Проблема: Операція «репутація»
Як захистити ділову репутацію клієнта в сучасному інформаційному просторі
Сучасна людина занурена в інформаційне середовище, адже щодня отримує інформацію із ЗМІ та Інтернету. Попри всі переваги інформаційного способу життя, він приховує значні небезпеки. У бізнес-середовищі такою небезпекою є ризик бути скомпрометованим, тож у разі розповсюдження недостовірної інформації в ЗМІ доводиться застосовувати всі можливі юридичні засоби захисту ділової репутації.
Між свободою та повагою
Законодавство України у сфері телебачення та радіомовлення передбачає як підстави юридичної відповідальності для телерадіоорганізацій, так і правові інструменти захисту. Отже, як захищатися? Низка відповідей міститься в Конституції України, Цивільному кодексі України, Законах України «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».
Фактично українське законодавство містить засади, що конкурують між собою і створюють конфлікт прав та інтересів. З одного боку, право на повагу до людської гідності, конституційні гарантії невтручання в особисте життя, з іншого — право на свободу слова та переконань. Таким чином, юристу, захищаючи інтереси клієнта у спорі з телеканалом про захист честі та гідності, доведеться обґрунтувати, чому журналіст перевищив допустиму міру реалізації свого права на свободу слова і порушив конституційне право клієнта на повагу до його честі та гідності.
Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Та попри те, що стаття 34 гарантує право на свободу думки і слова та вільне вираження переконань, у цій же статті передбачено, що здійснення цих прав може бути обмежене законом для захисту репутації або прав інших людей. Більше того, Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема ЗМІ (пункт 12 Резолюції № 1165). Наведена думка також відображена і в рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень частин 1, 2 статті 32, частин 2, 3 статті 34 Конституції України.
Закон України «Про інформацію» серед основних принципів інформаційних відносин відзначає правомірність поширення інформації. Це означає, що поширення інформації телерадіоорганізацією має відбуватися без порушення прав та інтересів інших осіб. А Закон України «Про телебачення і радіомовлення» визначає деякі засоби захисту клієнта у спорі з телерадіоорганізацією, зокрема:
— право на відповідь — коментар чи власне тлумачення обставин справи у передачах телерадіоорганізації, в яких було поширено неправдиві відомості, що порушують права і законні інтереси;
— право на спростування — право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і гідність особи;
— право на відшкодування моральної шкоди.
Право на відповідь зазвичай реалізовується в разі бажання телеканала вичерпати конфлікт та не переводити його у площину судових процесів.
Спростування здійснюється на підставі письмової заяви до телерадіоорганізації, яка подається протягом чотирнадцяти днів з дня поширення відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради. Телерадіоорганізація зобов’язана розглянути заяву протягом семи днів з дня надходження. Неспростування інформації в добровільному порядку є підставою для звернення до суду з позовом. У той же час звернення до суду можливе і без дотримання такої процедури.
Вимогу про відшкодування моральної шкоди може бути висунуто окремо або разом із вимогою про спростування. Варто зазначити, що моральна шкода клієнта може полягати не лише у душевних стражданнях, але й у приниженні ділової репутації. Під діловою репутацією фізичної особи мається на увазі набута особою суспільна оцінка її професійних якостей при виконанні нею трудових та громадських обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів мається на увазі оцінка їхньої підприємницької, громадської, професійної діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин. Ділова репутація може бути підтверджена відзнаками, листами з організацій та підприємств про ділові якості клієнта, доказами про здійснення благодійної діяльності тощо.
Експерти та докази
У спорах про захист честі та гідності адвокату позивача важливо довести, що образлива інформація про позивача є не оціночним судженням журналіста, а фактичним твердженням. Закон України «Про інформацію» звільняє осіб від відповідальності за висловлення оціночних суджень, тож тактикою відповідача буде доведення того, що розповсюджена інформація є оціночною. За Законом, оціночними судженнями є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, висловлювання, зроблені шляхом гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їхньої правдивості. За таких обставин адвокату клієнта варто надати суду висновок дипломованого філолога про те, що судження, які підлягають спростуванню, є негативними, образливими та є фактичними твердженнями, а не оціночними судженнями. Такий висновок не є висновком судового експерта, але може бути залучений судом як письмовий доказ у справі.
Якщо телерадіоорганізацією розповсюджено звинувачення клієнта у вчиненні злочинів або правопорушень, вони повинні бути підтверджені офіційними джерелами, а ще краще — вироком або рішенням суду в адміністративній справі, що набуло законної сили. Журналіст не зобов’язаний перевіряти достовірність інформації, тому Закон звільняє від відповідальності в разі дослівного відтворення матеріалу, поширеного іншим ЗМІ або інформагентством з посиланням на джерело інформації.
Варто пам’ятати, що, відповідно до Закону України «Про інформацію», інформація про особу може бути розповсюджена без її дозволу, якщо вона є суспільно значимою, предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право на захист її власником. Відповідно до Декларації про свободу політичних дебатів у ЗМІ (прийнята 12 лютого 2004 року на 872 засіданні Комітету Міністрів Ради Європи) та Рекомендацій, що містяться в Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя, зазначено, що межі допустимої критики щодо політичного діяча чи публічної особи є істотно ширшими, ніж щодо пересічного громадянина. До публічних осіб Резолюція відносить тих, хто обіймає державні посади і користується державними ресурсами, а також відіграє певну роль у суспільному житті.
Адвокатові позивача потрібно бути готовим до того, що можливою тактикою опонентів буде доведення статусу публічності позивача. На мою думку, питання публічності є оціночним та повинно бути доведено відповідачем належними доказами. У будь-якому випадку встановлення судом статусу публічності позивача не є підставою для розповсюдження про особу будь-якої інформації. Межі критики щодо такої особи є істотно ширшими, але критика не повинна принижувати особу, ображати її честь та гідність, які визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю.
ЗМІ затягують процес
Юлія СЕМЕНІЙ,
партнер АК «Коннов і Созановський»
У широкому розумінні є такі способи захисту ділової репутації у разі поширення недостовірної інформації — право на відповідь та право вимагати спростування недостовірної інформації. Право на відповідь, закріплене у статті 277 Цивільного кодексу України, передбачає викладення особою власної точки зору стосовно оприлюдненої інформації, проте не передбачає безпосередньо спростування такої інформації. На це вказує і Пленум Верховного Суду України в постанові № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Проте у певних випадках надання відповіді також може розглядатися як дієвий інструмент протидії розповсюдженню недостовірної інформації. Як свідчить практика, друковані засоби масової інформації у багатьох випадках не заперечують проти публікації відповіді, хоча і відмовляються добровільно спростувати інформацію.
Що стосується спростування недостовірної інформації, поширеної засобом масової інформації, то, за загальним правилом, воно здійснюється в аналогічний спосіб, яким інформація була поширена, і тією ж особою, яка поширила інформацію, або за її рахунок. При зверненні до суду позивач має довести, що поширення недостовірної інформації порушило його немайнові права. У даному випадку суттєве значення має розумний підхід судів до таких справ, оскільки доводиться оцінювати морально-етичні категорії, які не мають чіткого матеріального вираження. Проблем зі встановленням порушення немайнових прав, як правило, не виникає, якщо поширена інформація є відверто негативною.
Хід розгляду справи та рішення залежать від вимог, які висуває позивач, зокрема від того, чи пред’являються матеріальні вимоги. Що стосується процесуальних моментів, то варто зазначити, що засоби масової інформації нерідко вдаються до затягування процесу, зокрема подаючи клопотання про витребування документів, які, на їхній погляд, можуть підтвердити достовірність інформації (хоча такі підстави є спірними, оскільки ЗМІ мають отримувати підтвердження достовірності ще до її розповсюдження). Окремим питанням є залучення до участі у справі журналістів, які безпосередньо готували відповідні матеріали (і які досить часто не є штатними працівниками ЗМІ), що також затягує розгляд справи, в тому числі через небажання журналістів брати участь у справі, відсутність точної інформації про їхнє місцезнаходження.
Механізми захисту
Олексій ХАРИТОНОВ,
партнер ЮФ ILF
Сьогодні законодавством передбачені такі механізми захисту ділової репутації: право на відповідь, вимога про спростування недостовірної інформації та судовий захист. Кожен із них має свої недоліки та переваги. Право на відповідь має кожен, хто вважає, що поширена про нього інформація не відповідає дійсності. Однак цей спосіб захисту не забезпечує поновлення порушеного права. Перевагами пред’явлення вимоги до розповсюджувача інформації є можливість отримати добровільне спростування у короткий строк. Недоліком зазначеного способу є те, що окремі ЗМІ та інтернет-видання з суб’єктивних причин ігнорують такі вимоги і на цьому втрачається дорогоцінний час. До переваг судового захисту потрібно віднести те, що рішення суду, яке набуло законної сили, є обов’язковим для виконання всіма суб’єктами, а за ухилення від його виконання передбачено кримінальну відповідальність. Недоліком судового способу захисту порушених прав є тривалість судового процесу. Найприйнятніший механізм захисту необхідно обирати залежно від обставин конкретної справи.
Судова практика у справах про спростування недостовірної інформації є неоднорідною. Результат розгляду справи безпосередньо залежить від форми викладення інформації, яка визнається недостовірною (твердження чи оціночні судження), доказової бази та правильно сформульованих позовних вимог. Останнім часом Феміда стає не на бік ЗМІ. Це зумовлено тим, що журналісти у переважній більшості випадків поширюють не підтверджену будь-якими доказами інформацію.
Теоретично особу, яка розповсюдила недостовірну інформацію, може бути притягнуто до відповідальності. Але на практиці все залежить від обставин конкретного випадку. Так, якщо неправдиву інформацію було поширено в ЗМІ, відповідальність нестиме її автор, якщо зазначено його ім’я, або редакція засобу масової інформації, якщо вона має статус юридичної особи. У випадку якщо немає ні першого, ні другого — відповідальність нестиме засновник засобу масової інформації. У разі коли недостовірну інформацію було поширено в мережі Інтернет, відповідальність також несе її автор. Але у більшості випадків автора інтернет-публікацій майже неможливо встановити. За таких обставин відповідальність за поширення недостовірної інформації несе власник веб-сайту, на якому було розміщено таку інформацію. Притягнути власника інтернет-сайту до відповідальності непросто. Це обумовлено тим, що більшість власників веб-сайтів зареєстровані за межами України. У такому разі судитися доведеться за кордоном, що, у свою чергу, спричинить чималі витрати.
За останній рік у провадженні адвокатів нашої фірми знаходилося чимало справ щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осіб. Усі справи завершилися з позитивним результатом для наших клієнтів. Окремо потрібно зупинитися на судовому процесі про захист честі, гідності та ділової репутації народного депутата України. Ця справа є доволі резонансною, власне, через розповсюдження журналістами в мережі Інтернет підроблених документів, в яких містилася неправдива інформація про народного обранця. Незважаючи на те, що тягар доказування покладений законом на відповідача (особу, яка поширила недостовірну інформацію), адвокати ILF підготували вагому доказову базу в підтвердження недостовірності розповсюдженої журналістами інформації. За рішенням суду таку інформацію було визнано недостовірною, а журналістів було зобов’язано її спростувати. На сьогодні рішення суду виконане в повному обсязі: неправдиву інформацію вилучено з веб-сайтів, журналістами опубліковано спростування.
Важка категорія
Ірина КИРИЧЕНКО,
патентний повірений України, юрист ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Єдиним юрисдикційним способом захисту ділової репутації є захист у судовому порядку. Постановою Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначено, що під діловою репутацією юридичних та фізичних осіб розуміється оцінка їхньої підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин. При цьому недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості (факти) про події та явища, яких не існувало взагалі або які мали місце, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з частиною 3 статті 277 Цивільного кодексу України, негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Проте наше законодавство не містить визначення поняття «негативна інформація» — є лише роз’яснення та коментарі про те, що це твердження про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Не містить воно і визначень понять «наклеп» та «образа».
Не варто плутати поняття «наклеп», «образа», з одного боку, та «оціночні судження» — з іншого. До оціночних суджень належать висловлювання, що не містять фактичних даних різко негативного характеру про людину (убивця, злодій) — як, наприклад, критика, оцінка дій, уживання мовних засобів на зразок сатири, гіперболи, алегорії, відомих практиці Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого обов’язкова в Україні. Оціночні судження не підлягають спростуванню й доведенню їхньої правдивості. Тому звернення до суду із позовом про захист честі й гідності, незважаючи на правову презумпцію невірогідності негативної інформації, поширеної про певну особу, на практиці пов’язане з тим, що постраждалий повинен сам доводити або недостовірність цієї інформації, або те, що вона має негативний характер.
Крім того, реальних санкцій за поширення дифамаційних (таких, що ганьблять) відомостей у нас не передбачено: все зводиться до горезвісного морального збитку, «економіку» якого ще також треба довести. Щодо оцінки розміру збитків, заподіяних діловій репутації юридичної особи, то Вищий господарський суд України запропонував варіант вираження грошового еквівалента ділової репутації у формі гудвілу (лист Вищого господарського суду України № 01-8/184 від 28 березня 2007 року).
Проте, як свідчить практика, недостовірні відомості, які будь-яким чином негативно впливають на ділову репутацію позивача, не обов’язково будуть визнані судом такими, що не відповідають дійсності, і можуть бути визнані оціночними судженнями.
Саме тому категорія судових спорів про захист честі, гідності та ділової репутації сьогодні є найбільш важкою з точки зору доведення будь-яких тверджень та необхідності їхнього спростування. Але, з досвіду нашої юридичної фірми, при компетентному підході до збору доказової бази та обґрунтування своїх позовних вимог (використання словників, енциклопедій, історичних даних при визначенні співвідношення образа/комплімент) можна досягти головного: спростування недостовірної інформації та демотивації її автора щодо подальшого її поширення.
