Проблема: Під утиском

Опанас КАРЛІН,
адвокат, партнер ESQUIRES

Наслідком утисків сторони захисту в судовому процесі є низький відсоток виправдувальних вироків

Мізерний відсоток виправдувальних вироків у сучасному українському кримінальному судочинстві безжально нагадує про «радянський спадок» і про те, що презумпція невинуватості на практиці все ще не діє.

У розвинених країнах із високим рівнем життя і професіоналізму у здійсненні правосуддя (наприклад, США) виправдувальних вироків зазвичай близько 10 %.

Попри впроваджені новітні реформи системи правосуддя та оновлення кримінального процесуального законодавства, темпи зростання кількості виправдувальних вироків в Україні (з 0,24 % у 2013 році до 1 % у 2019­му), м’яко кажучи, не вражають. Більше того, якби йшлося про тенденцію зростання, то можна було б тішитися думкою про те, що за якихось 80 років ми вийдемо на омріяні показники. Проте відсоток виправдувальних вироків, що набули законної сили, у 2019 році порівняно із ­2018­м майже не змінився, а в абсолютних числах — їх стало дещо менше.

У пошуках причин гіпотеза про бездоганність роботи слідчих органів звучить смішно, а версія щодо низької якості роботи захисників — принаймні несправедливо перебільшено.

Зрозуміло, що є певні системні перепони, у тому числі пов’язані із незалежністю суддів, оцінюванням їхніх показників у роботі, певними векторами, заданими державою.

Не вдаючись до аналізу глибинних чинників, хотілося б з’ясувати, чи залишився у судах «обвинувальний ухил», чи це ганебне явище назавжди викорінене? Для відповіді на це питання наводжу ряд довільно обраних ілюстрацій шаблонних дій, які непокоять захисників.

 

Імітація розгляду скарг на підготовчому судовому засіданні

Положення Конституції (стаття 55) та Кримінального процесуального кодексу (КПК) України (пункт 17 частини 1 статті 7, стаття 24) гарантують право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності слідчого і прокурора. Конституційний Суд України (у рішенні від 25 листопада 1997 року № 6­зп) роз’яснив, що такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня). Зрештою, стаття 303 КПК України визначає, які скарги можуть бути подані на досудовому розслідуванні до слідчого судді, закріплюючи правило, що всі решта скарг можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді (частина 2 статті 303 КПК України).

Проте далеко не всі судді погоджуються розглядати скарги у підготовчому провадженні, безпідставно відмовляючи стороні захисту в реалізації цього права. Оминаючи приписи частини 2 статті 303 КПК України, суди вдаються до певної позапроцесуальної імітації у два поширених способи. Посилаючись (всупереч наведеним нормам) на неможливість розгляду скарг у підготовчому судовому засіданні, одні судді вказують, що «розглянули» скарги (наводять навіть деякі їх аргументи), проте по суті залишають їх без розгляду. Інші ж, навпаки, стверджуючи, що не можуть розглянути скарги, відмовляють в їх задоволенні (що, здавалося б, без розгляду неможливо).

Як бачимо, обидва підходи містять глибинні суперечності між мотивувальною і резолютивною частинами прийнятих рішень, а ще порушують принцип змагальності та вже на ранній стадії суттєво демотивують сторону захисту.

 

Встановлення строку для надання відзиву на цивільний позов

КПК України (частина 5 статті 128) дозволяє застосовувати окремі норми Цивільного ­процесуального кодексу (ЦПК) України до процесуальних відносин, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, але із суттєвим застереженням — якщо вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

За наслідками підготовчого судового засідання деякі судді вважають за доречне визначити стороні захисту 15­денний строк для подання відзиву на цивільний позов і доказів за аналогією з цивільним процесом (статті 178, 278 ЦПК України).

Це якраз той випадок, коли норми ЦПК України не застосовні, оскільки вочевидь суперечать засадам кримінального судочинства.

Суть цивільного позову у кримінальному провадженні прив’язана до обвинувачення: докази обвинувачення є доказами на підтвердження доводів цивільного позову (і, навпаки, докази захисту по суті обвинувачення є і доказами проти цивільного позову). При цьому, за імперативним правилом, докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, зі сторони захисту — в другу (абзац 7 частини 1 статті 349 КПК України).

Після закінчення підготовчого провадження у судовій справі немає і не може бути жодного доказу сторони обвинувачення. Більше того, у суду ще не виникло право запитувати в обвинуваченого його ставлення до цивільного позову (частина 2 статті 348 КПК України), який ще не оголошували.

Таке запозичення норм ЦПК України (та порушення визначеного КПК України порядку і строків подання доказів) суттєво обмежує процесуальні можливості сторони захисту, ставить її у нерівне і завідомо невигідне становище, істотно порушує право на захист.

 

Імітація з’ясування і роз’яснення суті обвинувачення

Закон (частина 1 статті 348 КПК України) покладає саме на суд обов’язок роз’яснити обвинуваченому суть обвинувачення. Цьому етапу передує оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта. Оскільки окремої стадії дослідження судом обвинувального акта немає, можна дійти очевидного вис­новку, що мета цих процесуальних дій полягає у тому, щоб у першу чергу суд з’ясував суть обвинувачення в обсязі, достатньому для того, щоб мати можливість роз’яснити її обвинуваченому. Конкретність і зрозумілість обвинувачення (детальна поінформованість обвинуваченого) є елементом права на справедливий суд (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Проте, на переконання багатьох суддів (за фактом дій), більшість стадій процесу сповнені беззмістовними суто формальними діями, які потрібно якнайшвидше відбути, не витрачаючи часу.

У провадженні, де обвинуваченому інкриміновано понад десять ­епізодів з різною кваліфікацією, прокурор почав оголошувати короткий виклад обвинувального акта, проте вже на середині другого чи третього епізоду головуючий зупинив прокурора, користуючись правом суду обмежити тривалість такого оголошення (частина 4 статті 347 КПК України).

Звісно, із оголошеного фрагменту не було зрозуміло, в чому у цілому полягає обвинувачення, проте, очевидно, слідувало, що текст, оголошений прокурором, не відповідає тексту обвинувального акта, врученого стороні захисту, про що захисник повідомив головуючого.

Відповідь запам’яталася: це законодавець вас обмежив у праві упевнитися, від якого саме обвинувачення вам слід захищатися.

Суть обвинувачення суд також не роз’яснював, апелюючи до «здорового глузду» і «вищої освіти» обвинуваченого, з якими і так все має бути зрозуміло.

За наслідками таких процесуальних дій ні суд, ні обвинувачений суті обвинувачення не з’ясували. Чи сприяє такий підхід подальшому швидкому й ефективному судовому розгляду?

 

Імітація дослідження доказів

Процес дослідження доказів сторони обвинувачення, виходячи із положень статей 7, 23, 317, 358, 350 КПК України, має включати такі хронологічні етапи: а) заявлення (і обґрунтування) прокурором клопотання про долучення документів; б) заслуховування думки інших учасників судового провадження (щодо клопотання прокурора); в) постановлення ухвали (щодо вирішення клопотання прокурора); г) у разі задоволення клопотання — дослідження судом документів; д) надання іншим учасникам можливості звернути увагу суду на особливості окремих документів, зазначені у них відомості.

При дослідженні доказів важливі як послідовність дій, так і дотримання основного принципу — безпосередності. Суд досліджує докази безпосередньо (частина 1 статті 23 КПК України).

Проте досить частими є випадки, коли суд так чи інакше уникає безпосереднього дослідження доказів.

В одному з проваджень у ВАКС, сформованому за участю міжнародних експертів, на початку судового розгляду прокурор заявив клопотання про долучення документів, але під час оголошення свого клопотання фактично оголосив ці документи. Після цього стороні захисту було надано можливість висловитися з приводу заявленого клопотання (документи все ще були у прокурора). Сторона захисту заперечувала щодо долучення частини заявлених прокурором документів, які не витримували критики з точки зору належності та допустимості. Після цього документи були надані суду і суд повідомив, що він долучає всі документи до матеріалів кримінального провадження, і вони вже судом досліджені. Проте у судовому засіданні суд їх не досліджував. Їх лише оголошував прокурор, причому до того, як вони стали матеріалами кримінальної справи.

Такий підхід до «дослідження» доказів створює стійке враження про необ’єктивність суду: завідоме, наперед вирішене питання про долучення всіх матеріалів, які надаватиме прокурор, небажання суду особисто досліджувати докази, звертати увагу на їх особливості, порушення принципу безпосереднього дослідження доказів судом.

Насправді утисків набагато більше, у цій статті я окреслив лише найбільш парадоксальні з останніх, на мою суб’єктивну думку.

Першою важливою реакцією на такі та подібні утиски має бути заявлення спочатку усних, а згодом письмових зауважень і заперечень щодо порядку проведення дій (пункт 10 частини 3 статті 42 КПК України). Це дозволить виправити і попередити на майбутнє випадки несвідомих порушень або зафіксувати порушення для подальших оскаржень у разі свідомого ігнорування норм закону.

Якщо пропустити взагалі або хоча б повз вуха окреслені процесуальні дії, процес стає набагато простішим, легшим і швидшим, однак, навряд чи це розв’яже проблему низького відсотка виправдувальних вироків.