позицію посиланням на низку правових позицій ВС.

Тобто мають місце різні підходи до того, яку модель поведінки повинен обрати касаційний суд при відкритті касаційного провадження — формальну чи аналітичну. Верховний Суд повинен якомога швидше визначитись, наскільки глибоко він має вивчати скаргу, вирішуючи питання відкриття касаційного провадження. Варто додати, що касаційний суд не позбавлений права згодом закрити касаційне провадження, якщо буде з’ясовано, що ВС уже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, за обґрунтованим клопотанням сторони.

З огляду на те, що законодавець, очевидно, вже не має наміру змінювати законодавчу базу, Верховному Суду необхідно самостійно напрацювати єдиний підхід до питання відкриття касаційного провадження, а також способу відображення правового висновку, розглянути питання систематизації таких правових позицій ВС.

Андрій ТИЩЕНКО, юрист Asters

До однозначних переваг змін (з незначними зауваженнями), запроваджених Законом України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, можна віднести, зокрема, таке.

По-перше, нівелювання способів затягування розгляду справи, якими часто користуються недобросовісні учасники справ. У цьому напряму зміни стосуються в першу чергу:

— спрощення порядку відводу судді у разі його заявлення напередодні або в день судового засідання, що може зменшити кількість необґрунтованих відводів, оскільки настання бажаних наслідків у формі затягування розгляду справи чи відкладання розгляду справи буде суттєво утрудненим;

— скасування необхідності направлення всіх матеріалів справи до судів апеляційної/касаційної інстанції у разі оскарження ухвал про відмову у прийнятті чи поверненні зустрічних позовів, поданих з порушенням строків на їхнє оскарження (раніше також часто використовувалось для суттєвого затягування розгляду справи).

По-друге, запровадження додаткового захисту прав та інте­ресів учасників справи і третіх осіб шляхом:

— встановлення необхідності надіслання сторонам виконавчого провадження копій заяв, клопотань та інших процесуальних документів у виконавчому провадженні;

— забезпечення можливості залучення судами апеляційної інстанції третіх осіб, які не брали участі у справі в суді першої інстанції.

По-третє, часткове зменшення навантаження на Верховний Суд (ВС) шляхом впровадження так званих фільтрів до перегляду справ у касаційному порядку у формі критеріїв допуску касаційних скарг, а саме — наявності порушення норм матеріального та процесуального права, зокрема у разі:

— неврахування судами попередніх інстанцій висновку ВС при винесенні рішення в аналогічних правовідносинах;

— відсутності висновку ВС щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

— наявності вмотивованого обґрунтування необхідності відступлення від уже існуючої судової практики.

Утім, оцінюючи останній блок змін щодо позиції його спрямування на забезпечення єдності та сталості судової практики, то лише перший «фільтр» може вважатись таким, що реально виконує цю мету. Натомість останній «фільтр» фактично може нівелювати існування інших, оскільки встановлює можливість колегії суддів суб’єктивно вирішувати питання того, чи необхідно в даному випадку відступати від уже існуючого висновку Верховного Суду, а також те, як саме норму права необхідно застосувати.

Цей «фільтр» фактично дозволяє переглянути будь-яке судове рішення незалежно від його правильності. А враховуючи те, що наявна судова практика і так є досить суперечливою, вказані фільтри, найімовірніше, не зможуть суттєво посприяти процесу уніфікації практики.

Не менш важливими є також зміни щодо виключення певних заходів забезпечення позову (встановлення обов’язку вчинити певні дії та передача речі, що є предметом спору, на зберігання іншій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору), що фактично звужує інструменти захисту прав та інтересів учасників справи і певним чином є негативнішими змінами порівняно з іншими.

На ваш погляд, чи не відкрив Закон про процесуальні фільтри нових можливостей для процесуальних диверсій? Змінений концепт відводу судді, на вашу думку, дозволить нівелювати проблему зловживання процесуальними правами?

Тетяна ІГНАТЕНКО, радниця Юридичної групи LCF

Якщо аналізувати нові зміни до процесуальних кодексів, перш за все щодо процесуальних (касаційних) фільтрів, хотілося б вірити, що це матиме позитивний вплив на судову систему загалом та на якість захисту порушеного права зокрема.

Використання касаційних фільтрів є сталою практикою у країнах ЄС. Так, міжнародна практика свідчить про те, що у судовій системі мають бути розумні обмеження підстав касаційного оскарження для того, щоб вона працювала якісніше та ефективніше.

Сьогодні ми бачимо перевантаження судів, у тому числі Верховного Суду, найголовнішим завданням якого є забезпечення сталості та єдності судової практики. А тому запровадження касаційних фільтрів покликане зменшити кількість «технічних» касаційних скарг, які подаються учасниками процесу.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність; такі обмеження повинні мати законну мету та бути пропор­ційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення ЄСПЛ «Герен проти Франції», № 51/1997/835/1041, пункт 37). Отже, позбавлення особи права на перегляд справи в касаційному порядку може призвести до неефективності судового захисту порушеного права, оскільки далеко не завжди рішення суду апеляційної інстанції приймається з дотриманням усіх вимог чинного законодавства.

Що стосується другого питання, то протягом останніх двох років (після внесення змін до процесуальних кодексів) одним із ­найбільш поширених зловживань процесуальними правами учасниками справи було заявлення відводу суддям. Інколи, після розгляду відводу та визнання його необґрунтованим, «креативні» учасники процесу подавали заяви про роз’яснення ухвали про визнання відводу необґрунтованим, зокрема у разі, якщо суд не зупинив провадження у справі, або начебто не зрозумілим є статус справи, а саме: чи можна подавати процесуальні документи або вчиняти інші процесуальні дії. Після отримання відповідної ухвали за наслідками розгляду заяви про роз’яснення такі учасники не зупинялися і оскаржували до вищої інстанції відмову у роз’ясненні ухвали про відвід. Звісно ж, метою таких дій було перешкоджання своєчасному розгляду справи по суті. Такі зловживання набирали обертів і призвели до того, що так званий розумний строк розгляду справи зводився нанівець.

Ми, як практикуючі адвокати, розуміємо, що у більшості випадків такі відводи були спрямовані на затягування розгляду справи, а не стосувалися прояву недовіри до суду, який розглядав справу. Підтвердженням цього може слугувати інформація прес-служби Господарського суду м. Києва, розміщена на сайті суду, відповідно до якої з прийняттям Закону про внесення змін до процесуальних кодексів суттєво зменшилась кількість відводів, заявлених учасниками справи.

Звичайно, зміна концепту відводу судді повністю не знівелює проблему зловживання процесуальними правами, адже, як свідчить практика, учасники справи вдаються до різних способів з метою затягування розгляду справи і їх не зупиняє передбачена законодавством відповідальність за зловживання процесуальними правами. Залишається відкритим питання, на скільки суди охоче притягують таких недобросовісних учасників до відповідальності.

Роман ГЕРАСИМЕНКО, юрист Asters

Після внесення до процесуальних кодексів суттєвих змін у 2017 році відвід доволі активно використовувався «процесуальними диверсантами» як інструмент для затягування судових процесів.

З прийняттям Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року законодавець спробував усунути або принаймні зменшити можливість для учасників справи використовувати своє право на відвід з недобросовісною метою.

Основні зміни в концепті відводу судді полягають, по-перше, в тому, що надходження до суду заяви про відвід судді більше не є підставою для зупинення провадження у справі. По-друге, закон змінив порядок розгляду відводів, які заявляються учасниками менше, ніж за три дні до судового засідання.

Однозначно позитивною зміною в цьому випадку, на наш погляд, є зміна обсягу повноважень суду в частині зупинення провадження. Стара редакція кодексу передбачала, що суд має право зупинити провадження у справі, якщо приймає рішення про необґрунтованість заявленого відводу та передачу заяви на розгляд іншому судді. Незважаючи на те, що кодекс передбачав лише право, а не обов’язок суду зупинити провадження, у більшості випадків судді все ж приймали рішення про його зупинення.

Такі обставини постійно використовувалися «процесуальними диверсантами», які подавали апеляційну скаргу на ухвалу суду про зупинення провадження, і справа направлялася до суду апеляційної інстанції та не розглядалася аж до її повернення до суду першої інстанції після розгляду скарги.

Тому в цій частині кодекс усе ж зменшує можливість для процесуальних зловживань.

Що ж стосується змін до порядку розгляду питання про відвід, то наслідки таких нововведень не є настільки однозначними.

З формальної точки зору новий порядок розгляду відводів, заявлених пізніше, ніж за три дні до судового засідання, справді дозволяє уникнути невиправданих відкладень розгляду справи та, відповідно, залишає менше можливостей для процесуальних зловживань.

Однак з точки зору власне суті відводу розрізнення процедур його розгляду залежно від моменту подання заяви, на наш погляд, не є достатньо виправданим.

Зокрема, як попередня, так і чинна редакція Господарського процесуального кодексу України передбачає чіткі строки для заявлення відводу судді (10 днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження). По закінченні такого строку учасник справи втрачає право на заявлення відводу.

Проте відповідно до положень кодексу у виняткових випадках відвід усе ж може бути заявлений і після спливу зазначених строків, зокрема, коли про підставу відводу заявнику не могло бути відомо до його спливу. Тобто закон пов’язує право учасника заявити відвід з моментом, коли заявнику стало відомо про наявність підстав для такого відводу, а також з обставинами, за яких заявник не міг раніше знати про наявність підстав для відводу.

А отже, якщо учаснику справи справді не було відомо про наявність підстав для відводу, то об’єктивно неможливо спрогнозувати, що йому стане відомо про такі обставини саме не пізніше, ніж за три дні до судового засідання.

Чи є Закон про процесуальні фільтри дієвим механізмом для зведення судової практики до єдиного знаменника? Чи вдасться зробити Верховний Суд судом права, а не судом факту?

Олексій ФЕЛДІ, юрист Юридичної групи LCF, адвокат

На початку лютого 2020 року набув чинності Закон України № 460-IX, яким до трьох процесуальних кодексів України (ГПК, ЦПК та КАС України) внесено чергові зміни, якими запроваджено так звані касаційні фільтри. Основна змістовна суть цих фільтрів у всіх трьох кодексах полягає у тому, що відтепер право на касаційне оскарження рішень місцевих та постанов апеляційних судів можливе винятково через призму висновків Верховного Суду (якщо суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку ВС щодо її застосування у подібних правовідносинах, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку ВС або якщо такого висновку ВС взагалі немає). Передумовою запровадження описаних змін стало переконання в тому, що начебто передбачена процесуальним законом процедура допуску до касаційного оскарження судових рішень не сприяла виконанню Верховним Судом свого основного завдання — забезпечення сталості та єдності судової практики, тоді як запропонована названим Законом процедура не тільки забезпечить єдність у правозастосуванні, але й з часом дасть змогу значно зменшити кількісне навантаження на касаційний суд.

Однак перш ніж дати висновок про те, чи забезпечить Закон № 460-IX досягнення поставлених ним цілей, доцільно проаналізувати процедуру касаційного оскарження, що діяла до внесення змін до процесуального законодавства.

Витоки ідеї про те, що суди касаційної інстанції не повинні здійснювати перегляд рішень нижчестоящих судів у загальному порядку, позаяк такий перегляд має бути обумовлений необхідністю забезпечення єдності судової практики, походять з європейських стандартів та практики країн ЄС, інтеграція до яких є одним із пріоритетних напрямів міжнародного розвитку України.

У національному законодавстві ідея запровадження «касаційних фільтрів» не є новою. Як відомо, 30 вересня 2016 року набули чинності зміни до Конституції України (щодо правосуддя), за якими, окрім іншого, було суттєво змінено таку основну засаду судочинства, як право на касаційне оскарження судового рішення. Нагадаємо, до внесення змін до статті 129 Конституції України було закріплено принцип «загальної касації», за яким абсолютна більшість рішень, за незначними винятками, могла бути переглянута судом касаційної інстанції, а після змін — принцип «спеціальної касації», за змістом якого можливість касаційного оскарження має бути прямо передбачена законом. Також з 15 грудня 2017 року почали діяти нові процесуальні кодекси — ГПК, ЦПК та КАС України, якими було запроваджено процесуальні механізми забезпечення Верхов­ним Судом як найвищим судом у системі судоустрою, єдності судової практики, а саме:

—по-перше, обов’язок суду при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховувати висновки щодо застосування таких норм, викладені в постановах ВС (частина 4 статті 236 ГПК України, частина 4 статті 263 ЦПК України, частина 5 статті 242 КАС України);

—по-друге, передання справи на розгляд палати ВС — при необхідності відступу від висновку палати або колегії цієї палати (частина 1 статті 302 ГПК України, частина 1 статті 403 ЦПК України, частина 1 статті 346 КАС України);

—по-третє, передання справи на розгляд об’єднаної палати ВС — при необхідності відступу від висновку іншої палати або колегії іншої палати чи об’єднаної палати (частина 2 статті 302 ГПК України, частина 2 статті 403 ЦПК України, частина 2 статті 346 КАС України);

—по-четверте, передання справи на розгляд Великої Палати ВС — при необхідності відступу від висновку іншого касаційного суду (в тому числі висновку ВСУ), висновку Великої Палати ВС, якщо справа містить виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскарження з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції (частини 3–6 статті 302 ГПК України, частини 3–6 статті 403 ЦПК України, частини 3–6 статті 346 КАС України).

Отже, передбачена процесуальним законом система заходів забезпечення єдності практики Верховним Судом є багатоступеневою і такою, що була спрямована на захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав та інтересів зацікавлених осіб. Можливі зловживання правом на касаційне оскарження могли бути присічені касаційним судом шляхом прийняття ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо правильність застосування норм матеріального та процесуального права була очевидною та не викликала необхідності додаткової перевірки. Будь-яких принципових змін у питанні забезпечення єдності судової практики Верховним Судом Закон № 460-IX не вніс. Єдиним наслідком таких змін є хіба що суттєве звуження права на касаційне оскарження. Зазначене слідує з безальтернативного виразу, що таке право можливе «виключно в таких випадках: …». За вказаного стану речей у випадку отримання Верховним Судом касаційної скарги, з якої буде вбачатися порушення нижчестоящими судами прав скаржника, проте такі порушення не підпадатимуть під виключні підстави оскарження, порушене право не зможе бути захищене, а це, на моє переконання, не сприятиме основному завданню правосуддя.

Щодо другого питання, то варто відзначити, що одним із принципів побудови вітчизняної системи судоустрою є принцип інстанційності, за яким в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а також суд касаційної інстанції. При цьому задля ефективного судового захисту порушених, оспорених чи невизнаних прав і свобод осіб кожна ланка в трирівневій системі судів виконує специфічну, лише їй властиву функцію.

Завдання суду першої інстанції полягає у визначенні предмета спору та характеру спірних правовідносин, з’ясування обставин та дослідження доказів, у визначених законом випадках — їхнього витребування, огляд за місцезнаходженням тощо. За наслідками вчинення цих дій місцевий суд вирішує спір шляхом прийняття відповідного рішення.

Трьома процесуальними кодексами України (частинами 2–3 статті 80 ГПК України, частинами 2–3 статті 83 ЦПК України та частинами 2–3 статті 79 КАС України) встановлене загальне правило, згідно з яким позивач, особи, яким законом надане право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви, а відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Завдання суду апеляційної інстанції визначене процесуальним законом у перевірці законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, а також у перегляді справи за наявними у ній і додатково поданими доказами (стаття 269 ГПК України, стаття 367 ЦПК України та стаття 308 КАС України).

Отже, до суду апеляційної інстанції за певних (виключних та об’єктивних) обставин можуть бути подані нові докази, яким учасники справи обґрунтовують свої вимоги і заперечення.

Зовсім інша ситуація з процесуальними функціями касаційного суду, який переглядає судові рішення «на підставі встановлених фактичних обставин справи» та перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційний суд не має права приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти наявні у справі докази (стаття 300 ГПК України, стаття 400 ЦПК України та стаття 341 КАС України).

Саме можливість суду безпосередньо досліджувати докази у справі та, за наслідками їх оцінки, приймати (змінювати) відповідне рішення надає можливість назвати його «судом факту». Натомість «суд права» обмежується лише перевіркою правильності застосування норм матеріального та процесуального права, що здійснене на підставі вже встановлених фактичних обставин справи, тобто без додаткової переоцінки доказів.

До внесення Законом України № 460-IX змін до процесуального законодавства процесуальні функції Верховного Суду здійснювались ним винятково як «судом права», про що неодноразово було зазначено як в його ухвалах, так і в постановах. Посилення, чи-то зміна правового регулювання такого статусу, із зазначеного Закону не слідує.