Тема: Корупційні закиди

Проблеми корупції — це перманентна історія. Боротьба з її проявами в Україні не припиняється ані в публічній площині, ані в юридичній — ЗМІ постійно когось звинувачують, а законодавство та відповідні органи регулярно реформуються та вдосконалюються. Тож ми вирішили поцікавитися думками експертів щодо проблемних аспектів законодавства у цій сфері, а також ознайомитись з наявними рішеннями, кейсами та поточною судовою практикою

Антикорупційне законодавство: норми, проблеми та перспективи. Які зміни в антикорупційному законодавстві найбільше вплинули на розвиток практики?
Що хотілося б змінити у правовому полі та в цілому в антикорупційній політиці держави? Прогнози подальшого розвитку антикорупційних процесів в Україні

Ольга ШАПОВАЛОВА, партнерка АО BENCHERS

В Україні, на превеликий жаль, законодавство здебільшого орієнтовано на боротьбу з корупцією, а не на її профілактику. І хоча є законодавчо закріплені засоби попередження корупції, такі як е-декларування, моніторинг способу життя та низка інших, вони сфокусовані винятково на чиновниках. А державі, насамперед, доцільно вивчити причини і витоки корупції та визначити коло суб’єктів, на яких має поширюватися протидія цьому явищу.

Щодо витоків корупції. Варто зауважити, що вона має дуже глибоке історичне коріння, яке відобразилося у формі народної мудрості в прислів’ях та приказках. Як не згадати «Без підпалу і дрова не горять», «Не підмажеш — не поїдеш», «Рука руку миє», «Того віз заскрипів, що давно дьогтю не їв», «Суха ложка рот дере». Тобто, треба констатувати той факт, що у свідомості наших громадян корупція здебільшого історично закладена як норма поведінки, а не як злочин.

Зараз в Україні багато робиться для викорінення корупції там, де був так званий людський фактор. Цифровізація та комп’ютеризація надали можливість у багатьох питаннях мінімізувати контакти людини з чиновниками і водночас значно пришвидшити процеси обробки даних, реєстрації, оформлення та видачі документів.

Проте задля прискорення процесу подолання корупції в Україні цього ще недостатньо. Державі, щоб «достукатись» до масової свідомості, треба зосередити зусилля, перш за все, на виховній роботі. Фактично суб’єктами попередження корупції повинні стати всі без винятку громадяни України. І законодавство має бути зорієнтовано здебільшого на профілактику корупційних правопорушень.

Чи добре те, що останнім часом ми багато чуємо про гучні корупційні справи топчиновників? Добре. Але, окрім зародження страху, така інформація на свідомість пересічних громадян і на рівень побутової корупції майже не впливає. Водночас, доки не буде викорінена побутова корупція, доти житиме і корупція верхівок.

Кейси та судова практика. Які тенденції актуальні сьогодні в антикорупційних справах? Що свідчитиме про усталеність цієї практики?
Робота яких судових інстанцій потребує більшої уваги законодавця? В яких галузях практики найбільше справ, що підпадають під антикорупційне законодавство?

Яна БОГДАНОВА, юристка ЮФ «Антіка»

Судова практика Вищого антикорупційного суду України свідчить про те, що на сьогодні більшість кримінальних антикорупційних справ стосуються фактів розслідування вчинення службових злочинів з ознаками корупційних діянь: стаття 364 Кримінального кодексу (КК) України (зловживання владою або службовим становищем), стаття 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу), стаття 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою), стаття 191 КК України (привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні).

Оскільки в таких справах особи, які за позицією правоохоронних органів, ймовірно, вчинили злочини, здебільшого проживають за кордоном, зокрема на території Російської Федерації, постає питання отримання детективом дозволу від слідчого судді на здійснення спеціального досудового розслідування.

Відповідно до вимог статті 2971 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України, спеціальне досудове розслідування здійснюється лише стосовно підозрюваного. У таких справах перше питання, яке виникає при з’ясуванні підстав для надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування, це дотримання вимог КПК України щодо порядку вручення повідомлення про підозру, зокрема, особам, які проживають за кордоном, у тому числі на території Російської Федерації.

Відповідно до частини 7 статті 135 КК України, у разі проживання особи за кордоном повідомлення про підозру вручається їй згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого — за допомогою дипломатичного (консульського) представництва (частина 7 статті 135 КПК України).

Водночас така вимога зазвичай залишається поза увагою. Правоохоронні органи, як правило, надсилають повідомлення за останнім місцем проживання особи в Україні, знаючи, що особа вже проживає на території іншої держави. Процедура належного вручення повідомлення про пі­дозру не дотримується, що є підставою для відмови у наданні дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування.

Друге питання, щодо якого й досі немає однозначної судової практики, це оголошення особи в міжнародний розшук як підстава для надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування. Деякі слідчі судді вважають, що постанови слідчого/детектива про оголошення особи в розшук достатньо для того, щоб вважати особу оголошеною в розшук, у тому числі, міжнародний.

Проте оголошення особи в міжнародний розшук не належить до дискреційних повноважень слідчих чи прокурорів держави. Аналіз процедури публікації карток оповіщення каналами Інтерполу чітко показує, що статус «оголошеної в міжнародний розшук» особа набуває лише після публікації щодо неї картки оповіщення червоного кольору. У разі прийняття рішення комісією про оголошення міжнародного розшуку особи Генеральний секретаріат Інтерполу видає спеціальний документ — циркулярне повідомлення (DIFFUSION) — стаття 77 Правил Інтерполу з обробки даних. Видання такого документа означає оголошення Інтерполом міжнародного розшуку, а його направлення до НЦБ Інтерполу в Україні та всіх країн-учасниць Інтерполу — його початок.

Як бачимо, для формування сталої судової практики у питаннях надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування необхідно законодавчо закріпити порядок оголошення особи в міжнародний розшук.

Система антикорупційних органів. Як оцінюєте ефективність нинішньої системи боротьби з корупцією в державі? Наскільки узгодженими є функції та дії таких структур, як НАБУ, САП, ВАКС, ДБР, АРМА? Чи виправдана конкуренція між ними? Наскільки робота цих органів є прозорою?

Ольга ШАПОВАЛОВА, партнерка АО BENCHERS

Якщо порівняти результативність роботи органів держави у сфері боротьби з корупцією, скажімо, років десять тому і тепер, то однозначно можна констатувати прогресивні зміни. Не пам’ятаю, щоб в Україні раніше були такі гучні викриття злочинів посадовців високого рівня, яких затримали «на гарячому». Кожен обвинувальний вирок суду у справі топчиновника є яскравою демонстрацією того, що позитивні зрушення в роботі антикорупційних органів хоч і повільно, але відбуваються.

Водночас ще важко визнати роботу антикорупційних органів ефективною. Що ж заважає системі цих органів працювати злагоджено, як єдиний часовий механізм? Перш за все, неприхована конкуренція та відсутність належної взаємодії між НАБУ, САП і ВАКС.

Реалізація на практиці принципу змагальності сторін, активна позиція сторони захисту, враховуючи високий професійний рівень захисників у справах про топкорупцію, та незалежність і безсторонність суду під час прийняття судових рішень дозволяє на сьогодні Вищому антикорупційному суду ухвалювати не тільки обвинувальні, але й виправдувальні вироки, якщо для того є переконливі процесуальні підстави. І коли медіапростір у подальшому заповнюється критикою таких судових рішень з боку органів, які здійснювали досудове розслідування, складається враження, що це — спосіб виправдати свої професійні промахи.

Чи є певний рецепт виправлення таких помилок? Думаю, що так, і він дуже простий. Кожен орган має чітко та якісно виконувати свої функції, у своїй роботі керуватися професійною етикою, відверто визнавати допущені недоліки та працювати над тим, щоб їх не допускати у майбутньому.

-->