Історичне право: Розшифрувати дрес-код

Аріна НЯНЬЧЕНКО,
любителька історії

Від смертної кари до звільнення: як змінювалася відповідальність за порушення дрес-коду

Поняття «дрес-код» знайоме до болю кожному офісному співробітнику, і не тільки. І якщо сьогодні ставлення роботодавця до зовнішнього вигляду працівників стало більш лояльним і кількість сторінок, що описують дозволені кольори краваток чи прикрас, зменшується в геометричній прогресії, то ще сто років тому неправильно підібраний одяг міг вважатися порушенням закону.

 

Одягніть це терміново

Попри те, що батьківщиною «кодексу одягу» вважають Британію кінця ХІХ сторіччя, все розпочалося набагато раніше, але й британці в цьому також завинили. Ще в 60-ті роки до н.е. завойовані римлянами племена Британії вподобали моду на тоги, а от у Римі, навпаки, почали вважати цей елемент одягу пережитком минулого. Тож щоб хоч якось втримати авторитет влади, наступник Цезаря на імперському троні Октавіан Август видав наказ, відповідно до якого всі римляни, які з’являлися на форумі чи поблизу, мали знімати плащі і залишатися виключно в тогах. Саме це рішення імператора можна вважати одним із перших дрес-кодів, що відомі історії, оскільки влада побоювалася, що соціальна система імперії може впасти, якщо громадяни забудуть, що і коли вдягати.

З початком Середніх віків традиція контролювати підлеглих за рахунок дрес-коду нікуди не зникла, а навпаки, була необхідна монархам. Оскільки на перший план вийшла приналежність до певного стану та щаблини на феодальній драбині, то й звід правил щодо вбрання почали вводити, коли за допомогою одягу намагалися змінити свій статус. Так, у VІ сторіччі імператор Візантії Юстиніан заборонив на законодавчому рівні своїм підлеглим носити одяг і прикраси, що нагадували б його власні або його дружини. Так само було прописано, що і хто може носити, щоб ні в кого не залишалося сумнівів щодо роду занять підданих.

У 808 році французький імператор Карл Великий видав указ, що забороняв носити шовк та одяг із золотим та срібним шиттям. Завдяки чому йому вдалося створити дієву вертикаль влади, де графи не формально були підлеглими імператора, а й реально виконували його накази.

А вже під час Столітньої війни на арену дрес-коду знову виходить Анг­лія, яка якраз вигравала у французів. Скориставшись цим, Едуард ІІІ з 1337-го по 1363 роки видав ряд законів, що забороняли підданим одягатися на французький манер. Королівський закон наголошував: «Нехай жоден лицар у достоїнстві лорда, есквайра чи джентльмена не носить черевиків з носками, довшими за два дюйми». Ці ініціативи не тільки ще більше підняли бойовий дух країни, а й були спрямовані на розвиток легкої промисловості, адже Едуард ІІІ заборонив усім англійцям, окрім членів королівської родини, носити щось, що не виготовлено з вітчизняних тканин.

На жаль, всенародне піднесення тривало не так довго, оскільки наступний монарх Ричард ІІ скасував усі накази щодо зовнішнього вигляду своїх підданих через свою несамовиту любов до ультрамодного та екстравагантного вбрання, яке можна було дістати виключно у головних ворогів — французів. Загалом його правління призвело до падіння моралі, а згодом і до воєнної поразки та революції у країні, що ще раз підтверджує, що іноді скасування дрес-коду дорівнює анархії.

Щоправда, не тільки на розвиток суспільства використовувалися правила щодо зовнішнього вигляду. Адже порушення правил щодо одягу загрожувало не просто покаранням, а й смертною карою. Так сталося і з Жанною д’Арк. Не маючи можливості дискредитувати віру Жанни, трибунал посилався на Второзаконня: «На жінці не може бути чоловічого одягу, і чоловік не повинен вдягатися в жіноче плаття, бо грішен перед Господом Богом твоїм всякий, хто робить це», оскільки на бій вона вдягала обладунки, які вимагали носіння штанів. Таким чином трибунал зміг звинуватити Жанну в єресі.

І далі монархи не полишали спроби наводити лад у суспільстві за допомогою дрес-коду. Уже наприкінці ХVІ сторіччя Єлизавета І видала низку законів, в яких чітко були вказані можливі варіанти вбрання для різних верств залежно від їх статусу та роду занять. Намагаючись підвищити економічну та воєнну міць держави, королева змінила вектор уподобань заможних англійців: «Надмірність в одязі й витрати на непотрібні іноземні товари за останні роки призвели до нещасть, що свідчить про розкладання всього королівства... Молоді джентльмени, придатні до служби, які, бажаючи показати своїм зовнішнім виглядом, що вони джентльмени, не тільки витрачають на одяг своє життя, майно і успадковані землі, а й залазять у борги».

Не обійшли стороною законодавчі ініціативи щодо правил в одязі й Російську імперію, коли Петро І намагався розвернути економіку країни в бік Європи. Так, у 1700 році імператор підписав указ, згідно з яким на новорічні урочистості можна було бути тільки в «угорському і польському платті», а через рік можна було вдягати вже виключно «німецьке плаття». Його справу намагалася продовжити й імператриця Катерина ІІ, контролюючи на законодавчому рівні  зовнішній вигляд своїх підданих, вхожих у двір.

 

Нова епоха

А от починаючи з XVIII століття, монархи вже менше впливали на зов­нішній вигляд своїх підданих. І на перший план вийшли закони етикету та загальноприйнята уніформа тих чи інших професій. Тому й сам термін «дрес-код» з’являється тільки у XIX сторіччі, ставши виявом не законодавчого, а суспільного примусу щодо форми одягу, поєднання кольорів, деталей, що говорить про соціальний стан людини, його професійну приналежність, ставлення до певної організації. Саме в цей час стає актуальним «мовчазний договір» про зовнішній вигляд, порушення якого вже не призводить до смертної кари, але все одно загрожує юридичними наслідками. Найбільше не щастить жінкам, які в цей самий період намагаються здобути права та стати на одну соціальну щаблину з чоловіками.

Але Перша і Друга світові війни, здавалося, залишили питання зов­нішнього вигляду десь позаду, та саме дух свободи молоді змусив уже корпорації післявоєнного періоду всього світу перетягнути на себе право формувати порядок денний дрес-коду, і йому на допомогу прийшла судова система того часу. Тому працівники компаній були змушені або підкорятися корпоративному духу, або шукати нову роботу, оскільки закон завжди ставав на сторону роботодавця.

Ще цікавіше ситуація склалася на початку 70-х років ХХ сторіччя, коли в США було прийнято закон про рівні можливості при праце­влаштуванні, і жінки вийшли на роботу в офіс, а корпорації виявилися не готові. Увесь звід правил зовнішнього вигляду був обмежений формулою «одяг має бути діловим, але водночас жіночним». Так з’явилися перші найцікавіші судові рішення, коли суд підтримував право компаній самим вирішувати, який вигляд повинен мати працівник. Наприклад, у 1977 році працівниця американського книжкового магазину подала в суд на адміністрацію, оскільки їй було заборонено ходити в брюках на роботу, а чоловікам ні. Суд висловився на користь обвинувачуваної сторони, звернувши увагу на те, що якщо чоловікам, які працювали в цьому магазині, не дозволялося приходити на службу в спідницях, то й дискримінації за статевою ознакою не було. Так само суди підтримували випадки звільнення жінок через те, що ті «стали дуже старими і непривабливими» або ж, навпаки, виправдовували насильство на робочому місці, вважаючи, що жінки мали занадто привабливий вигляд.

Єдиний відомий випадок, коли судова система стала на сторону працівника, трапився у 2003 році. Працівник департаменту праці та пенсій звернувся зі скаргою, що його змушують носити сорочку та краватку. Суд підтримав позов, оскільки для жінок цієї організації дрес-коду не було.

Сьогодні ж порушення прийнятих правил «кодексу одягу» найчастіше може викликати тільки осудливий погляд, але хтозна, чи змусить пандемія роботодавців посилити контроль над підлеглими, починаючи саме з дрес-коду. Тож, може, вже незабаром історія побачить нові судові тяганини за звільнення через неприйнятний зовнішній вигляд на онлайн-нарадах?

-->