Pоst Scriptum: Перемога форми над суттю
Висновок невтішний — держава в особі своїх інституцій «бореться» із корупцією «pro forma»
Фарс — так можна оцінити запеклу боротьбу з корупцією, яку проводить держава (відчуття, що половину цього речення можна взяти в лапки...). І справа навіть не в численних антикорупційних органах, які «досягли успіху» хіба що на ниві піару. І не у відсутності гучних, реальних тощо посадок. Питання в самій боротьбі. Можна затвердити стратегію і знати безліч тактичних прийомів, але постає питання передумов виникнення корупції — хто над цим працює?
Усі антикорупційні норми, що містяться у Кримінальному кодексі, мають охоронний характер, вони охороняють інші норми права, які регулюють певні суспільні відносини. Якщо така регуляція проста і прозора, то вона виключає можливість зловживань і різних «хитрощів», пов’язаних з неякісним регулюванням. Корупція стає дуже ризиковою і банально невигідною.
У Кримінальнопроцесуальному кодексі 1960 року була дуже цікава норма:
Стаття 23. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину.
При провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.
Зверніть увагу — слідчий, прокурор зобов’язані (!) виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.
Зараз такого обов’язку немає, а дарма — контроль за відповідним приписом прокурора чи постановою слідчого в порядку статті 23 колишнього КПК у сучасній обстановці безладдя був би не зайвим.
Чи є можливість впливати на прозорість регуляцій? Є. І надає її Закон «Про засади державної регуляторної політики в галузі підприємницької діяльності» — громадяни, громадські організації тощо мають право висловлювати свою думку щодо запропонованих урядом та іншими урядовими установами регуляцій. І методики щодо оцінки ефективності таких регуляцій — як запропонованих, так і наявних — теж є, але з ними чомусь не працюють.
Напевно, тому, що вигідніше боротися з наслідками, ніж передумовами, — можна робити гучні політичні заяви, створювати громадські організації по боротьбі з усім і підтримкою/розвитком усього, отримувати гранти, впливати (здійснювати тиск) на прийняття рішень відповідними органами чи особами. Це все має вигляд бурхливого політичного життя, активності громадського суспільства і реалізації «запитів суспільства».
Але чи добре це для держави?
У багатьох випадках — не дуже, оскільки боротьба з корупцією перетворилась на обов’язкову звітність перед кредиторами, а громадські «активісти» частогусто стали використовуватись для шантажу та відвертого тиску на певних осіб. Потрібна для держави діяльність перетворилась на «компанейщину», і це за наявності дієвих, реальних механізмів запобігання корупції.
Органи правопорядку цей тренд також підхопили і використовують кримінальноправовий інструментарій як засіб тиску залежно від своїх інтересів чи інтересів відповідних політичних угруповань. Яким чином ще можна пояснити величезну кількість існуючих протягом багатьох років кримінальних проваджень за «корупційними» статтями і врученими повідомленнями про підозру?
Висновок невтішний — держава в особі своїх інституцій «бореться» з корупцією «pro forma».
Громадський сектор використовує цю «боротьбу» у власних інтересах, силовики працюють під гаслом «що охороняєш, те й маєш, нічого не охороняєш — нічого не маєш».
Єдиний, хто має можливості й інтерес (!) до цієї боротьби, — це бізнес, оскільки саме на нього припадає основний тягар корупції, з нього «отримують».
До праці, панове! Чи як?