Історичне право: Штам у паспорті

Від панацеї до «зброї» в руках урядів і таємних ляльководів — історичний шлях вакцинації був сповнений багатьма небезпечними поворотами

Майже всю історію існування людство намагається боротися з важкими інфекційними захворюваннями та епідеміями. І першими на таку боротьбу виходять карантинні засоби. Але відокремитися від більшості хвороб, які забирають із собою аж до двох третин мешканців світу, можливості немає. Отже, треба лікувати «зсередини» або шукати спосіб, як уникнути захворювання взагалі.

 

Перші «чіпи»

 

Перші спогади про примітивну вакцинацію відносять до Х століття нашої ери. В індійських аюрведичних трактатах, яким майже тисячу років, говориться, що людина, яка перехворіла на віспу навіть у легкому стані, більше не захворіє. Щоб заразити людину віспою, індійські лікарі використовували так звану інокуляцію, тобто заносили до організму тканини хворого. Звісно, це була небезпечна процедура, але віспа виявлялася ще більш небезпечною. Завдяки китайській бюрократії ми маємо багато документів, які свідчать про схожі дії і в Середньовічному Китаї. Ці примітивні щеплення ретельно враховувалися адміністраціями китайських імператорів протягом багатьох століть.

 

Піклування про здоров’я в промисловому масштабі

 

На жаль, європейська медична наука багато років була обмежена в розвитку едиктами церковних ієрархів. Відсутність гігієни, висока скупченість населення, низький рівень медичної допомоги, майже постійні війни — все це призводило до розповсюдження небезпечних захворювань упродовж всього Середньовіччя та продовжилося у Новому часі. Лише індустріальна революція змінила погляд на медицину. Підготовка промислових робітників потребувала більше часу, заміна досвідченого робітника на ненавченого коштувала власникам підприємств чималих грошей. З’явився попит на медичну допомогу та на профілактику інфекційних захворювань. У XVIII столітті європейські лікарі почали проводити інокуляцію та варіоляцію натуральної віспи у Константинополі, потім у Великій Британії та Німеччині, а за часів імператриці Катерини ІІ — і в Російській імперії.

 

Орден за щеплення

 

23 листопада 1768 року одним із перших щеплення від натуральної віспи було зроблено саме ­Катерині ІІ та її сину, майбутньому імператору Павлу І. Катерина боялася віспи, тому що російський престол одного разу, у 1730 році, вже втратив монарха (на віспу захворів та помер 14-річний Петро ІІ), а 1768 року від віспи померла одна з придворних дам. Катерина повеліла випустити пам’ятну медаль з написом «Собою подала пример» та надрукувати опис свого щеплення та легкої хвороби «чтоб и другие, употребляя те же средства, удобно предохраняли себя от опасностей». Хоча це щеплення не було першим у Петербурзі, але саме воно змусило російських аристократів, а з часом і інших дворян та міщан почати робити вакцинацію. У Петербурзі було відкрито Віспяний дім, де кожному щепленому дарували срібний рубль із зображенням імператриці.

 

Державна справа

 

14 травня 1796 року Едвард Дженнер прищепив восьмирічного хлопчика Джеймса Фіппса. З цього моменту прийнято відраховувати історію світової вакцинації. Але вакцинацію Дженнера спочатку прий­няли не дуже радісно. Лише після того, як військових британської армії почали примусово щеплювати, суспільна думка щодо вакцинації почала змінюватися. Знадобилося майже півстоліття, щоб після чергової епідемії натуральної віспи ­1840-х років в Європі почалася масова добровільна вакцинація. У Великій Британії протягом 1840–1910-х років було прийнято декілька актів про обов’язкову вакцинацію. Щеплення перетворилося на державну справу. За допомогою ВОЗ та програми масового віспощеплення у світі натуральна віспа зникла у 1970-х роках.

 

Президентська хвороба

 

Наприкінці XIX століття медична наука досягла багатьох висот. Зав­дяки роботам Луї Пастера, Роберта Коха, Іллі Мечникова, Пауля Ерліха та інших з’явилися щеплення проти сказу, туберкульозу, правця.

Наступною бідою став поліомієліт. Епідемія цієї хвороби торкнулася навіть президента США Франкліна Рузвельта. Прикутий до інвалідного крісла, Рузвельт переймався проб­лемою профілактики поліомієліту в США. Він став організатором Національного фонду боротьби з дитячим паралічем, який отримав мільйони доларів на боротьбу з наслідками цієї хвороби. Імунізація від поліомієліту була добровільною, але батьки та діти не відмовлялися, бо бачили на власні очі постраждалих та знали померлих.

Саме з поліомієлітом пов’язані перші скандали, проблеми з дозволом користування та появою антивакцинаторів. Після другої світлової війни морально-етична парадигма змінилась і потребувала нових правових рішень. Першу вакцину від поліомієліту, так звану вакцину Солка, вперше перевіряли за допомогою подвійного сліпого дослідження. Ця вакцина показала 60 % ефективності. Як бачимо, зараз вакцини з такою ефективністю не мають шансів ­навіть на рівні коментарів в інтернеті. Тоді влада США вирішила допустити вакцину Солка на ринок. Дітей почали щеплювати по всій країні. Паралельно доктор Сейбін розробляв іншу вакцину, особливістю якої був не лише спосіб вживання (краплі, а не уколи), а й те, що вона використовувала живий слабкий вірус. Саме тому дослідження були ускладнені. Сейбіну вдалося протестувати власну вакцину лише на в’язнях найближчої в’язниці та на своїй родині. Але завдяки тому, що доктор Солк відмовився від патенту на власну вакцину, дослідження Сейбіна також були відкритими.

 

Родина — для дослідів

 

Відомий радянський мікробіолог Михайло Чумаков під час відрядження до США зумів домовитися з Альбертом Сейбіном щодо спільних досліджень. Частину вакцин та навіть штам вірусу було перевезено до Мос­кви просто у звичайній валізі. Радянські вчені так само перші випробування проводили на своїх дітях та онуках. А потім, минаючи подвійне сліпе дослідження, завдяки телефонній розмові з Анастасом Мікояном, відомим діячем цієї епохи, вакцина вийшла в маси. Завдяки спільним розробкам професора Чумакова та доктора Сейбіна було зупинено епідемію поліомієліту у Радянському Союзі. Проте відсутність клінічних досліджень змусила світову наукову спільноту сприймати радянські розробки застережливо. Зараз оральна поліомієлітна вакцина використовується лише в країнах з високим ризиком появи природного штаму.

 

Якість вакцин

 

Звісно, коли на шальках терезів смерть від віспи чи «щеплення від корови», то про якість майже не йшлося: живи та радій з цього. Проте з поширенням вакцин та новою якістю життя постало питання щодо їх безпеки. Перший антивакцинаторський скандал пов’язаний з оральною вакциною. Через помилку на виробництві у 1955 році у США до пацієнтів потрапив живий активний штам вірусу поліомієліту. Декілька дітей померло. Суспільство поставило питання повної безпеки у виробництві вакцин. Контроль над їх виробництвом взяло Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів. Це федеральний виконавчий орган, тобто якість вакцин контролюється на урядовому рівні.

Другий широко відомий скандал пов’язаний з вакциною від кору. Ця начебто безпечна і легка дитяча хвороба забирала життя понад двох мільйонів людей щороку — до 1963 року, коли з’явилася перша протикорова вакцина. На жаль, через антивакцинаторів та фальсифікаторів наукових досліджень батьки багатьох дітей почали масово відмовлятися від щеплень. Така поведінка батьків укупі з високою вірулентністю (заразністю) довели до спалаху кору в наші часи. Неілюзорна небезпека нової хвилі кору викликала необхідність змін у законодавстві багатьох країн світу.

Так, декілька років тому уряд Італії прийняв указ про обов’язкове щеплення дітей у дитячих закладах. Відмова карається штрафом понад 500 євро. Необхідність примусової вакцинації обговорювалася у німецькому Рейхстазі. Обов’язкова вакцинація здійснювалась у Німеччині аж до 1970-х років. Пізніше рівень колективного імунітету зріс настільки, що з’явилась можливість дати вибір батькам дітей та дорослим вирішувати, чи потрібно їм, власне, щеплення. Але зараз знову з’явилася загроза епідемій начебто вже переможених хвороб.

 

Нові виклики

 

Перед загрозою нової епідемії постає питання розробки вакцини та обов’язкової вакцинації від коронавірусу. Першою вакциною від COVID-19, яка була прийнята урядом Великої Британії, стала вакцина, розроблена за допомогою Катерини Янсен — відомої вченої, яка є розробницею вакцин від пневмококів (Превенар-13) та вірусу папіломи людини (Гардасіл). Досвід цієї жінки допоміг провести всі три необхідних рівні досліджень у найкоротший строк. Після появи цієї вакцини національні календарі щеплень у багатих країнах поповнилися вакциною від коронавірусу. Але примусити робити це щеплення уряди не можуть. Згідно з Конвенцією про захист прав людини та біомедицину 1997 року всі втручання в організм людини виконуються добровільно. А ось обме­жити туризм чи зробити дорожчим медичне страхування — цілком ­можливо.